Із запеклого бою він вивів підлеглих без втрат: «Життя людей для мене — важливіше, ніж безглузді накази»

Після майже піврічної відсутності вдома, у Новоград приїхали наші військові із зони АТО. Звісно, жодними словами не можна передати те, як чекали на них рідні, і наскільки бійці скучили за домівкою та близькими. На жаль, на відпочинок військовим дали надзвичайно мало часу. Попри те, що після тих боїв у багатьох з них моральний стан залишає бажати кращого. Втім, кадрові військові, як ніхто інший, розуміють: якщо не вони, то хто захистить Україну? Хоч і не завжди охоче розповідають про те, що їм довелося пережити.
Пропонуємо вам нашу розмову з командиром реактивного артилерійського дивізіону в/ч ПП В2731 — підполковником Олександром МЕЛЬНИКОВИМ. Саме цьому командиру вдалося без жодних втрат вивести своїх підлеглих з нищівного бою під Степанівкою. Саме його батарея вже під час першого свого бойового хрещення знищила 3 системи «Град» противника, згодом «дали прикурити» колонам вантажівок із боєприпасами, мінометам та скупченням живої сили у різних районах боїв. Втім саме Степанівка залишила по собі найбільше гнітючих вражень.
— У Степанівку я потрапив зі своїми хлопцями з самого початку. Тяжка картина була, коли ми туди входили. У фільмах люблять подібне показувати, але там все виглядає набагато яскравіше. Серед поставлених нам завдань були подальша відсіч Донецької області від Луганської, а також — зробити коридор для виходу з оточення 51-ої, 72-ої і 79-ої бригад. Ми з цим успішно справилися, і бригади вийшли з оточення. Аби наші житомирські браття пішли далі, наверх — у бік Красного Луча та Антрацита, для підкріплення прибула 3-тя батальйонно-тактична група бригади під командуванням Сергія Карпенка, сюди ж був переміщений командний пункт. Очолював його перший заступник командира корпусу полковник Нестеренко. Він був з нами від першого до останнього моменту. Одразу зауважу: розмови про те, що нас кинули усі офіцери, — на рівні чуток.
Там було важко. Бо коли воюєш з ворогом, якого бачиш і якого треба атакувати, — це одне. А тут ворогів було декілька. Найстрашніший був за спиною — Росія. З її боку нас щоденно обстрілювали. Лише за останній найжахливіший день (12 серпня) було здійснено 7 вогневих нальотів із систем «Град» — з 6-ї ранку. Я підбадьорював тоді своїх хлопців: «За московським часом — шоста ранку. Прокинулись…».
Усі конвої, які надходили до нас, і які ми намагалися переправити у 1-шу батальйонну групу, яка пішла вперед, — їх одразу виявляв противник і наносив удари. Так ми втратили дуже багато техніки і матеріального забезпечення. Ми, артилеристи, виконували вогневі завдання з укриття тих, хто пішов уперед, з підтримки блокпостів, яким довелося несолодко, бо їх обстрілювали звідусіль. Куди тільки могли сепаратисти виставити міномети, гранатомети, — будь-яка «зеленка» використовувалася для зброї. Ми ж блокпости ставили у таких місцях,щоб попередити проходження колон противника і їх переміщення — перехрестя доріг, «висотки». Вони нас бачили — щодня літало дуже багато «безпілотників», які вели зйомку та кидали гранати. Наші засоби ППО не дозволяють знищити настільки маленькі об’єкти, а їхні — дозволяють.
