Мутні Води

ЗАПЛУТАНА СПРАВА
У селі Мутні Води трапився дивний випадок — підстрелили Павла Соломійчика. Приключка в тому, що майже все село постріл чуло, а ось, хто саме стріляв у самотнього, відлюдкуватого чоловіка, ніхто не бачив.
Оперативники збилися з ніг у пошуках зловмисника, слідчі, опитуючи сільських жителів, нічого від них добитися не змогли.
Одне слово, пробігло два тижні, а по даній справі — жодної зачіпки.
Разом із тим, начальник міського райвідділу міліції, майор Сахно, влаштовував наганяй своїм підлеглим, мовляв, такої дріб’язкової справи й розкрити не можуть.
А на початку третього тижня після інциденту, що трапився в Мутних Водах, майор викликав до себе лейтенанта Осику, дільничного інспектора, котрий обслуговує вищезгадане село.
— Ось скажи мені, Осика, що за діла творяться в твоєму районі?— гарячково спитав Сахно в молодого офіцера, коли той увійшов до його кабінету. — То у тебе полтергейст магазин обікрав… Досі його не знайшли! То у тебе якийсь невидимка уганяє трактор, а потім його приганяє на попереднє місце. А це черговий вибрик — стріляють у тиху і мирну людину, і злочинець знову невідомий і невловимий! Якась просто химерія! — І, не давши розтулити рота підлеглому, Сахно кивнув на стілець. — Сідай!
— Дякую!
Майор зміряв Осику спопеляючим поглядом. Відтак продовжив:
— Що ти знаєш про того, як його… Павла Соломійчика?
— Уродженець Мутних Вод, — кашлянувши, відказав дільничний. — Передпенсійного віку. Колись працював трактористом у колгоспі. Дітей немає. Дружина померла молодою. Так і живе одинаком. Нікого не чіпає. Відлюдкуватий. Тихий.
— О! — значуще підняв догори вказівний палець начальник відділку. — У тихому болоті — чорти водяться! — І резонно додав. — Як і в Мутних Водах! Коротше. Хтозна, який життєвий шлейф тягнеться за тим трактористом, але промацай його гарненько. З людьми поговори. По-людськи!
— А хіба я…
— Знаю, всі ви ангели! — перебив Осику Сахно. — Тільки звідки скарги від населення беруться? Їдь! Займайся своєю справою. Про результати проведеної роботи доповіси в середу. Ясно?
— Так точно!
— Давай, давай. Уперед!
МУТНІ ВОДИ
Це невеличке село гніздилося на кордонах двох районів серед дрімучих лісів та непролазних боліт. У Мутних Водах переважно позалишалися мешканці старшого віку. Вела до села лише одна дорога — розбита грунтовка. По ній час від часу до села доправлялися продукти. Іноді приїжджав автобус, що було великим святом для селян. Та одночасно і мукою. Святом же для тих, хто зміг нарешті дістатися до рідних пенатів після кількаденних поневірянь у місті в чеканні автобуса, і мукою для тих, хто подався до райцентру в якихось справах, а назад завчасно не зміг повернутися. Через такий автобусний сервіс у Мутних Водах народилася приказка: «Той везе, а той не везе. Щоб уже здох і той, що везе!»
Ну, народ, як скаже, так і зав’яже…
ПОТЕРПІЛИЙ
Дільничний Осика до Мутних Вод приїхав на службовому авто.
Насамперед завітав до Павла Соломійчика, котрий кілька днів тому повернувся з лікарні.
Господар дозволив гостю ввійти до оселі, запропонував стілець. Сам же лишився стояти поряд. Дільничний було розкрив рота, щоб сідав поряд і Соломійчик, та вчасно осікся, згадавши про його травму, заподіяну харцизяками на пікантному місці чоловіка.
Осика ледь стримав сміх, згадавши слова актора з відомого фільму: «Спасибо, я постою». Щоправда, обидва герої потрапили в різні ситуації.
