Польський король колись подарував їх предку село. А як сьогодні живуть спадкові дворяни?

Вони почали досліджувати свій родовід майже десять років тому, бо не раз чули розповіді про те, що належать до дворянського роду Бродовичів. Тому, коли Світлана Крапівницька прийшла до нас у редакцію, ми подумали: а чому б не розповісти про ентузіазм цієї великої родини щодо пошуку власних коренів? Багато нащадків цього роду живуть нині у Новограді, інші — розкидані по містах України та за її кордоном. Гадаємо, цей досвід цілком може стати корисним для інших людей, котрі прагнуть дізнатися більше про своїх предків. До речі, в Україні традиція складати родовідні дерева сягає середньовіччя — відтоді багато хто вважав за обов’язок знати імена предків хоча б до сьомого (!) коліна. І сьогодні ця традиція повертається.
На розгалуженому родовідному дереві Бродовичів спадкових колін вже понад три десятки. А «двигуном» досліджень ще тоді, десять років тому, став один із сучасних нащадків дворян — тодішній капітан підводного човна, котрий після Новограда давно мешкає у Севастополі. Нині Петро Коник — голова профспілкової організації Севастопольської митниці, а «за сумісництвом» — син доньки спадкового дворянина. У Житомирському галузевому архіві Петру Степановичу свого часу вдалося «накопати» факти, що й стали поштовхом до подальших родинних досліджень.
— Дістатися до тих архівів було непросто, але після декількох спроб вдалося, — розповів він нам телефоном із Севастополя. — Натрапив я на «Дело Волынскаго дворянскаго депутатскаго собрания о дворянскомъ происхождении Бродовичей». Зібрані у справі документи засвідчили, що «Євстафію Бродовичу по привілеї короля Польського Сігізмунда 15 квітня 1535 року за заслуги подарована земля поблизу Луцька». Згодом я з’ясував, що йдеться про село Свилів, яке нині є районом на околиці Луцька. А колись його, разом із селянами, король подарував нашому родичу-дворянину Євстафію за те, що той врятував йому життя.
Пізніше родова земля була про­дана, щоб викупити з татарського полону представника вельможного роду. Але саме від цієї події 1535 року ведуть літопис нащадки роду Бродовичів. Сторінка ж історії, що стосується нашого краю, почалася 1876-го року, коли Діонісій Бродович обійняв посаду учителя Дубрівського народного училища. Жив він у Новограді, на вулиці Княжій (нині — Островського). А 1982-го року купив садибу неподалік села Гірки у відомого новоград-волинцям князя Олександра Уварова.
Саме сюди приїздять на зустріч сучасні нащадки Бродовичів, чиє прізвище досі на слуху у селян. З’їжджається рідня з різних куточків України та з-за кордону — збирається велика, дружна, єдина родина. Усі разом відпочивають на лоні сільської природи, заряджаються енергетикою шляхетних предків та діляться цікавими фактами з родинної історії.
— Найцікавіше те, що архівні документи нас дуже з’єднали між собою, — ділиться Світлана Крапівницька — племінниця «головного родинного дослідника» Петра Коника. — Ми з Ірою працювали разом (показує на жінку Ірину Хоптюк, котра прийшла із нею до нас у редакцію), але не здогадувалися при цьому, що ми — чотириюрідні сестри!
— Так, Світлана якось сказала мені: «Ти знаєш, я з такого роду…», а я кажу: «Ти знаєш, я теж!», — сміється пані Ірина. — Але Світлана більше знала, ніж я. Моя бабуся дуже боялася щось розповідати, пам’ятаючи своє повернення у Новоград із Сибіру, власним ходом. Тут вже чатували і пильнували на таких, як вона (дворянка ж!), щоб відправити назад. Але хтось їй сказав: «Доцю, тікай!» І вона через поля, ліси втікала. Так і врятувалася… Лише у моєї бабці було сім дітей, а у Світланиної — десять, тож родина у нас велика. Це надзвичайно цікаво — збиратися, дізнаватися історію. І з кожним роком нас все більше збирається!
Ми не ставили собі за мету детально розповісти історію цієї родини. Про її життя і випробування вже йшлося у місцевій пресі — у газеті «Новоград-Волинські новини» (№15 (128) від 14 квітня 2005 року). Зазначимо лише, що особливих поневірянь дворянський рід зазнав під час сталінських репресій, зокрема, у 1930-х роках. Ще довго після тавра «куркулі» у цій родині, як і в багатьох інших, боялися щось розповідати. Нащадки Бродовичів згадують, як свого часу було небезпечно, принизливо виявляти свою приналежність до шляхетного коріння. І хоч титул передавався лише по чоловічій лінії, втім вихвалятися ним перед радянською владою було не варто.
— За словами моєї баби, її батько Микола був хорошою людиною, — розповідає пані Світлана. — Хоч і мав помістя, але людяно ставився до селян. Навіть працював замість них по ночах (щоб ніхто не бачив), прибирав у хлівах. А потім — колективізація. Коли у прадіда забрали усе майно, спалили книжки і сказали йти у колгосп, то він відповів, що «це Антихріст прийшов» (був дуже набожною людиною) і помер згодом від гіркої туги. Поховали його в одній могилі з померлими від голоду селянами…
В історії родини залишається багато темних плям, втім нащадки вперто продовжують їх розслідувати. Невдовзі звягельчанка Світлана Крапівницька має намір побувати у Польщі, звідки походить рід — хоче поцікавитися й тамтешніми архівами.
— А чи позначається якось дворянське походження на вашому житті та житті ваших рідних? — питаю пані Світлану.
— Знаєте, щось таке є у наших душах: почуття відповідальності, необхідність мати чисте сумління тощо. Десь читала, що наш дворянський герб Остоя, що походить з лицарських часів, символізує, у тому числі, саме ці риси людини. Приємно, що ним намагаються відповідати усі члени нашої великої родини. Є представники різних професій, але усі — працьовиті і порядні.
Очевидно, саме з таких родовідних хронологій, що складалися упродовж століть, вимальовується цінний матеріал для вивчення не лише того чи іншого роду, а й суспільних подій та явищ. До речі, нині з’явилася нова «мода» — родоводи замовляють навіть через Інтернет. Так чи інакше, а приємно знати, що колись тебе згадають. І не лише тому, що ти мав якісь титули чи поважні статуси. Бережіть свою історію!