Невідоме про відоме: історія Генеральської дачі

Уперше про це урочище я почув у 1990-х роках від звягельської старожилки Євгенії Яківни Пологняк (1897-1996 р.р.). За її спогадами, знаходиться воно в колишньому передмісті Плетянка (нині — мікрорайон «Смолка»). Там жив генерал царської армії у відставці Патаракі, який купив колись цей маєток у Яневича. Поруч проходив старий шлях на Івашківку, протікав струмок. У маєтку знаходилися ставки. Часткове підтвердження цього факту було знайдено в документі Держархіву Житомирської області (ДАЖО), де мова йшла про межі селітебної площі (землі під забудовою) міста Новограда-Волинського в 1915 році. У районі Плетянки межа проходила біля хутора Патаракі. Автору цих рядків вдалося вперше побачити Генеральську дачу влітку 2010 року, коли в кількох сотнях метрів від неї групою краєзнавців було знайдено місце переправи на протилежний берег Случі 25-ї німецької піхотної дивізії 8 липня 1941 р. Нині від колишнього хутора Патаракі залишилися тільки ставки…
За інформацією одного з Інтернет-ресурсів, Патаракі Микола Олександрович народився 4 серпня 1863 року в губернському місті Воронежі в родині підполковника, російського дворянина грецького походження. Після закінчення Миколаївського кавалерійського училища в Санкт-Петербурзі 1883 року служив корнетом 34-го Стародубівського драгунського полку, від 1885 року — поручик. Після закінчення академії Генерального штабу 1890 року отримав звання штабс-капітана, 1896 року — підполковника, від 1899 року — начальник штабу 6-го округу Окремого корпусу прикордонної варти, від 1900 року — полковник, від 1904 року — командир 31-го Олексопольського піхотного полку, від 1908 року — начальник штабу 3-го Сибірського армійського корпусу (м.Іркутськ), цього ж року дослужився до звання генерал-майора, а 1910 року був звільнений від служби.
Після відставки оселився на хуторі біля міста Новограда-Волинського. Незабаром після початку Першої світової війни знову призваний на службу як ополченець, у 1914-1916 роках обіймав посаду начальника 21-ї бригади Державного ополчення, потім став начальником 114-ї бригади Державного ополчення. Нагороджений орденами Св.Анни, Св.Станіслава та Св.Володимира. Після закінчення війни повернувся до свого маєтку. 1929 року заарештований та висланий до Сибіру на 3 роки. Помер у засланні в 1933 році.
Заведена навесні 1929 року проти М.О. Патаракі кримінальна справа (нині зберігається в ДАЖО) проливає світло на деякі подробиці його життя після поселення на звягельському хуторі, який у народі досі називають Генеральською дачею, а також на події, що розгорталися навколо нього. Піти у відставку Патаракі змусили дві обставини: перелом ноги і погані стосунки з командуючим військами округу. Того ж 1910 року він придбав у дворянина Яневича хутір Глибочок за 14 тисяч карбованців золотом, ставши власником біля 20 десятин землі, рибних ставків, садків, ділянки лісу. Для обслуговування маєтку взяв до себе безпритульного наймита Захара Ємця з його дружиною Софією.
Останні доглядали за маєтком у роки Першої світової війни, коли їхній хазяїн перебував на військовій службі. На початку 1918 року Патаракі повернувся до хутора Глибочок. На допиті він розповідав, що знав багатьох російських генералів, зокрема, був у дружніх стосунках із майбутнім головнокомандувачем Добровольчої армії Алексєєвим, мав можливість отримати високу посаду в «білих», але служити більше не хотів. У липні 1919 р., коли в Новоград-Волинському повіті спалахнуло антибільшовицьке повстання, ватажок повстанців Погорєлов кілька разів звертався до нього з проханням очолити повстання, але Патаракі категорично відмовився. За його словами, у 1921 або 1922 році, коли в Новограді-Волинському стояла Богунська бригада червоноармійців, він проводив заняття з її командним складом. Родини в Миколи Патаракі не було. Через листування він підтримував стосунки з сестрою Маргаритою, яка жила в Парижі, та колишнім генералом Альфтаном, котрий знайшов притулок у Гельсінгфорсі (Гельсінкі).