Разом із тим Павло Соломійчик здогадався про мету візиту дільничного. Тому поспішив відкараскатися від набридливих відвідувачів такого штибу, спокійно мовивши:
— Я вашим слідчим п’ять разів розказував, що зі мною трапилося. Востаннє кажу і вам. Діло було під вечір. Ішов до хліва годувати кабанчика. Аж раптом щось бахнуло. Ну, і ззаду запекло. Все...
Проте для представника влади цих показів було замало. Тому той поцікавився:
— Може, на вас хтось зуб мав?
— Ні зуба, ні ікла, ні чорта лисого, — вже з притиском відказав Павло Соломійчик. — Живу сам. Нікуди не ходжу. Нікого не чіпаю. Спиртного не вживаю. Не курю. Тримаю кабанчика, три кролі, одинадцять курок і одного півня.
Більше дільничний від потерпілого нічого не добився.
НАЛЯКАНА КОРОВА
Баба Катерина «кишкала» на докучливе вороняччя, яке греблося в її садку. А коли до двору ввійшов дільничний Осика, почала жалітися йому:
— І що вони, іроди, під тим горішником шукають? Ще ж увосени всенькі горіхи повизбирували. Ні, гребу-уть, гребу-уть… А ви з якої придибенції? В гості чи так?
— Так, — усміхнувся лейтенант і додав. — І в гості.
Баба Катерина здогадалася:
— Ага, ще шукаєте. Знайдете! Аякже! Тут у кожного рушниця. Ніхто не зізнається.
— Ну, а ви постріли чули?
— Чула, — замислено схилила голову до плеча жінка. — Я тоді якраз сіла корову доїти. Тільки-но вим’я помила, та коли як щось шарахне. І не дала!
Дільничний вирячився:
— Що не дала? Хто не дала?
— Молока. Манька. Налякали корову тим бабаханням, охломони!
— А скільки пострілів було?
— Два. Або три...
— Так два чи три?
— Може, більше!.. Акиш! Щоб із вас опудала поробили! Гребу-уть і гребу-уть! Гребуть… А ви до Петра Гребінки зайдіть. Той усе знає.
— А ви, можна сказати, нічого не знаєте, еге ж?
— Ну…
— Кажіть, кажіть!
— То ще по-молодості було, — озирнувшись правору-ліворуч, упівголоса мовила баба Катерина. — Щось у Соломійчика із Гребінковою Галиною було. Хоч вона і старша була за Павла. Чутки ходили. Потім затихли. А воно, знаєте, як у нас: побилися, розійшлися, а через десять років хтось згадав, пішов і підпалив хату. Таке.
ПЕТРО ГРЕБІНКА
Він і не одразу розпізнав гостя:
— Ви тутешній? Когось шукаєте?
А коли дізнався, що це їхній дільничний інспектор, — чомусь зрадів:
— Проходьте, проходьте, пане начальнику!
І одразу перейшли до справи.
— Чув, як двічі гахнуло. А трошки пізніше — ще пролунало кілька пострілів. Мабуть, картеччю били. Подумав, може, наші відстрілюються.
— Від кого?!
— Від москалів! Подумав, може, вже поперли, супостати! Я — за рушницю. Та все стало тихо.
— Навіщо вам рушниця, діду, коли ви й мене не впізнали?
— То синова. Розришеніє мається. Все, як годиться.
— То ви не стріляли?
— У кого?
— Взагалі!
— Та ні. Було колись! О-о, як полював звіра!..
БАБА ГОТУВАЛАСЯ ДО СВЯТА
Баба Василина, Гребінкова сусідка, взагалі була лаконічною:
— Я в той вечір, як і оце, вареники ліпила. До свята завжди ліплю. Дітки з города приїжджають. А коли я при ділі, то нічого не чула.
— А що ви нічого не чули?
