На зворотному шляху…

Путінські орки так зненацька увірвалися до хати, що господарка оселі і її донька враз закам’яніли.
Їх було троє. Нахабні. Злі. В плямистій формі. У кожного в руках автомат напоготові. Ще й магазини запасні стирчать по кишенях.
— Мужики вдома є? — спитав один із них крученою мовою, очевидно, з донбасівських.
— Немає, — з острахом відказала молодша.
— Як звать?
— Олена.
— Так от, Альонушка. Якщо збрехала — піняй на себе.
Двоє вже рискали по кімнатах.
Прокинувся Оленчин син, трирічний Сергійко. Полохливими оченятами обводив чужих чоловіків.
Олена взяла сина на руки. Щось прошепотіла йому на вушко.
Від прийшлих душогубів несло перегаром. Проте «донбасівець» у старшої поцікавився:
— Водка є?.. Чого мовчиш, курва?!
Оленчина мати, Марія Богданівна, мовчки витягла з тумбочки літрову банку самогону (купила його у сусідів, щоб пом’янути чоловіка, котрий два роки тому загинув від бомби, яка впала на їхнє подвір’я; чоловік саме дрова ніс до хати).
Зрештою з кімнат повитикалися, мов чорти з пекла, ті двоє рашистів, що вчинили обшук.
Один із них, з головою-динею, роздратовано прогугнявив:
— Нєту чєм і поживітся. О! Водочка?! Давай закуску, старая!
— І стакани!..
А «поживитися» і справді не було чим. Іще до цих трьох путінських рашистів все цінне і нецінне забрали. Навіть не погребували Оленчиною спідньою білизною, кляті зайди-виплодки.
Потім українські збройні сили зайшли до села, окупантів прогнали.
Яка то була радість!..
…Задзвеніли стакани. Захлюпала з банки горілка.
Непрошені гості голосно реготали. Гидливо плямкали губами — так апетитно вминали сало з хлібом, консерви (днями українські волонтери завезли деякі продукти).
Московитські браві вояки хмеліли. Однак постійно тримали на зирці господарів домівки, котрі смирно сиділи край ліжка.
«Донбасівець» безцеремонно поцікавився у старшої:
— Водяра ще є?
Марія Богданівна, схрестивши на грудях руки, відчужено відказала:
— Оце все, що було.
— Ну дивись, якщо збрехала… Будеш пінять…

* * *

Розвідники Олесь Ратний і Василь Береговий поверталися із завдання.
Було близько півночі. Просувалися тим же шляхом, яким ішли в тил ворога.
Однак попереду, ще за добрих пів сотні кроків, почули російську мову з характерним акцентом, мову, змішану з добірною лайкою.
Рашисти зрідка пострілювали з автоматів у бік українських укріплень.
Хто сидів попід деревами, хто — у земляних схованках.
Українські розвідники не гадали, що московити знову повернуться до втрачених днями позицій. Адже ця місцевість потужно прострілюється українськими захисниками.
— Оперативно, — прошепотів Василь Береговий і поцікавився побратимової думки. — Як гадаш, що робитимем?
Олесь Ратний втомлено відповів:
— Треба обходити.
— Правильно. І я так думаю. Бач, як горланять виродки!
— Мабуть, бухають. І свіжих нір нарили.
— А, може, ризикнемо?
— До біса їх там.
— До біса…
Відповзли подалі від ворожих позицій.
Знали, що попереду є хутір. Знали й те, що деякі українські жителі чи то неевакуювалися вчасно, чи то навмисне не захотіли покидати своїх домівок, нажитого роками добра.

* * *

Спиртне закінчувалося.
Рашист із головою-динею підвівся, похитуючись, мовив:
— Пойду отолью.
«Донбасівець» же постійно поїдав очима Олену. А тут ошкірився і поцікавився в неї:
— Мужик твій де?
— Я розлучена, — неправду сказала Олена (хіба зізнаєшся, що її Михайло воює в ЗСУ).
«Донбасівець» не повірив.
— Брешеш? Ну дивись, якщо… Піняй… — І він перевів погляд на Марію Богданівну. – А твій де?
— Він загинув. Два роки тому. Від випадкової бомби.
— Хм… «Випадкової»! Нічого випадкового не буває, укропи! Всіх вас закидаємо бомбами! Стара, забери малого в другу кімнату!
— Навіщо це? — Похолола Марія Богданівна.
— Бери, поки не пальнув!
Настрахана Марія Богданівна знову схрестила на грудях руки. Благально сказала:
— Хлопці. Ми вас пригостили. Не зачіпайте нас. Ідіть собі з миром.
«Донбасівець» холоднокровно пересмикнув затвор автомата і у стелю випустив чергу.
Посипалася штукатурка.
Третій «гість» гучно зареготав.
Марія Богданівна заголосила. Однак взяла внука на руки (хлопчик з переляку захлинався від плачу).
Олена тільки стогнала від безпорадності.

* * *

Голова-диня гепнувся біля ганку. Певне, він не встиг і збагнути, що з ним сталося. Тільки здивовано гикнув і сторчма звалився на землю.
— Ось так краще, — тихо промовив Василь Береговий, витираючи ніж об камуфляж забитого рашиста.
Олесь Ратний кивнув на вікна:
— Там ще двоє.
Василь Береговий з осміхом відказав:
— Значить, третині ворожого відділення сьогодні не пощастить.
Тихо пройшли в хату.
Олена одразу побачила в дверях якогось солдата.
Той змовницьки приклав до губ палець.
Путінський окупант, що сидів за столом і жер свіжий помідор, не встиг схопити до рук зброю, притулену до табуретки. Він лише встиг прогудіти: «Што за фігня?» І тут-таки отримав удар прикладом по голові.
«Донбасівець», котрий поклав Олену на ліжку і з силою утримував її за плечі, навіть не зреагував на шум — також сильним ударом по карку непритомним звалився на Оленчині груди.
Василь Береговий швидко поцікавився в молодої жінки:
— Чужі ще є в домі?
— Ні, немає, — причумлено відказала Олена, ще не зовсім розуміючи, що сталося.
Розвідники за ноги витягли окупантів надвір. А через якусь часину повернулися до оселі.
Перше Олесь Ратний суворо спитав:
— Чому ви вчасно не евакуювалися?
Дочка мовчки подивилася на матір, наче чекаючи від неї підтримки.
— Ми думали, — винувато сказала та, — що вони сюди вже не повернуться.
— Вам пропонували покинути село?
— Ех-хе-хе… Казали, щоб їхали. Та що вже.
— «Та що вже!» — Олесь Ратний передражнив господарку оселі. — І що нам із вами тепер робити? — І він перевів погляд на старшого групи Василя Берегового.
Той зрозумів, що намислив побратим. Трохи нахилившись до нього, впівголоса проказав. — Це буде грубим порушенням. Тим більше, тут аби нам, двом, пробитися крізь фронтову лінію до своїх.
— Залишимо цю сімейку тут, — сказав напарник, — орки їх закатують.
— Неодмінно, — замислено проказав Василь Береговий і запитав у Марії Богданівни. — В сусідніх селах чи хуторах у вас є рідня? Чи хоч знайомі?
— Є, — пожвавлено кивнула Олена.
— У вас на збори п’ять хвилин!
Незабаром українські розвідники з необачною родиною подалися в ніч.
Накрапав дощ.

Микола МАРУСЯК