Свідок Ілля Мосєєнков (за деякими документами — Мосієнко), житель Плетянки, на допиті показав, що в січні 1923 року виїзна сесія окружної судово-земельної комісії розбирала справу про розкуркулювання Миколи Патаракі. У нього, як у нетрудового елемента, котрий експлуатував наймитів (подружжя Ємців), мали відібрати маєток. Але Патаракі заявив на суді, що наймитів не має, а разом із подружжям Ємець створив зведену трудову сім’ю. За рішенням суду, у їхньому спільному володінні залишили 6,5 десятин землі, ліс передали Плетянській громаді, а решту землі — Новоград-Волинському СТВ (селянське товариство взаємодопомоги).
За словами свідка, Патаракі не міг примиритися з тим, що подружжя Ємців, колишні наймити, стали рівноправними хазяями в його маєтку. Через свого знайомого, колишнього контролера Новоград-Волинського очисного винного складу Івана Оверковича, він встановив зв’язок із родичем останнього, Федором Паньковим, колишнім землевласником із Вітебської губернії, у якого місцева влада теж відібрала більшу частину землі. Патаракі запросив Панькова до себе, і той приїхав на хутір Глибочок у березні 1924 року. Тут на землі, яка була конфіскована на користь СТВ, вони разом зібрали врожай. Новоград-Волинський нарсуд за самовільне захоплення врожаю наклав на них штраф у розмірі 120 крб. За виконавчим листом районна міліція замість грошей відібрала в Патаракі шафу, етажерку і 128 книг. Ці книги були передані осередку освіти при районному партійному комітеті.
Патаракі та Паньков, за свідченням Мосєєнкова, знайшли в Плетянці підтримку з боку місцевих «куркулів» на чолі з Ганною Кропот, брата якої вбили під час повстання більшовики, а батька позбавили біля 20 десятин землі суслівські «незаможники». 1924 року на загальних зборах було вирішено: передати Федору Панькову як землеробу, котрий має борону та інший землеробський інвентар, під культурне господарство 4 десятини землі, конфіскованої нещодавно в Патаракі та переданої до фонду СТВ. У той же час Патаракі здійснював тиск на родину Ємців із метою виселення її з хутора. На Патаракі було подано скаргу до районної судово-земельної комісії. Восени 1924 року комісія вирішила: за порушення земельного кодексу позбавити М.Патаракі права на землю, Ф.Панькова та його родину виселити з хутора Глибочок, а землю з будівлями передати колишнім наймитам Ємцям. Тоді Паньков і Патаракі подали касаційну скаргу до окружної комісії, а подружжя Ємців вони умовляли піти на мирову, погрожуючи покаранням після повалення радянської влади. На хуторі подружжю передали 2 десятини землі, й воно погодилося припинити справу.
Свідок Микола Кулінський із Плетянки назвав Панькова і Патаракі шкідниками. У двох ставках вони виловили всю рибу, продали її, а воду спустили в річку, самовільно вирубали та продали ліс, щоб той не дістався громаді. Крім того, свідок підкреслив, що Патаракі та Паньков вороже ставляться до радянської влади.
1926 року Плетянська громада підняла питання про вирубку ділянки лісу, що раніше належав Патаракі, та будівництво школи. Патаракі, Паньков та їхні прихильники виступили проти, але більшість селян підтримала ці наміри. Після вирубки десятини лісу 1928 року почалося будівництво школи. Того ж року в Плетянці також здійснювалося землевпорядкування. У відповідь на це Паньков зі своїми прихильниками скликали таємні збори. Мосєєнков, як старший уповноважений із землевпорядкування, написав донос у райвиконком, унаслідок чого були заарештовані «куркулі» Паньков, Ружицький, Філіпович та Шпір.
Незабаром після цього місцевий Комітет незаможних селян прийняв постанову — поставити на зборах Плетянської громади питання про виселення Патаракі та Панькова. 10 березня 1929 р. відбулися загальні збори громадян Плетянки, на яких було ухвалено: «Зворушити клопотання перед райвиконкомом про виселення з території х.Плетянки глитая Панькова Хведора та його приживателя, старого генерала Патараку Миколу ... як чуждий і соціально опасний елемент, мешкаючий у прикордонній смузі».
