Побороти страх і здолати ворога

КОРОТКЕ ПОБАЧЕННЯ
Юрій (імена в матеріалі змінено) міцно тримав Олесині руки в своїх долонях.
Дівчина грайливо сміялася й не вельми намагалася вириватися. Мабуть, тому, щоб не образити хлопця. Проте благально мовила:
— Я обіцяла.
— Що обіцяла? Кому?
— Що раніше повернуся додому.
— Ти така слухняна?!
— Юро, — посерйознішала Олеся. — Обіцянок потрібно дотримуватися. Чи не так?
— Вибач. Згоден. Щось таке вилетіло… Постій хоч ще п’ять хвилинок.
Дівчина пом’якшено зітхнула:
— Гаразд. Але не довше!
— Щось у нас сьогодні вийшло коротке побачення, — сумно мовив Юрій і, проникливо подивившись в Олесині очі, повільно почав нахилятися до її обличчя.
Дівчина миттю до його губ приставила пальці:
— Ти сьогодні багато собі дозволяєш!
Парубок поморщив чоло.
Однак дівчині це чомусь не сподобалося:
— Не роби так!
— Чому?
— Не роби і все! Ну… тобі не личить?
Юрій ухопився за слово:
— То я тобі огидний?
Замість відповіді Олеся засміялася. Та так, що аж голову закинула.
Юрій цим скористався. Силоміць притягнув дівчину до себе й пристрасно почав її цілувати.
Дівчина спочатку спробувала відштовхувати хлопця, але за хвилю вже припинила брикатись.
Мабуть, молодята ще дов-
го віддавалися б солодкому взаємному поцілункові, але до зупинки підійшов рейсовий автобус.
Олеся підстрибом піднялася сходами до салону й звідти помахала Юрію рукою.
Хлопець відповів тим же жестом.
НЕВДАЛЕ ПРИГАЛЬМУВАННЯ
Едуард Щепа лише тиждень тому вийшов із зони. Цього дня до райцентру приїхав, аби зустрітися зі своїм давнім корефаном Василем Бузаловим. Проте вдома того не застав. Мати другана сказала, що її син поїхав до Житомира і повернеться десь за днів три-чотири.
Марно Щепа допитувавсь у старої, куди саме «відчалив» її Василь. Мати була, мов кремінь: «Я у його діла носа не стромляю!»
Навіть відмовила колишньому зекові залишитися в її домі на нічліг.
Було за восьму вечора. У Едуардовій кишені гуляв вітер. Правда, було кілька гривень, назад на дорогу, але ж витратив на пиво. Розраховував на корефана, за яким тягнувся деякий боржок. Але якби ж знав, що той так «не в тему» кудись мотнеться. Ще й та видра стара вигнала з хати. Гарно зустріли!..
Біля дороги, неподалік зупинки, Щепа помітив нехарактерно вдягнену жінку, років двадцяти п’яти-тридцяти.
«Трасова!» — зметикував він і безпардонно пригальмував біля незнайомки.
Та вмить відреагувала:
— Зупинка далі!
— А я знаю, — по-діловому відказав Щепа, верхньою половиною свого тіла похитуючись узад-вперед. А потім бовкнув: — Я — Едуард!
Незнайомка оцінююче-здивовано напівобернулась до чолов’яги. Відтак презирливо запитала:
— Тобі чого, неандертальцю?
— Га? Шо? — не втямив Щепа.
— Питаю: які проблеми у гомосапієнса з далекого минулого?
— Ти що це? Це ти кому? — нервово засмикався Едуард і дурнувато почав роззиратися навколо. А потім, застопорившись, замислився. Одне слово, щойно мовлене цією хвойдою, застрягло у звивинах.
— Шо ти сказала? Хто я? Це шо, наїзд?
Дамочка і тут відмахнулася:
— Гуляй, пришельцю!
Щепа до болю зціпив зуби і стис кулаки.
— Ну, я счас!..
Не вийшло. Під’їхала якась іномарка. Із салону авто вийшов елегантно вдягнений водій і відкрив дамі дверцята. При цьому поцікавився:
— Що за індивід?
Жінка всміхнулася:
— Та так, з минулого.
— Ти мені про це нічого не говорила!
— Віталику! Не з мого минулого!
— Він до тебе чіплявся? Поговорити з ним?
— Не треба. Поїхали швидше. Замерзла.
Хоча «говорити» було вже ні з ким. Едуард Щепа, відчувши небезпеку, дременув у придорожні кущі.
ДВОЄ В ТЕМНОМУ ЗАКУТКУ
Щоб швидше дістатися додому, Олеся пішла навпростець — через приватні гаражі, які почали зводитися тут ще років сорок тому. Цим шляхом дівчина ходила частенько, тож, дорогу знала добре.
За останнім рядом гаражів простягся невеликий спортивний майданчик. За ним — багатоповерхівка, в якій мешкала Олеся. Вона вже навіть помітила світло у вікні своєї квартири. Пришвидшила крок.
