Без авто з ручним керуванням повноцінне життя неможливе

В Україні десятки тисяч людей втратили кінцівки через війну. Один із них — звягелянин Сергій Чаплінський. На фронт захисник пішов добровольцем, мав позивний Камаз (бо небайдужий до техніки), до війни працював будівельником. Отримавши важке поранення і парну ампутацію нижніх кінцівок, менше, ніж за місяць, Сергій зміг стати на протези. Зробити це за такий короткий період вдається не кожному. Зараз чоловік збирає кошти на автівку. Виявляється, вона йому життєво необхідна.

1. Захисник оголосив збір і сподівається на підтримку

«Це — єдина для мене можливість пересуватися без сторонньої допомоги за майже повної відсутності інклюзії в місті, — написав Сергій у Фейсбуці, пояснюючи мету свого збору. — Для більшості автомобіль — це зручний спосіб пересування, а для мене зараз — нагальна необхідність».

Як тільки Сергію лікарі дозволили рухатися після чисельних операцій, він оволодів навиками ручного керування. Власним коштом придбав автомобіль, переобладнав під свої нові потреби. Лише тоді знову відчув себе повноцінним членом суспільства. 

На жаль, згодом авто зламалося і не підлягає ремонту. Чоловік залишився без можливості пересуватися далі власного подвір’я. «Вимушений просити допомогу у зборі на іншу автівку з ручним керуванням, без якої моє повноцінне життя неможливе», — звернувся до людей у Фейсбуці.

Ми поспілкувалися з дружиною Оленою, яка підтримує чоловіка. Вони удвох живуть тепер в іншій реальності, але не здаються.

1. «Безбар’єрність закінчується за межами нашого подвір’я»

— Це наш біль, — поділилася Олена. — Ми живемо в районі заводу будматеріалів, на вул. Шептицьких (колишня вул. Толстого). Уся безбар’єрність у цьому районі закінчується за межами нашого подвір’я. Навіть до найближчого магазину доїхати візком — проблема, хоча відстань — не більше 500 метрів. Про те, щоб забрати дітей зі школи чи садочка — мови взагалі немає. 

У центрі міста ситуація не набагато краща. Тротуари, бордюри, ями на асфальті, відсутність пандусів або їх невідповідність нормам. Скільки не «ліпи» оті дерев’яні чи гумові штучки до бордюрів, які називають заїздом, — проблему то не вирішує. 

Інклюзія передбачає можливість пересуватися самостійно. А все, що є в нас, дозволяє супроводжуючому заштовхнути той візок із людиною на тротуар і ловити потім, щоб не перекинувся.

1. Пандуси зробили, про вузькі двері забули

Є у Звягелі місця, де власники магазинів встановили хороший пандус. Думаєш: «О, клас, давай заїдем». Підіймаєшся до входу, а там, виявляється, вузькі двері і візок не проходить! Або люди прив’язують велосипеди до пандуса… Це заважає і дуже злить. Якщо ти сюди велосипедом зміг приїхати, то логічно, що маєш дві ноги і можеш припаркуватися далі. Більшість не розуміє, для чого встановлено пандус. Здорові люди використовують його для своєї зручності…

У мене вже відпрацювався рефлекс: заходячи в будь-яке приміщення, я автоматично оцінюю, чи зможемо прийти сюди разом із чоловіком, — каже Олена.

Наявність авто значно додає життю оптимізму. Сергій сів за кермо, ще перебуваючи на лікуванні. У хлопця з нами в палаті було авто для інвалідів. Сергій спробував кермувати і в нього вийшло. 

Ми почали шукати схожу машину, але не знайшли. Тоді придбали звичайну, з автоматичною коробкою, встановили ручне керування. Так, багато проблем із пересуванням містом не зникли, але відійшли на другий план. 

1. Місця для паркування інвалідів займають здорові

З’явилася нова проблема — парковка. Ви звертали коли-небудь увагу, скільки в місті є паркомісць для інвалідів? Їх майже немає. 

Під’їжджаєш, наприклад, до АТБ. Усе зайнято. Дивишся, хто сідає в машину — це здорові люди. Робиш зауваження, а у відповідь — хамство. Натомість у кожного прапорець жовто-блакитний в автівці… Це такий патріотизм? 

1. Біля поліклініки нема парковки  для інвалідів 

— Місць для паркування інвалідів не існує біля медичного закладу, уявляєте? — запитує Олена. — Щоб потрапити в поліклініку, треба паркуватися в сусідньому дворі, потім візком їхати вибоїнами. Це тільки сторонній людині здається, що інвалідний візок стійкий. Насправді, він дуже легко і швидко перевертається разом із людиною. Навіть зловити не встигаєш.

На авто, яке коштує 200-250 тисяч гривень, ми поки назбирали половину. Зараз їздимо на позиченій машині.

У нас був «Опель Зафіра». Плануємо придбати такий же або «Фольксваген Тауран». Ці машини фізично зручні для Сергія. Він має змогу без моєї допомоги завантажити собі візок, поїхати у справах. Самостійно дістати візок та пересісти на нього з машини. Обов’язково має бути коробка-автомат. На механіку ручне керування не встановлюють.

До того ж, у нас двоє дітей, а в менших машинах неможливо розміститися одночасно і з дітьми, і з кріслом колісним. 

1. 
2. Чи багато змінилося в житті?

— Сергій служив у ДШВ. Коли він подзвонив мені і сказав, що поранений, то моєю реакцію стала думка: «Слава Богу». Він сердився, перепитував, чи точно я почула. А я дуже боялася, що мені подзвонить уже не він, що він взагалі може не повернутися. Тому я в той момент видихнула замість того, щоб злякатися. 

