Зів’ялий цвіт кульбаби

Назар Кульча сидів на колоді біля сараю і ретельно точив тесака, яким ще його батько колов свиней. Раз по раз чоловік прикладав палець до леза, перевіряючи гостроту ножа. На хвильку Назар зупинявся, повертав голову в бік левади і сумно дивився на сіножать, на байраки, де гарячо-жовтим цвітом розкинулася кульбаба. Та не бачив він того цвіту, для нього його наче й не було, немає. Там десь є його Даринка. Побігла траву кролям рвати…
Отак, подивившись-подивившись, знову брався точити тесака. Напористо, люто, з невимовним стогоном, який виривався з його пораненої душі.
Людмила за такою роботою чоловіка спостерігала вже третій день. Скрушно похитувала головою. Проте заперечувати Назарові не насмілювалася. Знала ж бо, що того не зупинити. Поки що, не зупинити. Може, з часом переболить, вгамується. Тож, втираючи сльози, що невпинно збігали з очей, тихенько дибкала до хати.
ПОВЕРНЕННЯ РУСЛАНА
Кульбаба цієї весни зацвіла раніше звичного. Околиці Ставків наче хто золотом пофарбував. Так видавалися зарослі квітки сонця, що густо гніздилася за хатами західної частини села.
Руслан Румиченко, збиваючи важкими черевиками вранішню росу на соковитій траві, чухрав стежкою до рідних пенатів. Підбадьорився, коли на видноколі забовваніла стара водонапірна башта, чи не єдина будова, що залишилася від радянського колгоспу.
Та чим ближче Руслан наближався до села, тим більше напружувався. З пам’яті мимоволі вихоплювалися уривки спогадів восьмирічної давнини. Компанія, випивка, бійка і… ніж. Саме та холодна зброя, яку вісім років тому пред’являли на суді. І сам не знає, як все сталося. Але слідство довело, що саме Руслан смертельно поранив хлопця із сусіднього села.
Як-то люди його приймуть? Мабуть, і далі кричатимуть, як на суді, «вбивця»?
За садками виднілися перші хати. А то хто?
Стежкою, назустріч з якоюсь торбинкою в руках, бігло тендітне світлокосе дівча. Її салатове платтячко то розліталося в сторони, то напиналося парашутом.
Побачивши незнайомця, юначка вмить зупинилася. Мотляючи торбинкою, з цікавістю його розглядала.
А той:
— Привіт, Кульбабко!
Дівча насупилося.
— В мене є ім’я!
— І яке?
— Не ваше діло!
— Ох яка!
— Зійдіть з дороги!
— А то що? Поб’єш?
Вона розсміялася. Потім, оминувши чоловіка, зупинилася і поцікавилася:
— А чому Кульбабка?
— Не знаю, — замислено відказав Руслан. — Таке прийшло на думку.
— Хм… Даринка.
— Що?
— Звуть мене так!
— А-а.
— Бе!
І дівча помчало вниз, до байраків.
Руслан ще трошки провів поглядом вітрогонку, а потім закрокував до села.
РОЗМОВА З БАТЬКОМ
— З ким-то ти там баляси точила? — поцікавився батько в дочки, коли та прибігла з нарваною для кролів травою.
— Якийсь дядько, — захекано відказала Даринка.
— Не дядько то! — в Назарових словах війнуло холодком і погрозою. — Тюремник то! Він людину вбив!
Дочка від несподіванки чи то від страху аж присіла.
— Як?! Коли?!
— Давно то було! Не підходь до нього!
— Хіба я підходила? Я бігла по траву, а він ішов назустріч.
— Бачив, — вже спокійніше мовив батько. — Просто хотів тебе попередити, хто він і що. З тюрми повернувся. Людьми звідти не виходять.
— Чому?
Батько не знайшовся на відповідь.
Даринка перепитала:
— Чому, тату?
— Бо то тюрма.
— А он Іван Лисюк нормальним прийшов.
— То одиниці! — знову підвищив тон батько. — Зрозумів, покаявся, сім’єю обзавівся. А того пройдисвіта я пам’ятаю, коли він ще малим був. Злодійкуватий, хамовитий вишкварок. Як і його батько. Той також погано закінчив.
ПОГОВОРИЛИ…
Після розмови з батьком минув тиждень. Даринка в байраках рвала траву. Навіть незчулася, як до неї ззаду підійшов Руслан.
— Привіт, Кульбабко!
Дівчина стрепенулася, подалася назад. Очиці заокруглилися, нашорошилися.
— Чого вам треба?
— Нічого, — усміхнено відказав Руслан.
— А чого підкрадаєтеся?
— Нічого я не підкрадаюся. На ставок іду. На риболовлю. Ось вудки. Хіба не бачиш?
— Бачу! — відрізала. — Ну то і йдіть собі!
— Йду собі.
— Ідіть! Чого дивитеся?
— Та йду. Відійди з дороги.
— І обійти можна!
— От, вертихвістка!
— Самі такі!
Руслан ступив у вільхові зарослі, за якими ховалося невеличке водоймище.