11-го нас «довбало» так, що голову підняти не було коли. Рятували хлопців з укриттів, якими слугували переважно погреби будинків. Дуже багато було поранених, трупів. Психологічний стан особового складу був схожий на пружину. Від тих подій ззовні великий і сильний чоловік міг перетворитися на безвольну істоту. І, навпаки, траплялося, що невеличкий і непримітний боєць діяв по-геройськи…
Тих, хто не витримав і пішов з того пекла, — звинувачувати дуже важко. Бо коли немає підтримки з тилу, — нема відповідного настрою і на передовій. Було таке враження, що нас туди поставили для того, щоб роздавити. Я — підполковник, маю 25 років вислуги, але мені було страшно не менше, ніж молодим бійцям. Не в бою, а у перервах, бо я усвідомлював: якщо нас тут «накриють», то допомоги не буде. Усі наші українські бригади, корпуси, національні гвардійці тощо працюють на своєму секторі. На нашому секторі було зовсім незрозуміло хто і де? Що з тилом? Де — ворог, а де — свої? На Савур-Могилі з останніх сил трималася 51-ша бригада. Так само у Амвросіївці — ніби рахувалася наша, але щодня хтось обстрілював. Тому навіть проста поїздка по воду у нас була схожа на спецоперацію: борти вантажної машини укріпляли мішками з піском і їхали на повній швидкості. Набирали воду й «летіли» назад. Бочка для води під кінець була схожа на сито…
12-го серпня був «чорний» день. Вийти з укриття — не поїсти, а щоб просто елементарно попити чогось гарячого — не було й хвилини… До вечора, коли інтенсивність стрільби посилилась, спостережні пости почули гуркіт потужних двигунів російських танків Т-72 і помітили наближення ворожих колон. Згодом ці танки почали нас розстрілювати, наче у тирі.Частина особового складу зрозуміла, що тут — вірна смерть, і вирішила поїхати з населеного пункту. Станом на 9-ту вечора нас лишилось зовсім мало: моя батарея, група інженерного забезпечення, декілька екіпажів 3-го механізованого батальйону, командний пункт на чолі з керівництвом. Полковники Нестеренко і Синявський там були з нами, і заступник по роботі з особовим складом Стасієв, який зараз, на жаль, у полоні…
Я зі своїм підрозділом знаходився у самому пеклі — на північно-східній околиці Степанівки. Зазвичай такі підрозділи стоять у тилу — ось у чому, власне, і претензія до вищого керівництва. Дальність наших систем «Град» складає 20 км, завдяки чому ми спокійно могли б виконувати завдання з тилу, а тут ми були на передовій.
Згодом прийняли рішення зайняти оборону у зруйнованій школі. Я зібрав тут основну масу людей, яким бойових дух дозволяв відбивати атаки танків. Вели вогонь з гранатометів РПГ-7 та РПГ-18, 26 — так звані, «Мухи», які нам дісталися від сепаратистів. Наші хлопці оборонялися по-геройськи: сержант-контрактник Роман Климчук, солдати Бабков і Павліченко. Вони з гранатометів стріляли по танках і дещо зупинили натиск противника. Оборонялися ми недовго, бо мій дивізіон не призначений для такої передової битви і сили нерівні.
Протрималися до ночі, згодом отримали команду від полковника Нестеренка відступати — щоб зберегти життя людям і, всупереч наказам старшого керівництва «триматися до останнього». Я завжди прислуховуюся до думки підлеглих, тому наказ відступати своїм ходом проігнорував (у такому разі 50% особового складу ми би не довели). Прийняли рішення на проміжках у 15-20 секунд «вилітати» з села, інші бійці мали тихо прориватися по вулицях. Техніка дійшла вся, крім однієї одиниці, яку потім показували сепаратисти в Інтернеті. Та машина не була на ходу, і ми її лишили, інакше вона б поїхала звідти з нами. По нас, коли йшли з хлопцями, разів 5 стріляв танк. Нас кидало, перевертало, але ми лишилися живими… Двоє бійців отримали серйозні травми, вони зараз лікуються у шпиталях. Радий тому, що вони теж живі. У батареї нас вийшло 49 бійців.
— Наскільки ускладнює дії військових те, що доводиться воювати на території населених пунктів?
