«Пообіцяв собі після ампутації, що буду ходити»

Кажуть, що оптимісти — це люди, котрі пройшли значно більше випробувань, ніж інші, тому навчилися не нарікати і цінувати кожну мить. Ці слова — однозначно про Олександра Толоченка з Радулина, що неподалік від Звягеля. Історія 24-річного хлопця, на жаль, схожа з багатьма іншими тепер — отримав на війні важке поранення, залишився без ніг. Протезувати його бралися не всі й не одразу, адже ампутація була  дуже складною... 

Сашко нині перебуває у реабілітаційному центрі «Титанові» у столиці. Навчається по-новому жити разом із травмованими ветеранами, які на війні позбулися однієї та більше кінцівок. Тому й називають їх титановими, бо в тілі багато металу.

У рехабі «Титанові» хлопці відчувають себе дружною сім’єю, а Сашко ще й надихає усіх. На весіллі керівника центру примудрився зловивити букет нареченої, танцював із ним на візку (!) так завзято, що не кожен зуміє. А якось під час гри в баскетбол через різкий рух випав із візка, але не розгубився і почав віджиматися, чим здивував усіх. 

— Сашко, тобі лише 24 роки, а ти вже побував на війні, пережив ампутацію ніг і протезування… Чому так рано пішов воювати?

— 25 лютого у наш дім прийшло три повістки: мені, татові й брату. Ми пішли в центр комплектування, їх одразу забрали, а мене — ні, бо в мене взагалі не було військового досвіду. 

Пішов служити в територіальну оборону. Коли батька за станом здоров’я списали в листопаді, я вкотре пішов до військкомату. До цього мені казали, що не можуть взяти на війну трьох людей з однієї сім’ї. А тоді взяли на службу за контрактом у штурмовий батальйон «Айдар».

— За яких обставин ти втратив ноги?

— Під час виконання бойового завдання 11 травня отримав травму обох ніг. Ми тоді відбили ворожі позиції, просувалися далі, я був старшим групи і мав привести трьох бійців, щоб замінити на позиціях. 

Аж раптом відчув вибух… Ліву ногу одразу відірвало, праву ногу і ліву руку, голову і живіт сильно травмувало. Моїх сил вистачило накласти лише один турнікет. 

Під час евакуації я відключився, а прокинувся в стабілізаційному пункті. Мене приспали, наступного дня я прокинувся в лікарні у Дружківці. До мами телефонувати не став, бо вона в мене старенька і має хворе серце. Зателефонував татові, сказав, що мені відірвало ногу, а що з іншою — невідомо. Тато почав плакати, я пообіцяв згодом передзвонити. 

Потім я прокинувся у військовому шпиталі в Києві, батьки були вже біля мене. Виявилося, що я був у комі упродовж восьми днів, і що в мене вже немає обох ніг…

Пізніше зі столиці мене відправили у львівський шпиталь, потім — у Чернівці, потім — знов на реабілітацію у Львів. Там, до речі, відмовили в протезуванні через дуже складну ампутацію. 

— Розкажи про своє перебування у столичному рехабі для ветеранів «Титанові». Це тут ти здобув впевненість і позитив, які випромінюєш?

— Так. З грудня 2023-го року проходжу тут реабілітацію. Новий, сучасний заклад — мрія кожного, хто отримав важке поранення та ампутації. Маємо змогу проходити тут повноцінну реабілітацію. 

Створено для захисників комфортні та ефективні умови, продумано кожен елемент облаштування: реабілітаційні, масажні, спортивні зали. Є антигравітаційна доріжка для занять, усе необхідне.

 Вдячні керівнику В’ячеславу Запорожцю та його дружині Анастасії, які створили цей крутий, сучасний рехаб. Ми тут наче одна родина. Після важких поранень і ампутацій маємо схожі проблеми, відчуття, переживання. Заново вчимося рухатися за допомогою спеціальних тренажерів та пристосувань. А головне, що вчимося вірити, що життя не закінчується після втрати кінцівок.

Справді, саме тут у мене з’явилася мотивація надихати людей. Я не опускаю рук, веду активне життя. Приємно, що з мене беруть приклад інші.

— У тебе на одній нозі остеоінтегративне, на іншій — класичне протезування. Наскільки важко привчитися до протезів? 

— Я ще досі вчуся. Вперше мене протезували в січні. Було незручно, важко. Перший протез був класичний, натирав. У квітні зробили мені другий етап остеоінтегративного протезування. Це коли імплант вживлюється в кістку, бо в мене коротка ампутація, і до нього кріпиться протез. Я відкривав збір на це протезування — держава не фінансує, мені допомагали небайдужі люди. 

— Як часто використовуєш протези у повсякденному житті? Візок у тебе є? На чому зручніше тобі пересуватися?

— Намагаюся якнайбільше використовувати протези. Зараз ходжу по 4-5 годин щодня. Візок у мене є, але я пообіцяв собі після поранення, що буду ходити. Моя найбільша мрія — залишити візок і пересуватися на протезах.

— Ти займаєшся баскетболом на візку — мабуть, досить екстремальний вид спорту?

— Рік тому до нас прийшов тренер і запропонував пограти. До поранення я не грав, але дуже люблю активні ігри, тому погодився. Почав займатися, набрав команду з п’яти чоловік, став капітаном. Команда в нас дуже дружна, слухаємо один одного, вчимося на помилках. 

— Ти був на міжнародних змаганнях. Із якого виду спорту та які здобув результати?

— На міжнародних змаганнях був у Мадриді — з жиму лежачи, веслування на тренажері, викиді гирі сидячи. Здобув три срібла і одну бронзу. Наполегливо йшов до цього і дуже радію, що довелося представляти Україну на спортивній міжнародній арені, попри фізичне обмеження.

— На одному з відео у твоєму Інстаграмі під час баскетболу ти впав і почав віджиматися. Це було дуже гідно і, навіть, весело. Ти крутий!

— Я завжди намагаюся створити навколо таку атмосферу, щоб вона подобалася і мені, і людям. Це приємно для мене, коли оточуючі усміхаються.

— Твої мужність і незламний дух багатьох надихають. Чи важко тобі дається оптимізм? Чи бувають хвилини розпачу? 

— Так, буває важко на душі, але я з цим надовго не затягую. Їду в спортивний зал і всі погані думки минають. Спорт — найкраща реабілітація та антидепресант. Усіх ветеранів закликаю займатися спортом і не піддаватися розпачу. 

— Як би ти хотів, щоб у суспільстві реагували на захисників із протезами? 

— Хотів би, щоб батьки розповідали дітям, що в країні війна і є люди, які нашу країну захищають. Діти часто реагують на залізні руки чи ноги захисників, мама відведе в бік і щось тихенько пояснить. Мені не потрібно, щоб дякували на кожному кроці, хочеться звичайної поваги. Щоб при зустрічі приклали руку до серця і висловили таким чином шану.

— Які в тебе є зараз потреби, мрії?

— Мрія в нас одна на всіх — якнайшвидший мир. Це було б найкраще, що могло би статися. Щодо потреб — щоб на ветеранів держава звертала більше уваги, а люди ставилися до нас із розумінням.

— Що ж, хай здійсниться наша спільна мрія. Тобі, Сашко, якнайшвидше адаптуватися до нового життя і бути щасливим під мирним небом. 

— Щиро дякую. І вдячний за увагу!

Юлія КЛИМЧУК