«Навіть якщо б залізнична станція згоріла, то моя дружина ще довго приходила б на згарище»

Із Тамарою Яківною Карплюк ми зустрілися в день її ювілею — 16 лютого їй виповнилося неважливо скільки. Яка різниця, скільки тобі років, якщо ти — приємна жінка, котра любить життя і несе в нього позитив? А розповіли нам про ювілярку її колеги із залізничної станції «Новоград-Волинський». Зателефонували і сказали: «Напишіть про нашу Тамару Яківну, вона все життя працює на залізниці!»

Колегу цінують і поважають

Тамара Яківна, як сама вона каже, не любить піару. Проста жінка з с. Крайня Деражня не звикла до пафосу та надмірної уваги. Той факт, що колеги звернулися до журналістів «Звягеля» розповісти про ювілярку, свідчить про їхню повагу до колеги, яка добре зарекомендувала себе на робочому місці.

Після нічної зміни 16 лютого, коли пані Тамара збиралася вже йти з роботи і відпочивати, залізничники влаштували іменинниці неочікуваний сюрприз.

— Я вже мала йти додому, аж тут — музика залунала і з’явився великий плюшевий ведмідь із квітами. Уявляєте? — розповідає жінка. — Дуже приємно отримувати такі вітання! У моєму житті це вперше — одразу стільки квітів, вітань та емоцій. Я від радості в житті стільки не плакала (сміється — авт.). І мій чоловік Ігор заплакав, коли мене колеги вітали. Стояв у кутку вражений. Потім сказав: «Тебе дійсно в колективі поважають».

«Залізниця для мене — найкраще в житті»

Тамара Яківна 34 роки працює на залізничній станції. Різні посади були в неї за цей час: працювала приймальником вантажів, оголошувала розклад потягів (інформатором), завскладом. Направляли працювати її в Радулино, Дубрівку, Колодянку. І вона їхала, не відмовлялася від будь-якої роботи. Адже вдома підростали два сини, а вони з чоловіком мріяли дати обом хлопцям вищу освіту. Не раз у житті доводилося матеріально скрутно, але разом пройшли всі випробування і мети своєї досягли. Сини здобули вищу освіту: старший працював кадровим військовим, менший — майстер у лісгоспі.

— Я своїх хлопців часто приводила на залізницю, — згадує мати. — Посаджу їх на маневровий — і вони щасливі. Але династії залізничників у нас не вийшло.

А їх мати продовжує працювати на залізничній станції. Нині — комерційним агентом, займається оформленням документів на вантажні перевезення.

Багато вантажів — потужна економіка

— Оформляю супроводжувальні документи, — розповідає. — Раніше, звісно, більше навантаження було на залізницю: вантажили льоноволокно, дизельне пальне, консерви тощо. Багато підприємств працювало, економіка була потужнішою, перевозили більше вантажів. Бувало, за зміну оформляли по 120 вагонів. На одному документі треба було поставити 18 штампів, а загалом їх було близько 30-ти сторінок — поки всі проштампуєш, то аж мозолі були на руках. Сьогодні за зміну оформила 42 вагони. Зараз найчастіше вантажимо щебінь, глину, плитку тощо.

Залізниця для мене — це найкраще в житті. Вийду на перон і дивлюся на потяги. Люблю залізницю і не уявляю свого життя на пенсії. Приходив раніше на вокзал дід, щодня одягав залізничну форму і стояв, дивився на потяги. Так і я буду, мабуть. Мій чоловік якось пожартував: «Навіть якщо би станція згоріла, то моя дружина ще три роки приходила б на згарищі сидіти».

Тамара Яківна розповідає, що молодь тепер на залізниці довго не працює, бо зарплати невеликі. А вона всім задоволена: і зарплатою, і дружним колективом, і умовами роботи, і соцпакетом, і залізничною формою. Каже: «Навіть коли був дефіцит цукерок, то нам на залізниці давали».

— Ми з колективом — завжди разом. Куди вони «сунуться», туди і я. Я в колективі — найстарша, але цього не хочу показувати. Ось народилися в нашого колеги дівчата-близнятка, то ходили всі разом вітати. На мене іноді кажуть баба Тома, а я не ображаюся. Одна моя знайома, наприклад, ображається, що онуки кажуть на неї бабуся. Але ж це приємне покликання! Моїм онукам — 10 та 16 років, я ними пишаюся. Онука моя мені сонечко замінює. А ще вона — мій законодавець моди, радить, що одягати (сміється — авт.). Це чудово — мати онуків.

Увесь час, ось уже 40 років, пліч-о-пліч із ювіляркою йде по життю її коханий.

— У мене чудовий чоловік. Якби не було в нас кохання, то стільки років разом не прожили б. Трохи бурчить він часом, щоправда, то я його Бурчиком і називаю (сміється — авт.). Але ж добре нам удвох: дітям не все будеш розповідати, а один одному пожаліємося, вислухаємо. Як моя покійна мати казала: «Поки в баби є діда — доти є в баби хліба, а поки в діда є баба — є діду рада».

«як станція — без вас?»

— Керівник Олег Володимирович сказав мені, щоб я не подумала йти на пенсію: «Бо що станція без вас?» Пожартувати, посміятися — це моє. У ніч на мій день народження обіцяли, що війна розпочнеться о 1-й ночі. Я на роботу прийшла, кажу: «Шикуйсь! Війна ж має початися, треба бути напоготові» (сміється — авт.). Жартували, що світло вимкнуть вночі. Не вимкнули. Кажу, мабуть перенесли на інший час (сміється — авт.).

Дехто бідкається, що досі не купив свічок, сірників, а я не думаю про це. Треба жити на позитиві. Важкі часи завжди були й будуть. Ніколи не треба показувати іншим, що тобі важко. Так легше пережити негаразди.

Вдома — 25 котів…

Раніше ми у «Звягелі» писали про залізничника Олександра Гичка, який рятує собак з-під потягів та є їх улюбленцем. Схоже, на залізничній станції не лише він — любитель тварин. Тамара Яківна вдома має… 25 котів!

Багатьох забрала з вулиці, а тепер «добрі люди» їм із чоловіком постійно підкидають пухнастих. Онуки допомагають із модними іменами. Є вже в Карплюків: Мелман, Аліса, Сталкер, Бетвін, Барсік, Лорд, Граф тощо.

— Йду через «Морське», а якесь мале, нещасне пищить. Забрали, купили уколи, полікували. Живуть у нашій літній кухні. Щодня купуємо фарш, голови, крупу і варимо котам їжу.

Такі щирі, доброзичливі люди в сім’ях та колективах заряджають інших добром. Тому їх цінують не лише за професійні якості. І ювілярці за це дякують.

Колеги вітають вас, Тамаро Яківно, з ювілеєм і бажають не мати проблем, хай знешкодяться лиха, хай добре живеться вам, мирно і тихо!

Юлія КЛИМЧУК