«Надьожний» Мирон

Останнім часом міліцейські зведення рясніють повідомленнями про крадіжки велосипедів. Двоколісники крадуть з під’їздів будинків, біля магазинів та в інших громадських місцях. В основному велосипеди крадуть з метою перепродажу. Але є такі шибайголови, які крадуть двоколісні, аби покататися на них, а потім — кинути.
У нашій історії також ітиметься про крадіжку велосипеда. Ніби нічого такого особливого, мовляв, щодня крадуть двоколісники. Але в цій розповіді йдеться про життя кількох людей, дещо незвичних, дивних своєю поведінкою і незрозумілими діями. Тому, гадаємо, що про такі випадки, про таких диваків, про котрих ітиметься нижче, варто таки розповідати.

Тітка Марія приїхала на велосипеді до магазину, аби купити свіжого хліба.
Притулила своє, як вона каже, двоколісне «таксі» до стінки торгової точки й за копирсалася в кишені халата (вискочила з дому, в чому була).
А тут і Мирон десь узявся, сусід.
— Що, Маріє, згубила? — поцікавився він.
— Та ключа не можу знайти.
— Від хати?
— Та якої там хати! Від цепа он. Щоби своє «таксі» примкнути. А ти чого тут? Ще двох виглядаєш?
— Діждешся їх, — похмуро відказав сусід. — А голова тріщить. Займи хоч на пиво.
— Я тільки на хліб узяла.
— Та я віддам!
— Мироне. Не віриш чи що?
— А вдома?
— Що, вдома-то? А-а. І вдома вже нема. Діти приїжджали. Витратилася. Подивися за велосипедом, поки я в магазині буду.
— Чого ж, подивлюсь. Ідіть сміло. Я — чоловік надьожний! Ви ж знаєте.
Тітка Марія, може, з хвилин десять усього в магазині була.
Вийшла з нього — ані Мирона не видно, ані її велосипеда.
Тільки поряд хлопчак Остапчуків крутиться.
Тітка Марія — до нього.
— Тарасику, — питає в нього, — ти тут дядька Мирона не бачив? І велосипеда мого.
— Поїхав він, — байдуже відказало дитя.
Тітка Марія ще дужче вирячилася:
— Куди поїхав?
— А я знаю? Сів на веліка і погнав по дорозі. О-он туди.
— Щоб він, алкаш, рачки їздив! — про себе мовила тітка Марія і наче очумалася. — Як поїхав?! Чого поїхав?! Куди поїхав?!
А малий своє:
— А я знаю? Вжикнув — і все.

— Він що, здурів? — спитав дільничний інспектор місцевого відділку міліції, котрий приїхав на виклик.
— Коли з ним біля магазину балакала, — сказала тітка Марія, — то Мирон ще був нормальний. Поки не хватало.
— Що «не хватало»? — не зрозумів уповноважений.
— Біла гарячка.
— А що, вже хапала?
— А я звідки знаю?
Дільничний інспектор, витерши ребром долоні з чола піт, крутнув головою:
— Дурдом якийсь.
Тітка Марія підтакнула:
— Так-так. Точно! Ви моє «таксі» шукайте.
— Додому до нього ходили?
— До кого?
— До Мирона?
Тітка Марія зробила розумний вигляд.
— А чого я піду з місця злочину? Я подзвонила вам і сказала, що з місця не зійду! Поки ви не прибудете! Правильно я зробила?
— Ех-хе. Правильно. А може, то не Мирон украв ваше «таксі»?
— А яка ж бамбула? Свідки є.
— Які?
— Он. Тарасик бігає.
— Теж мені свідок.
— А що?!
— Та нічого...

Мирон додому прийшов наступного дня. Під ранок. Зачерпнув кружку води з відра і жадібно її видудлив. Потім тут-таки, у веранді, приліг на тапчані. Задрімав. Та раптом крізь сон почув скрип дверей. Розплющив очі. А потім аж вирячився.
— Начальник?!
— На що ти розраховував?
Мирон прикинувся дурником:
— Ви про що?
— Про велосипед.
— Який?
Дільничний вмить збісився:
— Вста-ать!!!
Мирона наче катапульта підкинула.
— Ви чого, начальнику?
— А того! Баки мені тут забиваєш! Куди велосипеда подів?
— Заклав, — зізнався Мирон. — Але я мав велосипед повернути.
— Кому заклав?
— Ну…
— Кажи, якій самогонниці відвів велосипед?!
— Цього не можу сказати.
— Своїх не здаємо, еге ж? Ще й як здаси! Без суду вже ніяк не обійдеться. Сам нарвався.
Мирон прикинувся безневинною жертвою:
— Начальнику. А я ніякого велосипеда не брав. Наговорили на мене. Як пить дать!
Дільничний широко розкрив очі. Якийсь час мовчки дивився на Мирона. Та таким поглядом, що того аж пересмикнуло.
Потім дільничний осудливо крутнув головою:
— Ти ж уже, Мироне, сидів по дурості. Ну навіщо ти того велосипеда потягнув? Тобі ж жінка його довірила. А ти, як мала дитина, на нього — і навтьоки! Хапнула чи що?
— Хто? — дурнувато вирячився Мирон. Відтак перепитав. — Що хапнуло-то?
Дільничний знайшовся:
— Це не я вигадав — люди кажуть. Коротше так, Мироне. Чоловік ти і справді ніби не шкідливий. Бери ноги в руки, і мчи до баби Катерини…
— А як ви здогадалися?
— … Не перебивай! З нею пізніше розберуся. Отже, забирай у неї «таксі», ну, велосипед, і передислоковуй його до тітки Марії. Падай перед нею на коліна і цілуй їй ноги. Поки вона заяву не написала. А далі буде видно. Може, тебе ще й не посадимо. А вилікуємо.
Мирон аж заточився:
— Від чого це?
— Від алкоголізму!
— Та ви що, начальнику? Ліпше в тюрму.
— У тюрму — так в тюрму…

По велосипед Мирон таки почимчикував. Щоправда, баба Катерина не хотіла віддавати двоколісного. Мовляв, спочатку гони гроші за самогон. Та коли від Мирона почула, що дільничний про все знає, баба Катерина вмить заметушилася. Спочатку вона віддала велосипед, а потім вилила на гноярку брагу і закопала на городі «трилітровки» з самогоном.

На коліна перед тіткою Марією Мирон не падав. Але пробачення таки попросив.
Жінка простила халамидника, однак сказала, що надалі ситуацію триматиме на контролі. Яку саме ситуацію, — Миронові не пояснила. Але цим прирекла чоловіка постійно триматися в напрузі.
Й поки невідомо, яке рішення проти Мирона ще може застосувати міліція.
От вам і крадіжка велосипеда. Суцільна напруга.