— Дуже ускладнює. Хоч зазвичай противник зосереджує сили у занедбаних будівлях. Але, отримавши вогневе завдання, завжди замислюєшся: а чи не буде там мирних жителів? Адже дії ведуться у своїй країні… Ускладнює наші дії двояке ставлення людей, які там живуть. Коли ми приходили у населені пункти, то нерідко підгодовували мешканців сухими пайками. Згодом же багато цих людей підтримували сепаратистів.
— Інтернет швидко облетів ролик, де дідусь зі Степанівки розповідає про побут і бойові дії наших військових. Розповідає, зауважу, не завжди приємні речі. Як ви прокоментуєте, зокрема, оті шприци, які там фігурують?
— Цей дідусь — зі Степанівки. Він жив разом з нами, у підвалі, спав на сусідньому матраці. Свого часу він був дияконом у Херсонській області. Ми його годували… Про наркотики — це повна маячня. Кожному бійцю у аптечці видавали по одній ампулі бутерфенолу — це знеболюючий препарат. Жоден з моїх бійців, на щастя, ним так і не скористався.
— Тобто ті зйомки — це провокація?
— Так. Ми, коли прийшли у це село, там сліди наркоманії були скрізь. Як і конопляні плантації, які ніхто чомусь не забороняє тут… На тому місці, де показували шприци, знаходилася наша гаубична батарея. Її бійці геройськи виконували свої завдання, зазнали величезних втрат, у них не залишилося жодної машини. Цим хлопцям при житті треба ставити пам’ятник. З цієї ж батареї ми рятували хлопців після чергового вогневого нальоту: з п’яти в живих залишився лише один. До речі, ним виявився племінник мого друга, директора 7-ї школи Віктора Овдіюка… Зараз цей — хлопець на лікуванні у столичному шпиталі.
— Ви за плечима маєте великий досвід, тепер — ще й бойовий. На вашу думку, чому у цій війні українська армія зазнає таких серйозних втрат?
— У будь-якій війні усе починається із забезпечення — з логістики. Ніяка армія не зможе нормально воювати, якщо не буде належної підтримки з тилу. Це не лише шкарпетки, зубна паста і цигарки. Сказати чесно? Там, на війні, іноді по два тижні не чистиш зуби і не міняєш шкарпетки — просто немає можливості… Каски, бронежилети? Так, під кінець почали поставляти, знову ж — не на весь особовий склад. Найголовніше, чого бракує, — техніка і продовольство. Наприклад, у машини пробиті колеса. Одне — замінили запасним, а інші, де брати? Кидати бойову машину? У мене, як у командира, від цього серце кров’ю обливається. Є ж ремонтні заводи, має бути організована евакуація підбитої техніки. Вважати цю війну антитерористичною операцією — не можна, як і показувати, що ми, українці, з прапорами на БТРах.
— Що ж потрібно робити?
— Створювати лінію фронту і йти, щоб ззаду були лише свої зачищені повністю території. Отак, єдиним фронтом відтіснити сепаратистів туди, куди вони хочуть. Щоб не заважали нам спокійно жити. Бо спокійного життя там хоче більшість людей: фермери, які працювали на полях, робітники тощо. А воювати пішов «сброд», якому нічого було робити. Зараз там і його вже немає — порозбігалися давно. Зараз там найманців дуже багато.
— В умовах неочікуваної війни, поруч із сильним супротивником, українська армія відчула свою слабкість. Як ви воюєте у таких умовах?
— Наша армія 23 роки не розвивалася, нового озброєння не було. Ми лише зберігали те, що у нас лишилося від кращих часів. А що ж зберігати, якщо ці машини — мої ровесники, а мені вже — 43, і у мене теж вже дещо болить. Що вже казати про метал? Росія використовує новітню зброю, зокрема, системи «Торнадо» і, що взагалі ганьба, — касетні снаряди, які мають сильну вражаючу дію. Щоб наша держава остаточно не скотилася вниз, ми повинні зрозуміти, що цю війну ми не «потягнемо». Тому на рівні Президента треба домовлятися з Путіним, Євросоюзом — щоб Росія припинила поставляти зброю і людей. Лише мирний вихід із ситуації, бо ми і вони — це «слон і моська». Інакше ми покладемо дуже багато голів, яких вже поклали чимало.
