Зброя Ельвіри

«БИТОВУХА»
Чоловік лежав на підлозі неподалік ліжка. По посинілому тілу і скляних очах судовий експерт одразу би визначив, що ознак життя у цьому тілі вже немає.
Це знала й Ельвіра (імена в матеріалі змінено). Що Артур її мертвий. Хоча тіло його ще не остаточно розпрощалося із залишками тепла…
Ельвіра набрала на мобільному «102».
Коли на другому кінці відгукнулися, жінка спокійно сказала:
— Я вбила свого чоловіка. Приїжджайте.
ДОСТРОКОВЕ ЗВІЛЬНЕННЯ
Вийшовши за тюремні ворота, Ельвіра кинула до своїх ніг сумку з нехитрими речами.
Обдивилася навколо.
— Не зустрічає мене «Мерседес», — похмуро хмикнула.
А потім, вдихнувши на повні груди свіжого повітря, солодко потягнулася:
— Воля! Нарешті воля!..
Ельвіра відсиділа неповних п’ять років. Хоча суд призначив їй дев’ять. Але на зоні є свої порядки. До тих, хто себе належним чином зарекомендував, виявляють поблажливість. До такої категорії потрапила і наша героїня.
І совість її не гризла, що п’ять років тому поясом власного халата задушила свого чоловіка. Щоправда, перші місяці після того інциденту ночами мучили кошмари. Потім усе минулося. Призвичаїлося. Притерлося. Навіть не раз зі злістю Ельвіра про себе повторювала: «Туди йому й дорога!»
Хоча випадок трапився до біса банальний. Як у певних колах кажуть: «битовуха».
На суді…
— За що ви вбили свого чоловіка?
— Артур наді мною знущався. Він мене просто катував. Він зламав усю мою психіку. Я його і мертвим ненавиджу…
КОЛИШНІЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК
Станіслав колись упадав за Ельвірою. Проте дівчина обрала іншого.
Станіслав знав, що трапилося потім. І коли зустрів Ельвіру в центрі рідного міста, звичайно, не міг просто так пройти поруч.
— Привіт, ластівко! Не вірю своїм очам! Це ти?!
Ельвіра, посміхаючись, спитала:
— Що, так змінилася?
— Ну-у… — затягнув Станіслав, не знаходячи підходящих слів. А потім бовк-
нув. — Одмучилася?
Ельвіру наче струмом пронизало. З огидою промовила:
— Слухай, Стасику. Якщо хочеш мені поспівчувати чи пожаліти мене, — не раджу цього робити. Я не із сопливих. Тим більше, не терплю телячих ніжностей!
— Вибач... Коли повернулася?
Ельвіра дещо збавила тон:
— Вже місяць удома. А ти як?
— Нічого нового. Хіба що, недавно на нову роботу влаштувався.
— Яку?
— Охоронцем у банку.
— Хм…
— Чого ти?
— Та так, — ухилилася від відповіді Ельвіра. Її колишній, той, котрого вона відправила на той світ, також працював охоронцем у банку. А цьому так туго доходить. Через це колишній залицяльник почав її дратувати. — Мені треба йти.
— Куди поспішаєш? — Станіслав схопив Ельвіру за руку. — Може, в яку кафешку зайдемо. Згадаємо дні минулі. Ти як?
В очах жінки загорівся допитливо-іронічний вогник:
— Невже й досі парубкуєш?
— На тебе чекав.
Вона не повірила. Зареготала. А коли заспокоїлася, знущально мовила:
— Чого мужики тільки не вигадують, аби з бабою переспати!
Він по-серйозному образився:
— Навіщо ти так? Насамперед, ти мене цікавиш як особистість. Як жінка. Як подруга. А не як об’єкт для сексуальних утіх.
Ельвіра знову не втрималась од сміху.
— Де це ти такого нахапався?!
— Я завжди таким був.
— Дивно, не помічала цього за тобою.
Станіслав знову нагадав про свою пропозицію:
— То як стосовно кафешки?
Ельвіра відмовити не могла. Мабуть, у даний момент вона пішла би будь із ким і будь-куди. Після років неволі думка прагла волі, хотілося засолодити душу, розігнати сум, а тіло скучило за чоловічою ласкою, теплом…
Тому грайливо відказала:
— Навіщо кафешка? У мене є двокімнатна квартира. Є де-е… згадати минуле.
