Діагноз: «телевізор мозку», або Чому жінки стали називати своїх чоловіків Вітями?

Маленька сусідська дівчинка грається у пісочниці, а сонячний день пригнічують звуки вибухів на полігоні. Здається, мешканців військового містечка цим не здивуєш, але зараз від цього якось особливо моторошно. Побачивши мене, дівчинка схоплюється зі словами:
— Тьотя Люля, а чуєте, як бухкає?
— Не бійся, маленька, — заспокоюю її, а разом із нею — себе. Багатьом зараз не по собі від того, що відбувається в Україні.
Діагноз «телевізор мозку», схоже, накрив усіх у нашій країні. В автобусі обурений знайомий розповідає мені про конфуз, що стався у його сім’ї після чергового перегляду політичних новин. Дружина, надивившись новин про Януковича, замість Володі назвала його Вітею. Не «Вітю» це дуже образило, попри намагання жінки переконати його, що насправді вона думала не про якогось там коханця(!), а про те, яким негідником виявився цей Віктор Федорович, — тому й «обізналася». Ще не вистачало, щоб через кризу в Україні почалася нова «революція» у вигляді сварок між подружжями, замішаних на крутому політичному «міксі»…
Автобус їде за звичним маршрутом. Розмови — знову про Крим, Путіна та Європу. Втомлений від політичних баталій водій, який все це слухає багато разів на день, несподівано повертає «не туди». «Колю, ти забувся, що ми сьогодні «одиниця!», — під здивовані погляди пасажирів перелякано вигукує кондуктор. Водій «прокидається» від гострих політичних автобусних дебатів і розвертає автобус зі словами: «Хай йому грець!».
Кондукторка тим часом біжить до дверей і, наче зозуля з годинника, голосно повідомляє пільговикам на зупинці: «Автобус — не пільговий!». Це означає, що за проїзд треба платити 2,50. Магічне повідомлення «не пільговий» діє на окремих пасажирів, наче закляття. Ті, на кого воно подіяло, залишаються на зупинці чекати свого «щастя» у вигляді безкоштовного проїзду.
«Як добре, що автобус — не пільговий, — думаю у цей момент. — Напівпорожній, супер. Ніхто не ставить сумки на голову, не рве нові панчохи гострим пакетом…» Ці мої розмірені думки несподівано перериває бабуся, котра сидить поруч: «У цього Путіна вже зовсім дах поїхав! Ніколи не думала, що наші хлопці поїдуть захищати Україну від Росії…» Аж раптом — моя зупинка.
На вулиці зустрічаю знайому. Говоримо не про нові сукні чи ціни в магазинах, а як усі зараз, — про політику: «Уявляєш, — каже вона, — моя кума-перукар відмовилася купувати фарби у російських постачальників! І дитині заборонила їсти російські цукерки — каже, що ми, «бандери», без їхнього «добра» обійдемося».
Згодом у магазині, серед покупців, помічаю дівчину з незвичайним манікюром у патріотичній гаммі: нігті розфарбовані у жовто-блакитні кольори. Оце був би кадр для російських новин — про «бандерівців»… Разом з іронією мою душу огортає гордість — українці стали іншими. Тепер Україна для багатьох — це не порожнє слово, люди нарешті стають національно свідомими. І це, як ковток свіжого повітря у політичному болоті, в якому стільки років тонули усі разом.
Цього ж дня на роботі — кілька телефонних дзвінків про те, як завзято новоградці підтримують наших військових, котрі захищають державний кордон на Херсонщині. То освітяни щось зібрали, то комунальники, то пересічні городяни виявили бажання відвідати воїнів із подарунками. Можновладцям, які після революції втекли за межі України із мільйонними рахунками у доларах та євро, ніколи не відчути і не зрозуміти цього. Як це, коли зневірений народ оживає, згуртовується і знаходить в собі небачені досі сили — коли, не завжди маючи сам, допомагає іншим. Відчуття це справді того варте. Шкода, що цього не покажуть у російських новинах, і навіть ситі європейці цього не зрозуміють. Зрозуміє лише український народ — його велика непереможна сила у єднанні «маленьких» українців.