«Невинні» крадії

ПІСЛЯ ОПІВНОЧІ
Василь Білобокий і Микола Вузловий (імена в матеріалі змінено), покурюючи цигарки, плелися додому. Чоловіки шкодували, що мало сьогодні взяли «на хрестик» горілки у Надьки Власюк, власниці місцевого магазину.
— Ще грамів по сто п’ятдесят не завадило б, — метикував Василь.
— Було би не погано, — погодився Микола. — Та де візьмеш?
— Може, звернемо до баби Галі?
— Та не дасть. Це якби з півмішка зерна їй заперти.
— А де його візьмеш?
— Та отож.
Приятелі вийшли з магазину. За склом торгової точки помітили чиїсь тіні.
Василь здивовано загальмував:
— А що це Надька там серед ночі робить?!
— Та ось і я ніяк не в’їжджаю. Ану завалимо. Може, ще пляшку допише в зошит…
СВІДЧЕННЯ НАДІЇ ВЛАСЮК
Рано-вранці до райвідділу міліції зателефонувала схвильована і неабияк обурена власниця сільського магазину Надія Власюк і повідомила, що хтось уночі обікрав її торгову точку.
Оперативно-слідча група одразу ж виїхала на місце пригоди.
— А як ви виявили крадіжку? — поцікавивсь у Надії Власюк старший опергрупи капітан Мироненко.
— Як-як? — звела та плечі. — Прийшла вранці відкривати магазин, а вікна й немає. А коли зайшла всередину, то все збагнула.
— А навіщо ви заходили до магазину, коли виявили пошкодження вікна?
— Щоб переконатися.
— В чому?
— Що в магазиніі справді побували непрошені гості. Правда, спочатку й не помітила, що обікрали.
— Тобто?
— Ну, ніби нічого такого підозрілого. Я вже потім помітила розкидані на підлозі яблука. А з деяких вітрин зникли шоколадні цукерки, горілка, печиво, цигарки. Ще й касовий апарат зламали.
— Гроші забрали?
— Та там копійки лишалися.
— Багато винесли товару?
— Та не знаю. Якщо на око… Десь на тисячі дві. Ще плюс віконну раму виставили, гади!
— Когось підозрюєте в крадіжці?
— Таке дивне запитання, пане начальнику!
— Чому дивне?
— Та будь-хто міг до магазину залізти! Півсела алкашів!
— Ну, а вчора з чужих ніхто до вас не заходив?
— Та наче ніхто не терся.
— А зі своїх?
— А своїх півсела було!
— Може, щось незвичайне помітили? Серед своїх. Ну, може, якісь дивні погляди, натяки, перешіптування…
— Нє-а. Як завше: «Надька, дай пивка, бо труби горять!», «Надька, дай на хрестик»…
— І «на хрестик» даєте?
— Даю. Бо жалію їх. Але ж віддають. Правда, хто коли як. Хто не затягує, а хто…
— А вчора комусь давали в борг?
— Василю Білобокому і Миколі Вузловому.
— Це ваші односельці?
— Та наші. Біля колишнього клубу їхні хати. Непевні хлопаки. Вічно десь улізуть.
— Тобто?
— Та вже з міліцією були у них діла. Правда, до суду не дійшло. Якось відмилися. Хоча Василь Білобокий уже перед цим сидів два роки. За крадіжку. Телят покрав на фермі.
ВАСИЛЬ БІЛОБОКИЙ
Поки капітан Мироненко, начальник карного розшуку, опитував потерпілу, працівники з його відділу вже працювали з місцевим населенням.
Шукати довелося недовго. Власне, слідчо-оперативна група ще навіть не встигла завершити огляд місця злочину, як колеги знайшли перших підозрюваних.
Спочатку вийшли на Василя Білобокого, в будинку котрого оперативники натрапили на незвичайний продуктовий запас, розфасований у картонні коробки.
— Непогано запасся! — пожартував один із міліціянтів, а потім поцікавився. — Звідки товарчик?
— Та ви ж самі вже здогадалися, — наївно мовив Василь, дихнувши перегаром. — З нашого магазину.
Оперативник, переглядаючи «товарчик», подивовано крутнув головою:
— Як малі діти! І цукерки! І печиво! І пластівці! І «Лимонад»! Ну, і міцненька... З ким ходив магазин бомбити?
Василь знову зліпив невинно-ангельський вираз обличчя:
— Та ви ж уже, мабуть, знаєте.
Правоохоронець схитрував:
— Звичайно, знаємо!
Василь продовжив:
— З Миколою. Ну, Вузловим.
— А раму віконну чим трощили? Інструмент куди діли?
— Раму не чіпали. Інструменту не було.
— Хочете сказати, що ви підійшли до магазину, і рама тут перед вами сама й випала? Мовляв, Сезам, відкрийся!
— Не випала, — на те Василь. — Вона вже лежала на землі. А в магазині хтось був. Думали, що то Надька, а то не Надька.
— А хто?
— Злодії.
Оперативник зареготав.
— То це значить, що ті злодії вирвали віконну раму, вкрали товар і просто так вам його віддали?
— Та ні. Вони нас побачили і повтікали.
МИКОЛА ВУЗЛОВИЙ
Його «взяли» другим. Допит проводив той оперативник, котрий перед цим «бесідував» із Білобоким.
— То, кажеш, раму не ламали?
— И-и, — крутнув головою Микола, дивлячись у підлогу.
— І магазин не обкрадали?
— Обкрадали, та не зовсім.
— Це як?
— Товар уже був упакований у коробки. Приготований на винос. Ми його і взяли.
— Казки не розказуй.
— Так і було. Там до нас побували. Побачили нас і повтікали.
— Мабуть, вас злякалися?
— Може.
— Тих, що втікали, знаєш?
— Ні, темно було.
— А Василь сказав, що ти також знаєш їх.
— Василь?! Сказав?! Ну… раз сказав…

Спочатку оперативники думали, що Білобокий із Вузловим зговорилися і кажуть неправду. Проте в ході розслідування стало зрозумілим: ці чоловіки стали мимовільними свідками того, як двоє справжніх зловмисників виносили з магазину коробки з продуктами. Побачивши небажаних свідків, ті покидали товар і накивали п’ятами.
Підігріті випитим алкоголем, Василь і Микола не втрималися від спокуси і відтягли коробки в кущі, а потім перенесли їх по хатах.
Хлопаки в той час не думали, що в крадіжці запідозрять саме їх. Але не так сталося, як гадалося. Та й усю повноту відповідальності затримані чоловіки також не хотіли брати на себе, тому й вимушені були назвати імена своїх попередників. А ними виявились односельці, котрі раніше вже також мали справу із законом.
Тепер усім чотирьом фігурантам — винним і «невинним» — за чинним законодавством загрожує позбавлення волі на строк від трьох до шести років.