ВИТРЕБЕНЬКИ НА СТАВКУ
Місце вибрав біля плакучої верби. Колись у цьому ставочку водилися карасі та окунці. Мабуть, вони є й досі, бо он скільки витоптаних рибалками місць. Проте Роман навмисне вибрав іншу місцину, «нечепану», аби не спричиняти комусь неприємностей.
Наживка була нехитра — тісто, в яке домішав трохи соняшникової олії. Колись так робили. І нічого, клювало добре.
Шурхіт позаду Роман почув, певне, одразу, коли прийшов на водоймище. Здогадався, хто з лозняку стежить за ним. Усміхнувся, а затим погукав:
— Гей, Кульбабко! Виходь!
Тиша.
— Виходь, виходь. Не бійся.
— А я й не боюся!
Дівчина стояла за кілька кроків від Руслана і так само, як і тоді на стежці, мотляла торбинкою. Очі її весело блищали, мов вкриті росою волошки на сонці.
Скачуючи чергову кульку з тіста, Руслан, ніби між іншим, поцікавився:
— Нарвала трави?
— И-и.
— Чого ж так?
— Ще встигну. А ви риби наловили?
— Ух, яка ти швидка! Тільки ж прийшов!
— То чого до мене присікалися? Я також щойно прийшла. І буду купатися.
— Тільки цього ще й бракувало.
— А це чого?
— Рибу всю розлякаєш.
— Тьху! Треба мені ваша риба! Я не тут, а біля грушки купатимусь. Тут мілко. Собаці по коліна.
Після цих слів Даринка поцибала бережком до похиленої груші-дички.
Руслан спостерігав за тим дівчиськом, котре з розбігу, мов вправний плавець, пірнуло у воду і почало витворяти казна-що. То вона зі сміхом руками розганяла воду, то долонями плескала по ній, то зі звуками «бо-бо-бо-бо-бо» пірнала-виринала, то гучно наспівувала якусь мелодію.
У Руслана склалося враження, що юнка навмисне знущається над ним. Вже з півгодини хлюпається і не думає вилазити на берег.
Важко зітхнувши, Руслан змотав вудку і ступив на протоптану в лозняку стежку.
ПРИЧЕПА
Даринка наздогнала Руслана вже за вільховими заростями. Захекана, мокра. Салатове платтячко прилипло до тіла, і крізь тонку тканину випиналися маленькі груденята. Дівчина мовчки ступала слідом за Русланом.
— Ну що, нарвала трави?
— И-и. Ще нарву. А правда…
— Що?
— Що ви?..
— Вже наговорили?
— А за що ви його?
Руслан не відповів.
— Він вам щось погане зробив?
— Не знаю.
— А як це?
— Отак це.
— А ви — і непоганий дядько.
Руслан посміхнувся.
— А казали, що поганий?
— Я цього не говорила! Чао!
— Бувай, причепо.
— Треба дуже!
Даринка обігнала дядька і попрямувала до байраків.
МАМО, Я ВЖЕ ДОРОСЛА!
Людмилі аж дух перехопило, коли вона побачила дочку поряд із тим тюремником. Коли дочка прийшла додому, одразу вчинила допити:
— Ти чого з ним ішла?
Дочка вдала, що не зрозуміла:
— З ким?
— Із зеком тим!
— Йшла зі ставка, обігнала його.
— Ти з ним говорила. Казав мені батько, що…
— Що казав?
— Що це вже не вперше.
— І що тут такого? — зірвалася на крик Даринка. — Я що, не маю права з людьми говорити?
— Якби ж то…
— Так, у вас люди — не всі люди!
— Даринко, я мати твоя, і за тебе турбуюся.
— Я вже доросла. Я вже школу закінчила і багато в чому розбираюся.
— Ото ж то, що тільки школу.
— Мамо! Ну, чого ви зі мною, як з дитиною!
— Бо ти для мене завжди будеш дитиною. Ходи до хати, будемо обідати.
СТРАШНА ЗВІСТКА
Наступної весни знову рясно зацвіла кульбаба. Аж очі сліпила.
І ось одного дня Ставки охопила страшна звістка: в байраках знайшли мертву Даринку. Вона лежала навзнак і відкритими очима дивилася в небо. Чи вже бачила щось на ньому?.. Поряд із нею лежала торбинка з травою.
Того дня до відділку заберуть Руслана. Він визнає себе винним у смерті дівчини. Але чому так вчинив, — ні слова.
Моторошним було ще й те, що Даринка була вагітна (на третьому місяці) і носила його дитину. Такий результат показала експертиза.
Чутки повзли селом, що Руслан, мовляв, порішив дівчину за те, що та від нього завагітніла, і той «зарізяка» не хотів розголосу.
Може, й так. Хіба правду дізнаєшся? Даринка про те вже не скаже, а головний свідок — мовчить, мов у рот води набрав. Хоча слідство ще триває.

Назар Кульча сидів на колоді біля сараю і точив тесака. Раз по раз пальцем перевіряв гостроту леза. Часом на хвильку Назар зупинявся, повертав голову в бік байраків, де гарячо-жовтим цвітом квітла кульбаба. Вдивлявся в кожний кущик, в кожне деревце і, до болю стискуючи зуби, продовжував точити ножа. Напружено, старанно, зі злістю, сподіваючись, що він це робить недарма…