«Повертайтеся додому живими. Будь ласка!»

В українських дівчат змінилися вподобання. Олігархи та зірки шоу-бізнесу бліднуть на тлі чоловіка-бійця із зони АТО, бо на такого можна покластись у будь-якій ситуації.
Потенційні наречені навіть пишуть любовні листи на фронт. Пишуть про емоції, власні страхи, переживання. Багато українок нещодавно вважали, що в країні — дефіцит справжніх чоловіків. А виявилося, що їх чимало, і всі вони нині — на передовій. Їхні герої — це ті, хто не ховався від воєнкомату, хто залишив комфортний диван і пішов на війну. За такого чоловіка багато дівчат мріють вийти заміж.
У переписці двох молодих людей, яка потрапила до редакції і яку пропонуємо вашій увазі, немає слів про велике кохання або возвеличення якихось ідеалів.
Тоді, чому друкуємо? Мабуть, через те, що ці рядки — з фронту, з війни, яку розпочав проти України президент Московії.
У цьому листуванні немає фальші, помпезності, тут все, як у житті. Друкуємо з дозволу Аліни та Дениса.
2 ЧЕРВНЯ
АЛІНА: «Денис, привіт! Як у тебе справи?»
ДЕНИС: «Привіт! У мене все добре. Тільки одне погано, що багато не напишеш через «мобільний Інтернет». Коротше, сиджу на кордоні, неподалік Слов’янська».
АЛІНА: «Зараз там небезпечно. Але ти, Денисе, тримайся! Ми за тебе тримаємо кулачки і сподіваємося, що все скоро владнається. Стосовно сесії: Аня говорила, що все ОК, не хвилюйся».
16 ЧЕРВНЯ
ДЕНИС: «Привіт! Як склала сесію?»
АЛІНА: «Привіт! Нормально. На «4» і «5». Як у тебе справи?»
ДЕНИС: «У мене все добре. Скучаю за нашою групою».
АЛІНА: «Ми на тебе чекаємо. Наступна сесія буде аж після Нового Року, а так пари будуть по суботах і неділях, як зазвичай».
ДЕНИС: «Мене чекати не потрібно. Спокійніше, коли ніхто не чекає і ніхто не хвилюється».
АЛІНА: «Денисе, ти нам потрібен. Ми все одно на тебе чекаємо».
ДЕНИС: «Дякую! Це приємно знати. Але я зможу приїхати хіба що тоді, коли мене поранять, або після того, як знищимо останнього терориста».
АЛІНА: «Дай, Боже, останнє».
ДЕНИС: «Я також на це сподіваюся. А ти не знаєш, як я здаватиму сесію? Хоча, зараз це не головне».
АЛІНА: «Під час сесії ми це питання піднімали перед кожним викладачем. Оцінки вони готові поставити заочно, але офіційно не мають на це права. Оскільки з «універу» забрали не тільки тебе одного, то збирали раду. Що вирішили, — поки не знаю. Може, зателефонувати, поцікавитися?»
ДЕНИС: «Дякую! Не треба. Мені головне повернутися цілим і неушкодженим. Гаразд. Удачі!»
АЛІНА: «Дякую! І вам усім удачі! Ти пиши. Як зможеш».
ДЕНИС: «Постараюся».
АЛІНА: «Може, твоїй матері потрібна якась допомога? Або тобі? Ти пиши, все зробимо».
ДЕНИС: «Хороші ви мої! Мені нічого не потрібно. Головне, що нам потрібно, так це — боєприпаси. А цього добра у нас достатньо. Так що є чим «пригощати гостей». Всі зайди будуть покарані. А батьки не повинні дізнатися, що я на кордоні. Для них — я на навчаннях у Черкасах».
5 ЛИПНЯ
ДЕНИС: «Привіт! Як справи?»
АЛІНА: «Привіт! Як у всіх — на нервах».
ДЕНИС: «Мабуть, знову доведеться розпочинати чергову війну».
АЛІНА: «Ти про що?».
ДЕНИС: «Щось наш майданівський президент аж надто переймається терористами».
Аліна: «Я новини не дивлюся. А коли подивлюся, — потім реву. Ось додому приїхала, то батько «підсадив» на новини. Що можна сказати… Я шокована. Не знаєш, чого чекати завтра».
Денис: «За мене не хвилюйся. У мене все відмінно! Трошки страшно і хочеться пива».
АЛІНА: «Тримайтеся там».
ДЕНИС: «Це і робимо. Але вдень більш-менш спокійно, а ось ночами по нас міномети «працюють». Ось тоді й починаються веселощі… А ще з Росії колони з терористами їдуть. Доводиться їх розстрілювати. Заспокоює, що в машинах сидять нелюди. Головне, що нам дозволили стріляти по них. Хоч помстимося за наших хлопців… Ось учора ми розстріляли кілька «КамАЗів», то нас тепер засуджують, називають убивцями. То що, мене повинна мучити совість, що в убитих дома лишилися діти сиротами, а дружини — вдовами? Чим більше тих нелюдів до нас прийде, тим більше їх відправимо на той світ. Не місце їм на землі. За вчора ми знищили більше тисячі терористів. Якби так кожен день, то до осені я повернувся б уже додому».
