Кілер із сміттєбака

ЗНАЙОМСТВО З ВОЛОЦЮГОЮ
Семену Склярику (імена в матеріалі змінено) сьогодні не щастило — з контейнера для сміття вдалося «викопати» всього чотири скляних пивних пляшки.
Склавши їх у пакет, чолов’яга визирнув із-за металевої ємкості на чиїсь кроки.
— Ой, мамочко! — від нього відсахнулася молода жінка досить інтелігентного вигляду. — Налякали!
— Вибачте, — ніяково пробубонів Склярик і хотів було вже піти, але в руках незнайомки помітив чималенький пакет.
Жінка здогадалась:
— Пляшки тут. З-під горілки. Треба?
— Підуть-підуть, — поспіхом кинув Семен і, узявши з рук мешканки багатоповерхівки пакет, почав пляшки перекладати до своєї торби.
«Благодійниця» не йшла, стежила за рухами волоцюги. А коли той закінчив процедуру з перекладанням, якось похмуро сказала:
— Цією тарою у мене весь балкон захаращений. Може, заберете?
Склярик невимовно зрадів:
— Заберу-заберу! А де? — І для чогось бовкнув. — Мене Семеном звуть.
Молода жінка, хмикнувши, посміхнулась. А відтак, ніби нехотя, відказала:
— Ліна. Мій під’їзд — другий. Квартира двадцять шоста. Прийдете завтра, на десяту ранку.
— А чого не зараз?
— А зараз у мене гості.
— Ну, ясно-ясно. Прийду. Яка, кажете…
— Двадцять шоста.
— Ага-ага, запам’ятав.
СЕМЕН СКЛЯРИК
Семен Склярик ніколи не мав ніякої професії. З дитинства мріяв побачити великі міста, країни. Тож, ледь закінчивши «дев’ятирічку», хлопець утік із дому, напризволяще залишивши самотню хвору матір (батько помер, коли Семенові виповнилося лише п’ять років).
Та побачити великий світ юнакові не пощастило. На одній із залізничних станцій його затримали працівники міліції і повернули до рідних пенатів. Після того запал щодо мандрів у парубка дещо згас. Замкнувся в собі. Промишляв дрібними крадіжками. Потім — колонія, звільнення, повернення додому. Підробляв вантажником, підсобляв будівельником.
Не можна сказати, що Семен був з когорти лінивих. Тілом — хирлявий, слабосилий. Родився таким. Тому важкої роботи не витримував. Вона його вщент розбивала, тижнями од неї відлежувався.
Тим часом життя невпинно текло. Ось і за тридцять перескочило. Так і не одружився. Ні професії, ні здоров’я, ще й мати хвора. Вихід Семен знайшов простий — збирання порожніх пляшок. Певна річ, шикарно на них не заживеш, але на хліб та на чарку вистачало. Плюс дещо перепадало з материної пенсії.
ТАЄМНА УГОДА
На Лінину квартиру Семен Склярик прийшов рівно о десятій ранку.
— А ви пунктуальний! — привітно зустріла «гостя» господарка оселі, чим неабияк сконфузила Семена. — Проходьте.
Склярик одразу перейшов до діла:
— А де тара-то?
— На балконі. Ходімо.
Пляшок і справді було багато, переважно з-під спиртного. Довелося робити кілька ходок.
За останньою Ліна неочікувано для Семена запропонувала:
— Може, чаю поп’єте?
Це було так несподівано, що збирач пляшок на якусь часину застиг на місці. Занімів. А коли так-сяк вгамувавшись, розгублено спитав:
— А можна?
Ліна захихотіла. Та, швидко заспокоївшись, відказала:
— Звичайно! Всі ми люди!
Потім господиня заходилася коло столу. Чаю поки не спостерігалося. Проте перед голодними очима Семена почала з’являтися гаряча картопелька, вишкварки, помідори, огірочки, оковита…
Семен не виходив з дива, проте мовчав і пожадливо позиркував на стіл. Заговорив після першої чарки:
— А звідки у вас пляшок-то стільки?
Зітхнувши, Ліна із сумом мовила:
— Мій п’є. Не просихає. Знущається. Та що говорити, замучив.
Семен поспівчував:
— Не весело.
— Не те слово, — погодилася Ліна й собі поцікавилася:
— А у вас є дім, робота, дружина, діти?
Семен скорчив гримасу:
— Одружитися не вийшло. Життя… А хата... Халупа. На околиці. З матір’ю живу. Хворіє вона. Ледь по кімнаті ноги переставляє.
— І у вас не солодко. Ви їжте, їжте.
— Умгу-умгу. А робота… Санітар я.
Ліна заокруглила очі:
— В лікарні працюєте?!
Тепер настала черга реготати Семену.
— Так мене прозивають, — сказав по часі, а потім сором’язливо додав: — Через те, що пляшки збираю.
Ліна, проникливо подивившись на Санітара, раптом спитала:
— Розбагатіти хочете?
Семен здивовано вирячився:
— А хто ж не хоче-то?
— Я можу допомогти вирішити ваші фінансові проблеми.
Семен відклав ложку.
— Як це?
— Хочу запропонувати вам роботу.
— А-а-а! — Санітар відкинувся на спинку стільця. — Не потягну, здоров’я не те.
— Я ж вам не кажу розвантажувати вагони.
— А що?
— Треба… людину вбити.
Лінин погляд ураз похолоднішав. Однак Семен цього не помітив, і слова згорьованої жінки сприйняв за жарт. Хоча дивнувата гостинність господарки цієї оселі мала би насторожити чоловіка із самого початку.
— Жартуєте?
— Ні, — холоднокровно відказала Ліна.
Склярик на якусь хвилю замислився. Продовжував думати, що це таки гра. Тому поцікавився:
— А скільки платите?
— Скажені гроші!
— Скільки?
— Десять тисяч гривень!
— Хм… А кого треба…
— Мого чоловіка.
Ліна поспіхом налила Семенові чергову чарку, а коли той випив, то загадково продовжила:
— Гроші чималі. Що скажете?
— Ви це серйозно?
— Я бачу, що ви чоловік надійний і на вас можна цілковито розраховувати.
Семен Склярик відчув приплив сили і впевненості в собі. Однак замислився. Потім сам собі налив міцненької.
ЗНИКНЕННЯ КІЛЕРА
Семен довго вагався. Але разом із тим знову повертався до ціни за «роботу», обговорення деталей. І врешті-решт погодився:
— Давайте гроші.
— Так справи не робляться, — Ліна відвела од себе протягнуту Санітарову руку. — Завдаток дам. Дві тисячі. Решту… Ну, ви розумієте. Ви паспорт маєте?
— Навіщо?
— Теж, щось на зразок завдатку. А раптом ви гроші візьмете і зникнете. Шукай потім.
— Я — чоловік серйозний, — із серйозним видом запевнив Склярик. — А паспорт принесу.
…Минув день. За ним пробіг тиждень, місяць, а Семен «роботу» не виконував. Зник, наче крізь землю провалився.
Ліна спробувала сама розшукати цього волоцюгу. Та все було намарно. Пропав чоловік.
Тоді жінка… звернулася до міліції. На свою голову. Оскільки Склярик перебував на обліку, то його швидко відшукали. І досить швидко про Лінину аферу стало відомо правоохоронцям.