Він невимовно зрадів:
— Я не проти!
ТОРТУРИ
Станіслав виявився не таким уже й філософом-моралістом, яким себе демонстрував перед Ельвірою. Гарні слова для цього чоловіка були лише ширмою. За звичками і характером він мало чим відрізнявся від покійного Артура.
Заволодіти ж цією жінкою Станіслава штовхали не стільки чисті до неї почуття, як зведення рахунків. Він і досі не міг вибачити їй того, що вона обрала не його, а Артура. Щоправда, потяг до неї не зник. Але він уже був не той — нестерпний, щемливий, жаданий. Тепер було лише бажання помсти, яке давно носив у собі. Але як саме має помститися, — Станіслав ще не знав.
Після першої зустрічі минуло майже півроку. Жили в громадянському шлюбі. Але з перших днів спільного життя Станіслав почав ревнувати Ельвіру. Прискіпувався до будь-яких дрібниць. Тендітна жінка терпіла. Чогось вичікувала. Та й те — він додому приносив гроші. Немалі. На безбідне життя вистачало. А влаштовуватися кудись на роботу Ельвіра бажання не мала.
Якось, повертаючись із роботи, Станіслав ще здалеку побачив Ельвіру. Вона в дворі була не сама. З Миколою. Місцевим ловеласом.
Помітив Станіслав і ті взаємні усмішечки. Від того стис кулаки.
А вдома влаштував Ельвірі допит:
— У тебе з ним щось було?
Жінка зробила вигляд, що не зрозуміла:
— Ти про що говориш?
— Не про «що», зикнув Станіслав, — а про «кого»! Думаєш, я не бачив, як ти з Миколою стояла. Як ви там витьохкували!
Ельвіра зробила образливий вигляд:
— Я що, не маю права з людьми розмовляти?
— Так то, з людьми! — дужче розпалювався Станіслав. — А це… Повторюю: ти з ним спала?
— Ідіот!..
Забігаючи наперед, завважимо, що стосунки між Ельвірою і Миколою так і лишилися таємницею. Чи «було» щось між ними, чи не «було», — Станіслав так і не дізнався.
А Ельвіра його продовжувала обзивати брудними словечками.
І у Станіслава здали нерви. Співмешканку він прив’язав до стільчика. Бив її паском. Але жінка, зціпивши зуби, мовчала.
«ДРУГИЙ!»
Цього вечора Ельвіра і Станіслав приймали гостей. Своїх знайомих. Посиділи, випили, поговорили. А коли гулянка закінчилася, захмелілий Станіслав захотів ласки і тепла.
— Я втомилася, — на те мовила Ельвіра.
Чоловік розізлився:
— Вічно ти чимось незадоволена!
Вона огризнулася:
— Було б із чого радіти.
Він — невблаганний:
— Я хочу тебе. — І потягнувся до Ельвіри.
Вона сиділа на ліжку. Холодна, байдужа до всього. Цієї хвилини пригадалися його тортури. Коли прив’язував її до стільця і безпощадно шмагав своїм широким паском по спині. Сліди побоїв не зникли досі. А чоловік щось муркотів.
З огидою подивившись на Станіслава, Ельвіра стягла зі свого халата пояс. Відтак накинула його на шию чоловіка. Почала стягувати…
Коли Станіслав перестав хрипіти, Ельвіра тихо проговорила:
— Другий.
Затим підвелася з ліжка. Підійшла до телефону і набрала «102».
І сказала лише три слова:
— Я вбила чоловіка.
ЗІЗНАННЯ
Він сидів у дворі на лавці. Коли помітив Ельвіру, котра поспіхом вийшла з під’їзду, підійшов до неї.
— Ти якась стурбована.
— Відвези мене на дачу.
— Добре.
Вже у салоні авто Ельвіра зізналася сусідові у скоєному.
Микола спинив авто. Його охопив шок:
— Я тебе далі не повезу.
— Тоді вези назад.

Тепер з Ельвірою працюють слідчі. І психологи. Випадок-то особливий.