Ми разом пройшли шлях від поранення до повернення додому. Це зайняло рік. Вважаю, що з війни ми повернулися разом. Тільки моя війна була трохи іншою. 

Я не знаю, де бралися ті сили. Знала лише, що маю це зробити, бо треба. Вибору немає, є тільки шлях. Ми його пройшли, у нас вийшло. Ніколи в цьому не сумнівалася, нікому не дозволяла цього робити.

Не так багато змінилося, як може здаватися зі сторони. Сергій був для мене чоловіком, батьком наших дітей, господарем у будинку — він ним і залишається. 

Так, у нього немає обох ніг, це незручно, додає побутових проблем, але це не робить його іншою людиною. Це є для нас приводом зробити новий ремонт у приватному будинку, щоб було зручніше. Добудували пандус, обладнали сходи поручнями, міняємо двері на ширші.

1. Буде авто — справляться з усім

Сергію дуже потрібен власний автомобіль — це головна проблема його адаптації. Молодому, сильному чоловіку необхідно пересуватися за межами власного подвір’я. Та й влаштуватися на роботу батькові двох дітей тоді буде легше. Решту подружжя намагається вирішити самостійно. В емоційному плані допомагають діти.

1. Потреба в якісних протезах шалена, бо війна триває

— Жоден протез ніколи не замінить кінцівку, візок — тим більше, — каже Олена. — Сергій протезований звичайними механічними протезами. У нього висока, складна ампутація. Протези дають більше можливостей, але пересуватися легше на візку. Протези важкі, по 5 кг, улітку в них дуже гаряче. Зараз чоловік стоїть у черзі на новітні електронні коліна в благодійному фонді. Вони більш функціональні і легші. Це дуже дорого, і держава не покриває ці витрати.

Держава покриває протезування та реабілітацію, але на новітні електронні протези цих коштів не вистачає навіть на половину. Зняти ці гроші і додати свої не можна. Доводиться шукати благодійні організації або їхати за кордон. Сергій хотів протезуватися винятково в Україні, тому чекають. 

1. Кількість осіб з інвалідністю зростатиме

— Ми є країною ветеранів, тому необхідність інклюзії — наша реальність, — каже Алла Виговська, керівник відділу по роботі з ветеранами Звягельської міської ради. — Зважаючи на характер травматизму наших воїнів, ампутації — серед найпоширеніших. Ворожі дрони, артилерія, замінування територій буквально «розривають», тож поранення зустрі-
чаються вкрай важкі. 

Кількість осіб з інвалідністю внаслідок війни зростатиме, доки триватимуть бойові дії. Громаді потрібно готуватися, що на вулицях частіше зустрічатимуться молоді хлопці з протезами, на кріслах колісних, із відсутністю зору. Громада має вчитися правильно комунікувати із ними, аби висловити повагу і вдячність. Ці поранення — результат нашого захисту. Водночас важливо не травмувати, не ігнорувати. Важливо пояснювати це дітям.

— У квітні на сесії міської ради прийняли програму щодо безбар’єрності, яка дає можливість шукати джерела фінансування, — розповіла Наталія Демяненко, керівник управління містобудування, архітектури та земельних відносин. — Через дефіцит бюджету не можемо реалізувати багато напрацьованих ідей та планів. 

Програма стосується усіх галузей. До її розробки залучали людей на кріслах колісних, слухали їхні поради і рекомендації. Зокрема, програма стосується наших ОСББ, адже для людей із обмеженими фізичними можливостями безбар’єрність важлива одразу на виході з квартири. 

При здійсненні нового будівництва або реконструкції є обов’язковою вимогою дотримання інклюзивних вимог, тож це суворо контролюється. Щодо інших об’єктів — перевірки здійснює лише ДАБІ, а в період воєнного часу перевірки заборонені. 

Багато державних, некомунальних структур нам не підпорядковані, що ускладнює роботу. Йдеться про банки, вокзали, пошту, РЕМ, паспортний стіл, податкову інспекцію тощо. Наша співпраця має рекомендаційний характер у цих випадках, не завжди результативний. 

Медична галузь завжди реагує і втілює пропозиції, адже медики безпосередньо стикаються з фізично обмеженою категорією населення, яка потребує безбар’єрності. 

Освіта реалізувала безбар’єрний доступ у гімназії №10 за бюджетні кошти. Там є учень на кріслі колісному. Облаштували підйомник у багатоповерхівці в «Морському» для людини на кріслі колісному. Бюджету це обійшлося в 300 тисяч гривень. Враховуючи, що йдеться про перший поверх.

Щодо галузі ЖКГ. Звісно, не всі вулиці адаптовані до цих потреб. Усе впирається у бюджет і кошти. Дотримання інклюзії реалізовані на дорогах, які будувалися в 2023-2024 рр., і на деяких частинах вулиць, де робився поточний ремонт. Тут є тактильна плитка, пониження з тротуарів, світлофори зі звуковим сигналом для людей із поганим зором. Були запити понизити тротуари на переходах біля «Супутника». Зробили. 

Роботи дуже багато. У більшості закладів немає навіть вбиралень, пристосованих для малобільного населення. У нас у міській раді теж не існує такого туалету. 

Зрозуміло, що замало автобусів мають відкидні пандуси. Транспорт приватний, тож можемо лише просити, щоб закуповували з такими пандусами. Розуміємо, що всі ці проблеми для міста, громади, України — нагальна потреба. Працюємо в цьому напрямку.

Юлія КЛИМЧУК
Фото з мережі