Часи змінилися, а ворог все той же

Філософ Гегель зауважував, що історичні події мають звичку повторюватись. Сьогоднішня драма в Донбасі підтверджує правоту великого мислителя. Москва на Україну нападає не вперше, не вдруге і, навіть, не втретє. Свої розбійницькі набіги вона почала ще з часів Богдана Хмельницького. Але особливо зухвалими вони стали в останнє століття.
У 1917-му році українці взялися відроджувати свою державу і створили Українську Народну Республіку, яку представляла Центральна Рада.
Але імперіалісти Росії в особі Леніна і його спільників навідріз відмовилися визнати право українців мати власну державу і розв’язали проти неї агресію. Ленін, як і російські царі, не мислив Росії без України і говорив: «России потерять Украину всеравно, что потерять голову». Ще відвертіше висловився про це його соратник Троцький: «Без Украины… Россия… задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами». Тому на всіх, хто був за незалежність і свободу України, ленінці навісили ярлик «украинские буржуазные националисты» й нещадно їх цькували та вбивали. Ленін спішно погнав на Україну сумнозвісного майстра всіляких заколотів і диверсій Артьома, й той оголосив себе у Донбасі владою «Криворізько-Донецької республіки» та звідти, за наказом Леніна, запросив Росію окупувати Україну. Ленін тільки цього й чекав. Він випустив на Україну цілу зграю рецидивістів та «матросні» й велів цьому збориську називати себе «українська армія». Ленінське воїнство лишало по собі страхітливий слід. Один із його вожаків Муравйов, заохочуючи своїх головорізів на штурм Києва, пообіцяв їм на три дні віддати місто на розграбування. Окрім грабунку і вбивств вони нічого більше не вміли. Розстрілювали усіх, хто з необережності заговорив українською мовою, надів гімназистський кашкет або френч офіцера. Катівні чека були заповнені порубаними людськими тілами і місивом крові.
Грабували Київ по-чорному. Особливо постраждали церкви. Дещо із зірваних з церковних ікон окладів та цінних каменів Муравйов відправив Леніну. Розчулений подарунком вождь більшовиків поздоровив цього садиста з «побєдой» І передав «рєволюціонний прівєт».

Обурена дикістю і жорстокістю московських вандалів, Центральна Рада висловила рішучий протест ленінському Совнаркому проти нічим неспровокованої бандитської війни проти України.
Але у відповідь одержала цинічну відписку ленінського наркома Чичеріна, що Росія зовсім не воює проти України, й що це воює українська армія проти «буржуазної» Центральної Ради.
Окуповуючи і грабуючи Україну, Москва розвернула проти неї небачену пропагандистську війну. Кремлівська кліка через своїх нишпорок ширила серед українців плітки, ніби керівники Центральної Ради та Директорії є шпигунами західних держав, ворогами простих українців. Натомість себе Кремль зображав захисником трудової людини і обіцяв дати селянам землю, робітникам заводи, а всім разом широкі права і свободи, завалити Україну всілякими благами із Росії. У хід пускалися найбрудніші, найбезсоромніші вигадки і обман. Усе робилося, аби одурманити українців, не дати їм згуртуватися проти окупантів, перетворити в рабів Москви. Й, на жаль, інколи це вдавалося. Наївні вірили брехням, не боронили українську державу. За їх довірливість і байдужість Україна розплатилася голодоморами, вивозами в Сибір, розстрілами 37-го, даремними масовими смертями в радянсько-німецькій війні.
У тили українських військ Москва закидала своїх диверсантів, які напередодні підходу російських армій вчиняли диверсії й заколоти, стріляли українцям у спину. Так вони зняли путч в київському «Арсеналі» напередодні приходу Муравйова.
Тричі народ України викидав геть окупантів і тричі вони вдиралися знову.
Звягель і його люд внесли великий вклад у боротьбу за незалежність України. У ті роки фронт оборони України пролягав не по Донбасу, а через Волинь, і наше місто опинилося в центрі змагань із ворогом. Воно десятки разів переходило із рук в руки.
Весною 1919-го року Звягель став центром гуртування українських сил. Тоді УНР і українську армію очолював Симон Петлюра. Йому доводилося тяжко, бо на державу лізли вороги з усіх сторін. Але найнебезпечнішим ворогом була більшовицька Росія з її Червоною Армією.
З важкими боями українці відступали. Більшовики вдруге захопили Київ, Житомир, Коростень. Звягель став прифронтовим містом УНР. Тут формувалися українські дивізії, сюди прибували ешелони колишніх червоноармійців, які перейшли на бік УНР. 3 квітня у Звягель прибув ешелон з добровольцями з Малинської округи. Той край уже побачив, хто такі окупанти, уже пережив московську окупацію. Добровольці розповідали про жахи, які довелось пережити їхнім селянам від більшовиків. Вони, загарбавши Малин, кинулися грабувати в людей худобу, хліб, фураж. Все награбоване везли в Москву. Грабіж оправдовували потребами «защіти совєцкой російской республіки». Серед народу знявся протест: якщо забираєте наше добро, то давайте щось у замін. На це грабіжники відповідали, що те, що Росія має, вона має тільки для себе, а хліб з українців беруть для російського пролетаріату, й беруть задарма, бо українці — куркулі, націоналісти й буржуї, а за російськими законами у буржуїв усе конфісковують, а не купують.
Тоді селяни вчинили опір поборам. Більшовики відповіли масовими розстрілами заручників. Вони вбили понад тисячу людей. І селянство Малинщини постановило: нищити цю чуму доти, доки жодного не залишиться в Україні. Селян у Звягелі озброїли, й вони зразу ж поїхали на фронт. У ці ж дні до міста прибули ешелони з вояками, які перейшли на бік українців від червоних. Це були місцеві селяни, насильно мобілізовані більшовиками до Червоної Армії. Їх змушували воювати й гонили в наступ проти українських військ. Хто відмовлявся — розстрілювали. Й тоді вони — уся бригада, 12 тисяч людей — свій наступ перетворили у перехід на бік УНР. Влилися до армії УНР при повному озброєнні.
Як повідомляла газета «Волынская молва» 4 квітня того року Звягель відвідував голова Директорії і української армії Симон Петлюра. Його цікавили війська, а також робота місцевих державних установ та громадських організацій. Це під його керівництвом звягельці і всі українці відстоювали свою свободу.
Вони мужньо захищали свій край, а коли московські полчища вдерлися в місто, тут почалися повстання. Очолював їх відомий повстанський вожак Дмитро Соколовський. Багато разів городяни разом з селянськими загонами виганяли геть непроханих зайд й встановлювали тут свою народну владу.
Розлючені непокорою і стійким опором новоград-волинців, окупанти вдалися до жахливої акції: 18 серпня 1919 року вони спалили і розстріляли Новоград-Волинський. Наше місто розділило страшну подальшу долю Лідіце й Копища, знищених гітлерівськими фашистами. Московські загарбники змушені були самі визнати факт непримиренної боротьби місцевого населення проти них. «В период гражданской войны почти все население Новоград-Волынского округа, за редким исключением, принимало активное участие в повстанческом движениии против Соввласти, вместе с оперировавшими на территории округа бандами Соколовского и др. более мелкими политбандами.
Кроме того, весьма значительная часть населения служила в Петлюровской армии, а польское население — в польских легионах…
Враждебность населения Новоград-Волынского округа в период организации Советской власти объясняется главным образом тем, что население районов, входящих в состав нынешнего Новоград-Волынского округа, будучи расселено по Столыпинско-хуторной реформе, успело до революции окулачиться и, в основном, большинство крестьянских хазяйств по своему соцположению относилось к зажиточно-кулацким хазяйствам».

