Історія одного рушника

В експозиції Літературно-меморіального музею Лесі Українки представлено унікальний витвір народного мистецтва — вишитий і вимережаний рушник із присвятою «Борцю за волю і освіту українського народу Михайлу Петровичу Драгоманову. Коли битись, то не миритись». Цю реліквію подарувала музею Валентина Лейко з Вінниччини.
Наразі власниця рушника проживає за кордоном. Однак пощастило зв’язатися з нею в соціальній мережі і розпитати про долю цього рушника. Було відрадно, що ця мила жінка швидко відгукнулася, написала цікаву розповідь та ще й додала: «Пам’ять має жити».
«Рушник цей пам’ятаю з дитинства як велику цінність, — пише В.Лейко. — Тільки на Пасху і на Празник… мама розстеляла його зверху на грубці. І я з цікавістю розглядала візерунки. Коли я виросла та начиталася про родину Драгоманових-Косачів, мене стало переслідувати питання: що за рушник, яким чином він пов’язаний із Драгомановим? Отож, уже будучи дорослою, в одному з учительських журналів знайшла адресу вашого музею і подумала, що в музеї повинні щось знати.
Таким чином одного прекрасного дня рушник приїхав до вас. Мама на той час ще була жива і сказала, що такі речі з дому не відвозять».
А далі продовжує: «Мамі було приблизно 14 років, коли із Києва приїхав у село земляк чи родич далекий, чи товариш батьків… Він був, жив, служив, також не знаю, як правильно сказати, у Києво-Печерській лаврі… був протоієреєм. За моїми підрахунками, це був 1947-48 роки. Голодні роки, коли в обмін на їжу, на хліб міняли і цінні речі в Україні. Але я не кажу, що це був обмін. Мама говорила, що це — подарунок. На жаль, мами немає вже 20 років, запитати нікого, я крайня…
Мамина сестра була в нас як історичне джерело, усе пам’ятала і розповідала численні історії. Я записала все, що могла, про село, історію родини. Немає і тьоті давно. Із її розповідей є один сюжетик, який може підійти до мого.
В одній сільській родині підростав хлопчик-сирота. У сім’ї було чимало своїх дітей. І коли хлопцю виповнилося 14 років, батько зібрав торбу харчів і сказав: «Ми тебе виростили, а тепер сам живи. Іди і можеш повернутися, хіба що, як станеш батюшкою». Пройшло багато років. Одного недільного ранку старий чоловік прийшов до церкви на службу, а богослужіння проводить його прийомний син у чині протоієрея. Можливо, це одна і та ж людина…» Валентина Лейко припускає, що авторами рушника можуть бути майстри з Чернігова або Києва.
Після цієї розповіді рушник над портретом М. Драгоманова вже не здається «німим» експонатом. Він «заговорив» із відвідувачами. Його історія — цікава, але, як видно, мало досліджена. Дуже хотілося, щоб науковці з інших музеїв долучилися до дослідження цього експоната.