«У Польщі я відчула себе мешканкою мегаполісу, відомого на увесь світ, — з такою повагою там ставляться до Новограда!»

Хочу розповісти, яка чудова історія трапилася зі мною у червні цього року в Польщі. Вперше у житті я зібралася познайомитися з невідомою для мене країною, з якої походять мої предки. Та ще й на могилу діда вирішила навідатися, який загинув під Варшавою у 1945 році, і похований у м.Гарволін. Досі ніхто з моїх близьких не мав змоги відвідати могилу діда.
Коли під’їжджали до польського кордону, зателефонувала мені добра знайома Людмила Вольська, котра у нашому місті керує польською спілкою при міськвиконкомі. Вона навіть не підозрювала, що я — на шляху до Польщі. Дала номер телефону: «Як приїдеш до Варшави, — буде де зупинитися». Я подякувала Людмилі та Богу, що так попіклувалися про мене, та й перетнула кордон.
Прибувши до Варшави, у першу чергу дізналася у місцевих мешканців, як дістатися старого міста. Адже з Інтернету знала, що всі пам’ятки культури знаходяться саме там. Увесь день прогулювалася прекрасними вулицями, відвідала королівський палац, галерею, багато цікавих місць, аж доки не стало вечоріти. І от тепер хочу почати розповідь про прекрасну людину, котра мешкає під Варшавою, і з якою звела мене доля.
Цей чоловік господарює, розводить тварин. Зокрема, бичків та гарних коней. Його будинок утопає в морі квітів, він надає притулок нужденним та не відмовляє у гостинності нікому. А найбільше він закоханий у Новоград-Волинський — щороку навідується сюди на великі свята з делегацією від Польщі, яка надає фінансову допомогу нашому місту. До речі, він особисто допомагає зібрати і передати ці кошти. А ще неподалік від Новограда у нього похований дідусь, який загинув у 20-х роках за незалежність України. Звати мого добродія — пан Станіслав Кільянчик.
Пізно ввечері я дісталася до маєтку пана, який особисто мене зустрів. Попри пізній час, свій вік та стан здоров’я, він вийшов до мене з паличкою і запросив у чудовий, затишний будинок. Тут я одразу відчула себе, наче вдома. Приголомшила добродушність та гостинність пана Станіслава.
Отак я прожила у цьому будинку два тижні, насолоджуючись батьківським піклуванням про мене. Познайомилася з його домогосподаркою, чудовою жінкою з Івано-Франківщини, котру звати Світлана, і яка багато років працює тут.
Пан Станіслав познайомив мене з багатьма відомими людьми у Варшаві, адже він сам є дуже поважним у Польщі. Разом ми відвідали виставки, я мала знайомства з посадовцями, консулами, з якими пан Станіслав у добрих відносинах. Усім він відрекомендував мене як людину, котра приїхала до нього з Новограда-Волинського, і говорив про це з такою повагою до нашого міста, що я відчувала себе мешканкою мегаполісу, відомого на весь світ! Також ми побували на святі на честь української літератури. Була здивована повагою поляків до нашої культури та письменників.
Міністр культури, якого теж звати пан Станіслав, приділив мені цілий день уваги і показав Варшаву, не втомлюючись ходити зі мною довгими вуличками, розповідати та показувати усі музеї Варшави. Дуже багато часу було приділено мені зовсім незнайомими поважними людьми. Від свого добродія дізналася, що в нього неодноразово зупинялися і гостювали представники нашого міста.
Коли я розповіла, що хочу відвідати могилу дідуся у м.Гарволін, пан вже зранку другого дня був готовий до подорожі, одягнувши українську вишиванку, яку вважає найсвятковішим вбранням у гардеробі. Завівши джип, ми вирушили у дорогу. Дорогою він купив найдорожчого вінка та лампадку, а коли я запитала, нащо він так витрачається, то пан Станіслав відповів, що хоче вшанувати пам’ять мого дідуся, який загинув за його рідну землю… У той день ми проїхали не одну сотню кілометрів, але таки знайшли цвинтар, де похований мій дідусь.
Можливо, комусь стане незрозумілим, чому я вирішила про це написати. Але мені захотілося передати почуття, пережиті мною у невідомій країні, і щиру любов пана Станіслава до українського народу. А найбільше — до моїх земляків з Новограда-Волинського.
Коли прощалися, то на серці було так, наче покидала рідну домівку і рідного тата. Як тепло зустрічав мене пан, так тепло і проводжав. Не знав, яких краще подарунків мені презентувати, ще й грошей на дорогу дав.
Знаю, що багато хто зможе побачити пана на вулицях Новограда. Ви одразу його впізнаєте — такого велетня, з добрим обличчям, вусами, як у козака, та, обов’язково, в українській вишиванці.