28 березня 1929 р. Микола Патаракі був заарештований. Його «злочинну діяльність» розслідував Волинський окружний відділ ДПУ (Державне політичне управління). Патаракі звинувачували в антирадянській агітації серед селян і поширенні провокаційних чуток за ст.54-10 КК УРСР. Згодом справу передали на розгляд окружному прокурору, який мусив визнати, що попереднім слідством не встановлено в достатній мірі провину звинуваченого в контрреволюційній діяльності, та постановив: справу провадженням припинити. У той же час він підтримав клопотання відділу ДПУ про адміністративну висилку Патаракі як соціально-небезпечного елемента, котрий «підтримує зв’язок із колишніми генералами, які проживають за кордоном». Особлива нарада при Колегії ОДПУ, перекваліфікувавши обвинувачення на ст. 58-10 КК РРФСР, прийняла 3 вересня 1929 р. постанову: вислати Миколу Патаракі до Сибіру на 3 роки. На місце заслання він мав прибути не пізніше 10 грудня 1929 р.
Під час заслання Патаракі проживав у Верхньо-Назаровському районі Західно-Сибірського краю (Новосибірська обл.). Анонімний агент, який здійснював нагляд за засланцем, доповідав, що Патаракі живе за кошти родичів із-за кордону, поводить себе дуже обережно, висловлює свої погляди на ті чи інші політичні події лише надійним особам. До його дуже обмеженого кола належали колишній «поштовий начальник» Францкевич і син поміщика, за фахом артист Стефанов, які теж відбували тут заслання. Обидва допомагали Патаракі продуктами харчування. Францкевич і Патаракі разом виписували газету «Известия», завдяки чому мали уявлення про події в СРСР. Жили вони на квартирі в «куркуля», причому Патаракі навчав французькій мові трьох «куркульських синів». За постановою Особливої наради при Колегії ОДПУ від 23 вересня 1932 р., після відбуття покарання Патаракі було заборонено проживання в 12 центральних містах, Уральській області та прикордонній смузі.
31 серпня 1933 р. ОСВ (обліково-статистичний відділ) повноважного представництва ОДПУ в Західно-Сибірському краї (м.Новосибірськ) направив лист до своїх колег у Москву з проханням оголосити всесоюзний розшук М.О.Патаракі, котрий утік із місця заслання у Верхньо-Назаровському районі. Повідомлялися його особливі прикмети: зріст нижче середнього, сиві вуса, борода, носить хромові чоботи, простий кашкет, пенсне, одягнутий у просту тужурку. 20 жовтня 1933 р. начальник ОСВ ОДПУ (м.Москва) сповістив про смерть М.О.Патаракі та припинення його розшуку. Про дату, місце та обставини смерті нічого не повідомлялося.
Про смерть Миколи Патаракі писала 19 вересня 1933 р. російськомовна газета «Возрождение» (Париж): «Генерального штаба ген.-лейт. Николай Александрович Патараки после многолетних тяжких страданий скончался 13 августа в ссылке в Сибири. Покойный участвовал во взятии Львова и Перемышля. После революции ген. Н.А.Патараки, несмотря на самые лестные предложения, не поступил на службу к болышевикам и был сослан в Сибирь, где и скончался после семи лет страданий».
У лютому 1995 року прокуратура Житомирської області разом із обласним управлінням СБУ, переглянувши кримінальну справу М.О.Патаракі, дійшли до висновку, що репресований підлягає реабілітації.
Час заснування хутора Глибочок (Генеральська дача) невідомий. На військово-топографічній карті Російської імперії на аркуші, де показане місто Новоград-Волинський та навколишні села (зйомки 1867 і 1875 років), на місці Глибочка буквою «Х» позначений безіменний хутір. А на радянській довоєнній військово-топографічній мапі біля того самого місця стоїть напис «лагерь», а далі на південь — «стрельбище».
Очевидно, що це був не піонерський табір. Ймовірно, ця місцевість відійшла до військового відомства у 1932-1933 роках, коли почалося створення Новоград-Волинського укріпрайону. До речі, на мапі добре видно, що Плетянка тоді займала обидві сторони Баранівського шосе (нині — частина вул. Гетьмана Сагайдачного) і район гирла річки Смолки, а село Смолка — лише район звивини однойменної річки.
Після Другої світової війни на території Генеральської дачі знаходилося військове підсобне господарство, що займалося розведенням свиней. Вхід туди був суворо заборонений. У 1990-х роках підсобне господарство припинило своє існування. До нашого часу в урочищі Генеральська дача (колишній хутір Глибочок) збереглися ставки з рибою, які орендує приватний підприємець. Навколо росте багато дерев і кущів. Близько до цього місця підходить нова вулиця Звягельська. Кореспондент газети «Звягель» Микола Марусяк у кількох публікаціях висловлював своє занепокоєння у зв’язку з незаконною вирубкою дерев у цьому мальовничому куточку та його перетворенням на сміттєзвалище.