Аж раптом із-за товстелезних осокорів, що вервечкою тяглися вздовж гаражів з тильного боку, вийшов чоловік. Хоч світло зі стовпа і падало на його обличчя, однак дівчина цього чоловіка не знала.
В передчутті якоїсь небезпеки Олесине серце враз закалатало. А за хвилю вона кинулася в напрямку спортивного майданчика.
Однак спромоглася пробігти кілька кроків. Нападник її наздогнав, схопив за комір курточки й потягнув за осокори. При цьому погрожуючи:
— Будеш кричати — заріжу!
Біля суцільної гаражної стінки чолов’яга відпустив полонянку і наказав їй:
— Роздягайся!
Олеся, тіпаючись од страху і зиркаючи праворуч-ліворуч, наче очікуючи на якусь допомогу, заблагала:
— Відпустіть мене.
— Я сказав — знімай шмотки!
Дівчина панічно крикнула:
— Я не хочу!
Насильник ударив її по щоці:
— Стули пельку, наволоч! Задушу!
— Не треба… Я вам нічого не зробила… Відпустіть… — безпорадно-нажахано шепотіла Олеся.
Проте її слова лише підхоплював вітерець і ніс кудись за осокори. Лиходій нічого не чув, він заходився знімати з вух дівчини золоті сережки. Хоча було і темно, однак коштовну річ той таки розгледів.
Затим гевал повалив Олесю на землю. Та знову на хвилю спинився. На шиї дівчини щось блиснуло. Якийсь випадковий промінчик на мить освітив кілька ланок золотого ланцюжка на шиї юначки.
— Лежи! Не рухайся! Мовчи! — Едуард Щепа (а це був саме він) швидко зняв і цю прикрасу з юначки.
Несподіване багатство, так легко роздобуте, розбурхало уяву цього недоумка. Він уже думав про те, де збуде крадені речі. Жадоба легкої наживи продовжувала робити своє. Зикнув до бранки:
— Гроші є?
Та кивнула.
— Давай.
Олеся підвелася. Гроші десь були у лівій кишені дублянки. Там і мобільний телефон. Віддала гроші. Всі. Гривень п’ятдесят-шістдесят.
— Хто твій батько? — для чогось поцікавився Щепа.
— Військовий, — тихо відказала Олеся.
— Погано.
— Чому?
— Бо ти розповіси йому про те, що сталося з тобою. І ментам також. Будуть мене шукати. Я мушу тебе вбити. Але спочатку… Що ще є в твоїх кишенях?
— Нічого.
— Стій і не рипайся!
Щепа відібрав і мобільний телефон. Відтак наказав:
— Знімай шмотки, — між тим сказав Едуард, дуже захопившись перерахунком грошей і розгляданням новенької цяцьки — мобілки.
Олеся стояла біля гаражної стінки, мов арештант, і намагалася себе заспокоїти, зосередитися. Вона пригадала випадок, коли вона місяць тому проходила повз одну з кафешок, і до неї причепився якийсь підпилий молодик. Ідіот нахабно ліз цілуватися, зривав з неї куртку. Добре, що в цей час на дорозі з’явилися рибалки, котрі йшли на річку. П’яничку заспокоїли, а дівчину провели додому (було по дорозі).
Про цей випадок Олеся розповіла своєму батькові. Той, маючи запальний характер, довго не міг заспокоїтися. Дорікав дочці, чому вона про це не сказала ще в той день. Хоча знав, чому. Адже одразу побіг би шукати того пришелепкуватого.
Після тієї пригоди батько пробував навчити доньку деяких простих правил самооборони. Олеся ніби старалася все запам’ятати, але всерйоз повчань батька не сприймала.
А дарма. Хоча…
Щепа впритул підійшов до дівчини. Просто дихнув їй в обличчя:
— Кому сказав, знімай шмотки!
У цей момент насильник мав би звернути увагу на Олесине холодне обличчя, з якого вже щез страх. Мав би, бо не встиг і зметикувати, що з ним так несподівано трапилося, яка сила примусила його зігнутися навпіл і повалитися на землю. Вже, корчачись од нестерпного болю на снігу, збагнув: та «наволоч» коліном заїхала йому в пах.
Едуард Щепа вужем звивався на землі і ревів, мов недорізаний кабан.
На цей лемент з боку гаражів поприбігали чоловіки. Троє чи четверо. Почали розпитувати «бідолагу», що з ним сталося. А коли запідозрили, що тут коїться щось не те, — викликали наряд міліції.

Олеся не могла приховати від батьків свого надмірного хвилювання. Певна річ, таке пережити! Однак довелося їй у кількох словах розповісти про пригоду, яка щойно з нею трапилася. Батько від почутого застогнав і кулею вилетів на вулицю. Та він спізнився — насильника вже було «запаковано» до міліцейського авто.