Іншими словами, тяжкими трудами селяни Волині створили достаток собі і своїм дітям, на які розбійницьки посягнули непрохані зайди з Росії. І селянин, не вагаючись, піднявся на захист рідних осель проти грабіжників. Тож всі ми, за рідким винятком, нащадки петлюрівців і соколовців, предтеч героїв УПА і Майдану, мужніх рицарів, які сьогодні боронять свободу біля Донецька й Луганська. Нам є ким пишатися й на кого рівнятися. Наших прадідів Москва боялася й ненавиділа і змушувала нас обзивати їх «бандитами». Та насправді вони — герої. А бандити — це ті, хто нахабно і непрохано вдерся в Україну, щоб грабувати край, мучити і нищити його людей, спалювати і розстрілювати українські міста. Їх іменами комуністи змусили називати міські вулиці: будьонними, котовськими, ворошиловими, якірами, свердловими, калініними й іншими карателями і катами, котрі нищили і терзали Україну.
23 роки вважається Україна незалежною, а їх імена й по сьогодні ятрять людям очі. І ніби і не було проголошення незалежної України, Майдану, бандитського загарбання Криму, й ніби ми й далі живемо в російській колонії під назвою «УРСР». Тлінний дух мучителів України в назвах вулиць ще й досі витає над нами, вони ще й понині нас духовно окуповують. Й доки ми не очистимося від цих примар колоніального минулого, ми не набудемо почуття гідності й честі вільної людини, ключових атрибутів відчуття господаря своєї землі і своєї долі.
Будьонні з котовськими і якірами, ворошиловими з тієї ж обойми, що й нинішні гіркіни, проніни, болотови, кадирови, пономарьови, аксьонови, які розпинають тепер український Крим і Донбас. Всі вони наймані кати, які служать все тому ж хазяїну — російській імперії. Й мета у їх теж одна: повернути нас назад у російське рабство.
А ось імен захисників свободи України на наших вулицях немає. А вони дійсно на те заслужили, щоб їх пам’ятали, бо за усіх, хто живе на цих вулицях, віддали своє життя. Прийшла пора згадати й увіковічити їх імена: Петлюри, Соколовського, Омеляна Заїки й усіх, хто боронив свій край від котовських, будьонних, якірів та інших московських зайд, ім’я їм легіон.
Як і сто років тому, нас прагне поневолити все той же агресор — московська імперія; й як і тоді, вона робить свою негідну роботу брудними руками злочинців, і як і тоді, використовує наклепи, неправду, обман.
Але ми вже не ті, й фронт захисту нашої свободи перемістився далеко на схід і до Криму. І світ вже не той. Тоді він якщо й не потурав розбійнику, то і не зупинив його, не вимовив жодного слова на захист жертви.
Тепер за нами Європа, уся світова цивілізація. Ми тепер можемо і зобов’язані довести до кінця справу визволення своєї землі від поневолювачів. Кров на Майдані, в Луганську й Донецьку не має пролитися марно.