— За останніми даними — близько сотні бійців бригади — нині у полоні, велика кількість — зниклих безвісти. Щодо загиблих, у вас є якась цифра?
— Ця цифра постійно уточнюється. Коли привозять тіло у звичайному чорному целофановому пакеті, — це дуже страшно, встановити особу загиблого — дуже важко. Зараз дружини намагаються добитися компенсації, але не усім вдається, бо немає тіла — то немає компенсації. Наші військові юристи зараз намагаються апелювати до ВР, щоб змінити цей закон.
— Коли у Києві був парад, наші військовополонені зазнали моральних знущань, пройшовши «коридором ганьби» у Донецьку. Що ви думаєте з цього приводу?
— Наш Уряд каже, що сепаратисти набрали якихось «чужих»… Та не чужі там йшли, а наші — я їх особисто впізнав. Тому не треба брехати, а краще — задіяти усі сили, щоб повернути людей з полону.
— Окремих командирів звинуватили у втечі з поля бою мобілізовані бійці, які повернулися звідти. Тепер ці люди переживають, що їх зарахують до лав дезертирів.
— Нікого не можна засуджувати, бо у такій ситуації ми ще не були. Невідомо, як би себе повів великий депутат, який з трибуни кричить про сильне військо. Будь ласка, спробуйте самі! Так само я казав вищому керівництву, коли мені віддавалися накази із повернення у вороже пекло. Я сказав, що там ми вже були, і життя моїх людей мені важливіше, ніж безглуздий наказ. Щодо звинувачень — у багатьох випадках зараз говорять емоції. Не усі з тих, хто прибув, бачив усе на власні очі. Як очевидець тих подій, скажу, що на власні очі бачив усіх, хто був там з нами. Серед них — командир танкового батальйону, мій начальник артилерії полковник Шевчук, командир 3 батальйону, офіцери їх усі, увесь командний пункт, який теж зазнав втрат і поранень. Полковник Нестеренко і начальник штабу Синявський теж були з нами, а згодом пішки йшли під обстрілами танків до Савур Могили, бо їх машину розбили.
— Чи підтримуєте зараз зв’язки з росіянами, з якими колись навчалися у військових «вишах»?
— Наші зв’язки закінчилися місяців зо три тому. Коли почали писати перші коменти на кшталт: «Що ви там, бандеровці, творите?» При тому, що у мене батько — з Московської області, уся родина — військових, брат — полковник російської армії. Я йому сказав, що, якщо ти мене і матір свою вважаєш бандерівцями, то краще не дзвони. Я тебе люблю, як брата, але твою позицію — не сприймаю.
— Багато жертв є серед мирного населення на Сході, у яких звинувачують військових?
— Ми не ведемо вогонь по місцю проживання людей. Точкові удари наносяться лише по супротивнику. Як артилерист, я завжди думаю, куди ми стріляємо. Чи немає там дітей, жінок…
— Що чекає нас і військо далі?
— Якщо ентузіазм нашого народу залишиться в силі, і народ підтримуватиме армію, якщо нам вдасться призупинити цю бійню, то за два роки ми можемо створити справді боєздатне військо. Прикро, коли в армії є ті, хто знижує планку. І там, на війні, вони теж такі.
— Що скажете рідним, котрі знов змушені будуть провести вас на війну?
— Наші чоловіки-українці — усі герої. Кожного чекають, люблять. Але якщо не ми, то хто? Кинути усе, щоб нас роздавили і затоптали? Образливо, що не уся країна у цьому бере участь: хтось святкує, а хтось вмирає, а хтось нині не дочекався своїх рідних… Ті, хто морально не готовий до війни, нехай залишається вдома. Інші — мають захищати Україну, бо вона у нас одна.