Наздогнати «сумкохвата»

НА ПЕРЕХОДІ
Дочекавшись зеленого світла, Ірина ступила на «зебру». Однак, за звичкою, зирк-нула праворуч-ліворуч, як мовиться, для власної безпеки. Адже водіїв-порушників ніхто «не відміняв».
А далі сталося непедбачене. Звідкілясь випірнув молодик на спортивному велосипеді, вихопив з Ірининих рук сумочку і спокійно, наче нічого не трапилося, звернув у провулок.
Ірина якийсь час шоковано дивилася вслід велосипедисту, котрий щосекунди віддалявся від неї з її сумочкою.
Вже потім, дещо отямившись, коротко крикнула:
— Допоможіть!
Поряд різко загальмував автобус.
ВОДІЙ МАРШРУТКИ
Йшлося до вечора. Був звичайний день. Олександр Снігурко (імена в матеріалі змінено) курсував маршруткою від зупинки до зупинки. Підбирав людей, котрі поспішали додому.
Проте, головна увага водія була зосереджена на дорозі. Хоча, й не тільки на ній.
Аж раптом за світлофором Олександр Снігурко натиснув на гальма і миттю вистрибнув із автобуса.
— Чекайте тут! — крикнув він розгубленій молодій жінці, котра стояла на тротуарі. — Зараз я його наздожену!
І він помчав у провулок.
ПАВЛОВИЧ
У дворі цього чоловіка називали Павловичем. Колишній будівельник. Третій рік — уже пенсіонер.
Він сидів на лавочці під каштаном і, попихкуючи цигаркою, переглядав свіжий номер місцевої газети.
Увагу його відвернув якийсь крик. Підвів голову. Алеєю в його бік їхав молодик на велосипеді, а за ним, за метрів двадцять, біг якийсь чолов’яга і гарячкувато розмахував руками.
Павлович усе зрозумів. Жбурнувши газету на лавку, він кинувся напереріз хлопцю і повалив його на землю.
— Ти чого, дядило?!
— А ти чого? — перепитав Павлович, міцно притискаючи до землі парубчака.
— Я — нічого. А ви?
— І я нічого.
— Тоді відпустіть.
— И-и.
— Відпустіть! Боляче.
— Я знаю.
ТРИМАЙТЕ МІЦНІШЕ!
Підбіг Олександр Снігурко.
— А ви — молодець! — перевівши подих, похвалив того водій маршрутки. — Чого коліно трете?
— Забив трохи.
— А як здогадалися, що його треба затримати?
Павлович усміхнувся:
— Не перший рік замужем!
Озвався молодик:
— Дядьки. Що вам треба?
— Ти ще питаєш? — труснув його Павлович. — Ану підводься!
— Ну і встану!
— Ти бачиш, воно ще гонор показує! — І до Снігурка. — Що, сумку у когось спер?
— Он вона. Вилупок! Зараз як дам по шиї! Щоб знав, як чуже брати! Розвелося... Давай сумку сюди! І велосипед конфіскуємо! Тримайте його міцніше. Міліцію викличу.
Павлович, мабуть, посла­бив руки. «Сумкохват», зрозу­мівши, що запахло смаженим, вирвався й побіг до гаражів.
Водій маршрутки кинувся за ним.
«РОЗОЧКА»
Снігурко наздогнав утікача біля крайнього гаража.
— Ну що, далеко зібрався бігти?
Молодик ошкірився:
— Моє діло! Чого треба?
— Воно ще й питає. Пішли!
— Куди?
— Сам знаєш.
— Не знаю.
— Туго доходить?
— Ага.
Снігурко двинув на нахабу.
Той не розгубився. Схопив порожню скляну пляшку, що лежала під стінкою, і гахнув нею об кут гаража. Вийшла така собі «розочка».
Парубчак агресивно покрутив її в руці.
— Ну, що тепер скажете?
— Здібний малий. — Водій маршрутки озирнувся: чи немає підмоги?
Злодій цим скористався. Рвонувся до паркану і одним махом його перескочив.
БІЛЯ СВІТЛОФОРУ
За цей недовгий час пасажири встигли пересісти в іншу маршрутку.
До автобуса повернувся Олександр Снігурко. Із сумочкою в руках. За ним вів велосипед Павлович.
До них підійшла Ірина. Побачивши свою сумочку, неабияк зраділа.
— Ви його таки наздогнали?
Снігурко втомлено відмахнувся:
— Наздогнали.
— А де він?
— Десь бігає.
Під’їхали працівники міліції. Поспіхом розпитавши що до чого, частина оперативників відокремилася, очевидно, відправилася на пошуки втікача-крадія.
Заплакана Ірина не випускала з рук хустинку.
Олександр Снігурко підійшов до неї.
— Заспокойтеся, будь ласка. Його зловлять.
— Та я не за те.
— Злякалися за сумочку?
— Навіть і не знаю. Така ситуація… Ніколи не думала, що зі мною таке може трапитися.
— Давайте я вас підвезу. — І водій маршрутки всміхнувся. — А за моральні збитки, в якості компенсації, ви отримаєте новенький велосипед!
Лице молодої жінки осяяла усмішка:
— Крадений?
Олександр Снігурко зробив серйозне обличчя:
— Ми ж — нормальні люди!
І вони пішли до автобуса.