— Мене вже питали! Не чула я пострілів! Не чула! Вареники ліпила! Та й мало чого стріляє. Вовки он так і пруть із лісу. На тому тижні в Ольчинських козу роздерли. А ви, як не поспішаєте, то посидьте трошки. Вас пригощу. Вареничками! Чарочку наллю! Га?
— Та дякую…
КУМИ «В КОНСПІРАЦІЇ»
Обійстя Миколи Костюка і Василя Трохименка тулилися до самого дубняку.
Сусіди сиділи на колоді під грушею і курили самосад.
При появі дільничного інспектора пожвавилися. Почали перекидатися жартами. А коли перейшли до серйозної розмови, Микола й повів:
— Я тоді, коли відкрили пальбу, з кумом Василем саме налили. О-оон під тим кущиком. Щоб наші «пантери» не бачили. Гризуть, як бобри верби! Не продихнути.
— Як гадаєте, — поцікавився Осика, — хто міг стріляти у Соломійчика?
До розмови долучився Василь:
— Та будь-хто. Тут у кожного рушниця. Перед цим у село навідувалася чупакабра. У Сидора Стріхи кролів порозривала. Думали, що знову та звірюка припхалася. Я метнувся до хати і — за рушницю. Вибіг і пальнув кілька разів. Для страху.
— В який бік стріляли?
— Еее-е, дорогенький! Знаю, куди хилиш! Угору я стріляв.
— А може, таки вбік двору Павла Соломійчика?
— Що ви, пане-начальнику! Я зі зброєю «на ви»! Толк знаю!
— Хто може підтвердити, що вгору стріляли?
— Як хто?! Он — кум Микола. Рядом стояв. Патрони подавав.
— От! Самооборонці! Аби постріляти! Ну, нічого, з цим питанням я розберуся! Пізніше! Стрілки!
— А що тут розбиратися? — почухав потилицю Василь. — Рушниці ж в усіх времєнно забрали. Так би мовити, для експертизи.
ЧУПАКАБРА
— Чупакабру вбили? — сходу почав дільничний Осика.
Сидір Стріха здвигнув плечі:
— Втекла.
— І ви справді її бачили?
— Ніхто її не бачив.
— Так навіщо стріляли?!
— Щоб знову кролів не порвала!
— А звідки ви знаєте, що то саме чупакабра приходила, а не вовк?
— Собака дуже гавкав. Потім вити почав і заховався в буду. З якого дива? І хто кролів моїх загубив? Якби крали, то вкрали б, а то… Вовки себе так не ведуть.
— В який бік стріляли?
Стріха мимоволі крутнув головою вбік Соломійчикового обійстя, але тицьнув пальцем угору:
— В небо я стріляв.
— А чого подивилися на двір Соломійчика?
— Так хтось же сідєніє йому попортив. Тому й подивився. Але не я. Точно! І навіщо? Безобідний чоловік він. Нікого не чіпає.
— Може, знаєте хто стріляв?
— Куди?
— Не куди, а в кого?!
— А в кого?
— Знущаєтеся?
— Що ви! Хіба я можу.
— Хто стріляв у Павла Соломійчика?
— Їй-богу не знаю. Якби знав…
— То не сказав би! Еге ж?
— Ну…
— Ну! Ну! — вже роздратовано вигукнув дільничний Осика і пригрозив. — Зроблю все можливе, щоб рушниці вам не повернули!
— Хе-хе! — осміхнувся Сидір Стріха. — Не маєте права! Приватна власність! І дозвіл є!

Дільничний Осика того дня побував у всіх дворах Мутних Вод. Проте це ані на йоту не просунуло справу вперед. Наче, постріли чули, а ось, хто стріляв, — не знають. Хто чим займався того вечора: той яйця смажив, той спав, ті закололи свиню і смакували свіжиною…
Що доповісти начальству? Що по Мутних Водах чупакабри гасають?
І справді, чортівня якась!