АЛІНА: «Ти не слухай, що говорять! На жаль, якщо не ви — їх, то вони — вас. Не ми до них прийшли… І вони там — за гроші. В новинах говорили, що росіяни на кордоні розстріляли своїх 300 чоловік через те, що ті хотіли повернутися додому. Так що, вам буде легше їх перемогти. Самій хочеться брати в руки пістолет і йти стріляти в них!… Нехай Бог вас береже. Коли повернешся, то підемо пити пиво!»
ДЕНИС: «Я, коли приїду, то кілька тижнів насолоджуватимусь тишею і спокоєм. Без стрілянини і вибухів, без криків поранених, щоб усе забути, притупити біль і жахіття…
АЛІНА: «Як у вас із харчами? Чи є що їсти, пити? Кажуть, що Слов’янськ залишився без світла».
ДЕНИС: «Відсутність світла — це дрібниці. В них і води майже немає. Проте раді, що ми ввійшли в місто, що звільнили їх від терористів. Правда, є такі, що не раді нам. Але їх мало. З боєприпасами — нормально, вистачає на всіх, а все решта — з перебоями. Ми вже звикли до того, що у нас багато чого не вистачає. Але є одне бажання — побільше відправити терористів до їхнього Бога».
АЛІНА: «Ми всі вдячні вам за те, що ви там і захищаєте нас. Якби не ви, то невідомо, що було би сьогодні. Дуже шкода хлопців. Хочеться, щоб усе це якнайшвидше закінчилося».
ДЕНИС: «Погано, що в новинах говорять, ніби ми тут гинемо за ідею Майдану. І ні слова про те, що ми виконуємо свій обов’язок перед Батьківщиною. Ми для того тут, щоб ви могли спокійно спати. Щоби ці потвори не розповзлися далі по нашій країні».
АЛІНА: «Зараз кожен говорить свою версію. Та й не вся інформація до вас доходить. Так, як ваша — до нас. Я знаю, що ви захищаєте країну, а не чиюсь ідею. Головне, повертайтесь живими! Будь ласка!»
ДЕНИС: «Дуже дякую! Аж легше стало. Звичайно, хочеться повернутися додому живим…»
АЛІНА: «Не хвилюйся, Денисе. Все буде добре».
ДЕНИС: «Сподіватимусь. Вибач, є робота»
10 ЛИПНЯ
ДЕНИС: «Привіт! Як ти?»
АЛІНА: «Привіт! Все нормально. Що там у вас?»
ДЕНИС: «Як звично: є втрати, є поранені. Я, слава Богу, живий»
АЛІНА: «Це — найголовніше. Я дивилася новини. Жителям Слов’янська привезли харчі. Що робиш?».
ДЕНИС: «Люди раді харчам. А ми зараз проводимо «зачистку» терористів, які поховалися по підвалах та по квартирах». Завершимо свою роботу і — додому! З чистою совістю!»
12 ЛИПНЯ
ДЕНИС: «Привіт! Як там моє рідне місто?»
АЛІНА: «Чекає на тебе. Ти як?»
ДЕНИС: «У мене все відмінно, а ось батальйону десантників не пощастило... Ми стояли в Зеленополлі. За два дні батальйону дісталося…Убиті, поранені... Ну, і серед наших прикордонників — теж. Учора і сьогодні зранку нас обстрілювали з «градів»...
АЛІНА: «Це жахливо».
ДЕНИС: «Хлопців шкода. Але окупанти за це заплатять. Ми помстимося».
АЛІНА: «Тримайтеся, хлопчики. Ви обов’язково свою справу доведете до кінця».

На цьому переписка, поки що, перервалася. А 28 липня Денис прислав Аліні вірш Івана Андреєва російською мовою.
Рассвет приходит к тем, кто видел тьму,
Во всем ее убийственном величии…
Кто плакал от людского безразличья,
Но безразличным не был ни к кому!
Рассвет приходит к тем, кто был в пути,
Не зная ни усталости, ни лени.
Кто, обессилев, падал на колени,
Но поднимался, продолжал идти!

И, зажимая волю в кулаки,
Вдруг находил ромашковое поле
И, задыхаясь от щемящей боли,
Свои ладони прятал в лепестки!
К тем, кто, похоронив свои мечты
И помянув их, устремлялся дальше,
Кто мог, среди предательства и фальши
Не растерять душевной чистоты…

Нечаянно в небесной синеве
Вдруг распахнутся солнечные двери...
Рассвет приходит к тем, кто верил в свет, —
Абсурдно, до последнего. Но верил!

Сподіваємося, що ця неоголошена війна, як її називають, незабаром закінчиться. І ми дізнаємося про подальшу долю Дениса та Аліни.
А ще хотілося б, щоб хлопці якнайшвидше звільнили українську землю від усякої нечисті і повернулися додому живими і неушкодженими.