Очевидець Майдану Микола Паламарчук: «Тоді, можливо вперше у житті, я дуже пишався земляками-українцями…»

Триває час, коли політичний вектор із подій на столичному Майдані різко перемістився на південь та схід України. Анексія Криму та сепаратистські заклики і конфлікти у східних містах змусили тимчасове керівництво держави привести армію у стан повної бойової готовності та посилили сум’яття і неспокій у душах українців. Що чекає на Україну далі? Це питання нині задає собі чи не кожен. Серед них також ті, хто активно підтримував зміни у державі, хто був прибічником майданівських подій та, разом з іншими, сподівався на краще майбутнє для країни. Минув деякий час, але спогади залишаються. Ними із редакцією поділився очевидець подій на Майдані — директор Новоград-Волинського вищого професійного училища Микола Паламарчук:
— Події останніх місяців поставили під загрозу наше майбутнє, порушили не тільки спокій і рівновагу кожного українця, але й усієї Європи і, навіть, світу. Ще якихось п’ять місяців тому ми не уявляли собі, що Янукович втече з України, покинувши своє Межигір’я, владу, трон. Здавалося, що три місяці мирного протистояння будуть нескінченними. Але три героїчно-трагічні дні лютого змусили Януковича і найближчих сатрапів ганебно втекти, оголивши усю свою дріб’язковість і ганебність.
Мирний Майдан, без перебільшення, вразив світ. Масовий протест 1 грудня минулого року вперше переконливо показав прагнення українців до свободи і справедливості, бажання бути європейцями. Після звірячого побиття і розгону мирних і сонних студентів біля сумновідомої «йолки». У суботу, 30 листопада, влада, закривши вихід з метро «Хрещатик» на Майдан, вирішила, що все закінчено, і «казли» — налякані і дезорганізовані. Однак, ще на виході з підземних електричок, у суботу вранці, нас із братом активісти переорієнтували на Михайлівську площу.
Було трішки морозно, але сонячно. Біля пам’ятника Княгині Ользі лаштувався мітинг. Навколо ходили стурбовані люди, дискутуючи про нічні події. Ще не було генератора і напруги, мікрофонів, ще не було «штатних» виступаючих, але вже було багато бажаючих сказати своє слово. Серед відомих мені людей запам’яталися народні депутати України В’ячеслав Кириленко та Андрій Парубій. Ініціатори мітингу закликали усіх зійти з імпровізованої сцени, перед якою виставили ланцюжок охорони. На наступний день (неділю 1 грудня) було оголошено Всенародне Віче у парку Т.Г.Шевченка. На другий день, вранці, уже в метро я з братом Ігорем побачили масу людей-однодумців, котрі виявили бажання долучитися до протесту владі. На виході з метро «Університетська» ми довго не могли «влитися» у колону демонстрантів. Люди зайняли увесь правий бік вулиці і повільно рухалися до університету Шевченка.
Було прохолодно, але у натовпі — напрочуд затишно і спокійно. Мене вразила атмосфера, яка панувала довкола. Усі були привітні і зосереджені, адже ми йшли на Майдан і знали, що вночі влада монтувала «йолку» і виставила військових, щоб не допустити мітингувальників. Ніхто не палив, не висловлювався нецензурно, рухалися дуже повільно. Щоправда, зі сміхом пропустили хлопців, котрі над головами несли посмертний вінок Януковичу. Це було досить несподівано і з викликом. Я подумав: «Які сміливі хлопці».
У колону «влилися» одна чи дві вантажівки з підсилюючою апаратурою. На розі вул.Інститутської демонстранти відсунули вбік довжелезний автобус і відсторонили міліцію, яка боязно збилась у зграйку, приречено стояла. Ще кинулось у вічі, як міліціонери, взявшись за руки у два кордони, охороняли пам’ятник Леніну... Демонстранти, посміхаючись, запропонували служивим приєднатися до ходи. До Майдану ми не дійшли, бо скрізь було велелюдно, але дружньо, підтримували речівки: «Банду — геть!» та ін. Віддалено бачили «йолку», але вже прикрашену прапорами України, «Свободи», плакатами і транспарантами.
Тоді, можливо вперше у житті, я дуже пишався земляками-українцями…
Наступні дні, тижні і місяці мирного, патріотичного, духовного Майдану мене захоплювали, підносили і… насторожували. Тисячі людей облаштували намети, барикади з шин і мішків зі снігом. Дрова, діжки, дим, дощ, сніг, мороз, сцена, промови, заклики, щонедільні Віче, глуха влада, сподівання людей, розчарування...
По-можливості з друзями їдемо у Київ на Майдан засвідчити свою життєву позицію і підживитися його енергією. Кожен раз — неначе очистився!
31 грудня з братом і дружинами в оточенні тисяч людей зустрічаємо Новий 2014 рік. У перші хвилини Нового року намагаюся додзвонитись до Бориса Івановича Тарасюка, щоб привітати його з днем народження. Нічого не можна висловити, бо навколо голосні речівки, музика, небо у вогнях. До Юрія Луценка недотягнулись, зате поцілувалися з його дружиною…
Проходять дні, тижні. Нічого в країні не змінюється. Іноземні делегації вражені духом і філософією Майдану, а влада робить вигляд, що нічого не відбувається. Потроху зникають активісти Майдану і Автомайдану, горять автомобілі, влада організовує Антимайдан і промови, промови, промови… Виникає розчарування, наростає тривога...
Вдарили морози. Перемовини, протиріччя між лідерами опозиції і майданівцями… Напруження у суспільстві зростає. Розчарування, «Правий сектор»…
З приїздом іноземних делегацій, на мою думку, у нашому місті, в центральній і західній Україні все більше населення підтримує прагнення майданівців. Чекаємо змін.
Кульмінація наступила з морозами 18-20 лютого. Янукович і прибічники дають команду на зачищення Майдану. Перші жертви, штурм барикад, наступ «Беркуту», снайпери, відступ, вбиті люди. Палає Будинок профспілок, вогонь і кіптява від палаючих шин, вибухи, наступ зі всіх сторін, набат церковних дзвонів, увесь час — заклики зі сцени до киян та усіх українців рятувати Майдан.
О 3.50 ранку — навкруги продовжуються вибухи, дим і кіптява, мороз, заграва…
«Голос Майдану» Євген Нищук закликає жінок і поранених за сцену, до якої залишається якихось 50 метрів від «передової»! О 4.00 — оточені зі всіх сторін військами Януковича захисники Майдану співають «Реве та стогне Дніпр широкий» та Гімн України! Здається, що голова лусне. Хтось втікає з Майдану, хтось, навпаки, рішуче рухається в його напрямку. Підтягуються кияни, прорвалися львів’яни, підходять патріоти з сусідніх районів і областей.
Янукович, Пшонка, Захарченко — втекли! Перемога!?
Радість і жалоба. Поховання героїв Небесної сотні та інших… Сотні зниклих, рештки спалених у Будинку профспілок…
Ми не встигли відсвяткувати звільнення від режиму Януковича, як виникло питання Криму — абсолютно не очікувано, не прогнозовано, зате грунтовно, надовго, із прогнозованими, і не зовсім, наслідками… Не тільки для України, а й для всієї Європи та світу.