Буйний тихоня

НОВИЙ ЗНАЙОМИЙ
Тарас стояв у черзі. За пивом.
У магазині — парильня.
Повновида жінка, витираючи долонею піт з чола, з обуренням мовила:
— То дощеми заливає, то парить, як у духовці!
До розмови підлаштувався немолодий чоловік у кепці:
— Перевели цивілізацію! Хімія все!
Жінка витріщилася на співрозмовника, вона не зрозуміла, до чого тут «хімія».
До магазину зайшов молодий чоловік. Постоявши хвилини три-чотири, поцікавивсь у Тараса:
— Чого немає руху?
— Вийшла. Товар приймає.
Молодик загигикав:
— То що, самообслуговування?
Тарас кивнув у бік вікна:
— Он якийсь сидитиь. Охорона, мабуть.
Біля торгової точки під тентом стояли кілька столиків із стільцями. За одним присів Тарас. Відкупорив пляшку. Пожадживо присмоктався до холодного пива.
Поряд сів той же молодик. Також із пивом.
— Просто вариво якесь, — ковтнувши кілька ковтків хмільної рідини, сказав він.
— Є таке діло, — погодився Тарас і запропонував сусідові. — Бери смухарики.
Поряд зупинилася стара іномарка. Через віконце висунулася патлата голова дівчини.
— Привіт, Шпала! Ми скоро підкотимо!
Авто рвонуло з місця і зникло з поля зору.
—Тарас поцікавився:
— Хто така?
— Знайома. Приглянулася?
— Та я так. А чого… «Шпала»?
— Хм… — замислено хмикнув Іван. Відтак мовив. — Довга історія. Якось розповім. Якщо зустрінемося. А звуть мене Іваном.
— Тарас…
ЗУСТРІЧ У ПАРКУ
Наступного дня Тарас Івана побачив у центральному парку. Був він у колі чималенької компанії. Веселий гурт сидів на лавках у глибині парку, подалі від допитливих очей. Пивко, анекдоти, регіт…
— Куди чимчикуєш? — Іван підійшов до Тараса.
— Додому.
— А чого через парк?
— Скорочую шлях. А ти, бачу, веселися?
— Давай до нас!
— Якось незручно.
— Чого це?
— Я там нікого не знаю.
— Це ж не проблема! Хочеш? — Іван протягнув Тарасові недопиту пляшку з пивом.
— Дякую. Щось не хочеться.
Іван неабияк здивувався:
— Хіба можна не хотіти пива?!
— Виявляється, можна.
— Дивак ти. То йдеш чи ні?
— Давай іншим разом.
— Додому спішиш?
— Та щось немає настрою.
— Ну, дивися. Не примушую.
«ЧОМУ ШПАЛА?»
Наступного разу (і знову через день!) Тарас зустрів Івана в центрі міста. Молоді чоловіки привіталися, як давні знайомі.
Тарас же подивовано спитав у Івана:
— Ти давно у місті?
Той не зрозумів:
— Тобто?
— Я тебе раніше ніколи не зустрічав. А це щодня здибуємося.
— Як тобі сказати… — Іван уникнув відвертої відповіді. — У принципі, я тут народився. Але життя — штука непередбачена. Буває бац-бац! — і ти вже на іншому кінці планети! Додому хочеться — а не пускають!
— Це як? — наївно поцікавився Тарас.
— Гаразд. Іншим разом.
— А чому «Шпала»?
— Люблю по шпалах ходити! — відказав Іван і зареготав. А потім злегка похлопав Тарасове плече. — Піду я. Щось пошамати захотілося.
— Далеко живеш?
— На другому кінці міста.
Тарас запропонував:
— Пішли до мене.
— А хтось удома є?
— Батьки, сестра. Та вони в мене класні! Ходімо!
ЙОГО МИНУЛЕ
Іванові ще не було тридцяти. Та він уже тричі був ув’язненим. Там, на зоні, й отримав прізвисько Шпала. Історія була така. На другій «відсидці» Іванові вдалося втекти із-за «колючки». Спочатку в рідні місця пробирався лісами, навмання. А потім, гадаючи, що вже достатньо відірвався від переслідувачів, просто подибуляв шпалами.
На коліях його і схопила охорона колонії, з якої втік Іван. Звідси і причепилося до нього оте «Шпала». Ще його інколи називали «буйним тихонею». Бувало ні з того ні з сього Іван міг накинутися на людину. Подібне трапиться і в нашій історії.
Отже, вийшовши в черговий раз на волю, Іван про роботу не думав. Не його це була стихія. Байдикував. Жив на материну пенсію. Разом із тим промишляв дрібними крадіжками: то у когось мобільник поцупить, то гаманець потягне, то ще щось. В основному терся на базарах. Інколи «працював» один, а коли у парі із «надійною» людиною.
Так і котилося Іванове життя.
«КОГО ТИ, СИНУ, ПРИВІВ?..»
Коли Тарас привів додому нового знайомого, батьки особливого значення цьому не надали. Не вперше син приходить із кимось.
Тому мати одразу запропонувала:
— Обідати будете? Я саме борщу наварила. Усе свіженьке!
Як же відмовлятися? Для цього і прийшли!
Коли сіли за стіл, вписався батько:
— Давай-но, жінко, чогось міцненького. Три ж чоловіки за столом!
— А тобі аби… — було почала господарка оселі та осіклася. Не хотіла затівати сварку при чужому чоловікові. Тож, розсердившись, зціпила зуби й пішла на кухню.
А потім трапилося неймовірне. Випивши і закусивши, Іван ні сіло ні впало схопив зі столу ножа, підскочив до Сніжани, Тарасової сестри, і підставив лезо до шиї дівчини.
Від несподіванки всі так і заклякли на місці.
Щоправда, першою зі ступору вийшла мати:
— Ти чого, хлопче?
Іван був небагатослівним:
— На стіл — усі гроші і золото! Двічі не повторюватиму!
Зібрали докупи все, що мали.
Гість усе згріб до кишень джинсів і позадкував із ножем до виходу.
Вже тоді мати схопилася за серце і прошепотіла:
— Кого ти, сину, привів до квартири?

Так-сяк заспокоївши своїх, батько зателефонував до міліції.
— Хто він такий? Як його звати? — поцікавився старший опергрупи, яка прибула на виклик.
— Та ми про нього нічого не знаємо, — озвалася мати. — Син із ним познайомився кілька днів тому. А це привів… Ось таке й трапилося.
— Іваном його звуть, — додав Тарас. — А прізвисько має.
— Яке?
— Шпала.
…У міліцейській картотеці «Шпала» значився. Тому його досить швидко затримали. Навіть не встиг із крадених грошей і гривні витратити.
Івана заарештували і взяли під арешт. Цього разу його за грати можуть відправити на років сім.