Невдале пограбування

Була п’ятниця. О шостій вечора Марина Сенченко (імена в матеріалі змінено) закрила невеличкий ювелірний магазин і як зазвичай пішла додому.
Жінка не знала, що за торговою точкою вже кілька тижнів стежить місцевий житель Артем Тахтій. За цей час молодик вивчив графік роботи магазину, дізнався адреси його працівників.
Марина мешкала в приватному будинку. Коли вона підходила до свого обійстя, до неї несподівано підійшов молодий чоловік і, показавши пістолет, спокійно проказав:
— Раджу не кричати. Ти зараз підеш зі мною.
Марина заточилася:
— Хто ти такий? І чому я маю з тобою кудись іти?
— Не рипайся, сказав! Я жартувати не буду! Вмить пристрелю! Ідемо до ювелірного. Ключі, сподіваюся, в тебе є? А чого я питаю? Знаю, що є. Пішли!
— Нікуди я не піду!
Артем Тахтій наставив пістолет:
— Не хочеш жити? Підеш вперед. Відкриєш магазин і зайдеш всередину. Іди!
Марина підкорилася. Ступила в напрямку ювелірної крамниці.
Артем Тахтій ішов позаду жінки, за кроків двадцять від неї.
Коли Марина відкривала магазин, — спрацювала сигналізація, але зловмисник про те не знав. Він поспіхом згрібав з вітрин золоті вироби.
Та ось із торгової точки вийти Артему Тахтію вже не вдалося. На сигнал прибув наряд державної служби охорони.
— І як ти встигла їх сповістити? — злочинець кинувся до Марини, до її голови приставив пістолет. Рявкнув. — Як ти їм повідомила?!
Продавщиця переляканим голосом відказала:
— Нікому я нічого не повідомляла. Мабуть, спрацювала сигналізація.
— Чому мені не сказала про сигналізацію?
— У страхові забула.
— Забула вона! Словом, так. Тепер ти — моя заручниця. Іди до виходу!
Коли вони підійшли до дверей, то з вулиці почулося:
— Не дурій, хлопче! Відпусти жінку і опусти зброю!
Артем Тахтій ошкірився:
— Щоб ви мене тепленьким узяли? Не вийде!
— Що ти хочеш?
— Щоб ви пішли звідси.
— Це — не розмова.
— Тоді я її пристрелю!
— Не дурій, кажемо. Більший строк хочеш намотати? Якщо складеш зброю і вийдеш, — тобі це зарахується. Не муч невинну жінку.
Артем Тахтій потягнув Марину вглиб магазину.
— Чорний вихід є?
Марина заперечливо захитала головою.
— Немає.
— Погано. А давай скажеш, що я твій коханець. Мовляв, прийшов до тебе, посварилися. Хоча, дурня якась. Не повірять. Ще цей пістолет. Давай-но знову йди до виходу.
— Для чого?
— Йди, йди!
Біля дверей Артем Тахтій вдався до вимог:
— Коротше, так, якщо ви хочете бачити її живою, то зараз же підженіть до виходу машину, ясно?! І не думайте йти на штурм. Знаю я ваші штучки.
Через хвилин десять до дверей магазину і справді під’їхало авто.
Артем Тахтій вивів на сходинки продавщицю, тримаючи над її головою пістолет.
— Усім відійти подалі! — наказав злочинець.
У салоні машини знаходився водій. Артем Тахтій із Мариною сіли на заднє сидіння.
— Тепер у мене — два заручники! — гигикнув зловмисник.
Водій, не повертаючи голови, поцікавився:
— Куди їхати?
— Прямо!
— Прямо, так прямо.
— За місто давай! А там — побачимо.
Водій із докором хитнув головою:
— На що ти сподіваєшся, хлопче?
Артем Тахтій нервово кинув:
— Не твоє діло! Рули давай! Мент?
— Ну, мент. І що далі?
— Зброя є?
— Немає.
Молодик потягнувся до водія, обмацав його кишені.
— Давно робиш у міліції?
— Яка різниця?
— І справді.
Артем Тахтій перевів погляд на продавщицю. Та сиділа бліда і трималася за голову.
— Що, погано?
Марина кивнула:
— Є трохи.
— Вікно відкрити?
— Як хочеш.
— Ні, не треба. Потерпиш.
За містом водій зупинив авто.
— Куди далі? — поцікавився.
— Прямо! — наказав Артем Тахтій і подивився в заднє скло. — Та машина за нами їде вже давно. Ваші, еге ж?
— Не знаю.
— Менти, менти! Конспіратори чортові! Звертай у ліс! Дорога ніби непогана.
— Гриби збиратимемо?
— Жартуєш? А мені не до жартів. Куди веде ця дорога?
— Не знаю. Ні разу тут не був.
— Зупинися!
— Навіщо?
— Стань, я сказав!
— Як скажеш.
Коли працівник міліції зупинив авто, Артем Тахтій наказав йому:
— Виходь з машини! Дорогу назад знайдеш.
— А ви?
— А ми — далі.
— Керувати хоч умієш?
— Вмію.
— Відпусти жінку.
— Обійдешся!
— Пожалій її. Подивись на неї.
— Пізніше відпущу. Виходь з машини!
Водій виліз із салону. Відійшов від авто на кілька кроків.
Артем Тахтій вийшов також. Ступив до водійських дверцят. А далі навіть не встиг утямкувати, що трапилося. Спочатку він відчув сильний удар по шиї, потім йому за спиною боляче скрутили руки, а ще за мить на руках клацнули кайданки.
Та Артему Тахтію вдалося таки вирватися. Але пробігши кілька метрів, він спіткнувся і носом зарився в мох.
— Не треба бігати. Не допоможе, — усміхаючись, сказав водій.
— Сволота! — крізь зуби процідив Артем Тахтій. — Як я цього не передбачив. Спритний ти, ментяра.
— Хто на що вчився. А он і наші!
Під’їхало міліцейське авто. Це була оперативна група, яку охоронці державної служби викликали на підмогу. Артема Тахтія запхнули до салону і повезли до міста. В його кишенях працівники міліції знайшли близько кілограма золотих речей, які невдаха-терорист викрав з ювелірного магазину.
Тепер на нього чекає суд.
Марині ж того дня лікарі надали медичну допомогу. Адже жінка пережила шок.