- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Останні офіційні новини в ЗМІ неабияк стривожили працівників фірми «К». Після того вони почали крадькома позиркувати один на одного.А Микиті Несторовичу Башмаченкові саме в цей момент чомусь закортіло вийти в особистих справах. При цьому він кумедно розкланявся, приклавши руку до живота, і з винуватою міною на обличчі сказав:— Мені, того… треба вий
(Гумористична містерія)Ян Янич навіть не второпав, що то за чудернацькі ворота, крізь які його пропустили якісь страховидла.Страх дужче сковував тіло.А тут ще чийсь невидимий голос грізно наказав:— Чого локаторами кліпаєш? Воруши маслаками далі.— Куди? — вичавив Ян Янич.— Он у ті двері, що ведуть до підземелля.Ян Янич скорився. Ноги його запліталис
Огрядна баба Зіна сиділа на лавці під крислатою старою вербою, за якою, кроків за двадцять, схвильовано бігла неширока річечка, і все поглядала на Шпильчину хату.Нервувала:— І що там Сокориха робить? Ні хазяйства, ні… О, виткнулася!Сухорлява і вертка баба Ганна підчухрала до лавки і сіла поряд із сусідкою. Жартома кинула:— Що, вигріваєшся, стара?—
Валентина готувала вечерю.Михайло сидів за комп’ютером.Раптом з кімнати донеслося:— Ох, як ти мені набридла! Ох, як терпець лопає! Ні, не лопає — вибухає!Валентина біжком до кімнати. З-за дверей обережно визирає.Михайло її помітив.— Що таке? — питає в дружини. — Як там вечеря?У Валентининій голові затенькало: «Так оце щойно сказав, ніби до цього ні
Василь обіперся ліктями на сусідський паркан і гукнув Миколу:— Куме! Агов!Микола саме точив сокиру, сидячи на дубовій колоді.— А… Василь. Здоров, куме! — Микола відклав убік сокиру й зиркнув на вікна хати. Напівшепотом сказав: — Моя вдома.— Е-е! — відмахнувся Василь. — У мене інший клопіт. Можна сказати, проблемочка.Микола підійшов до кума:— Ну?— З
Грибів цього року-ууу…Аж нема.Сухо. Трісь-трісь. Під ногами. У лісі.Щось із погодою робиться не те…Або з нею хтось щось робить…Дід Омелько Медуха каже: «Якщо ото темні хмари пливуть небом зі сходу, ото, якщо брати за орієнтир хату баби Солодихи, значить, хмара та до наших дворів не дійде».Здивовано питаю:— Що, баба Солодиха хмару не пропускає?Дід О
(Стара казка на новий лад)Жила собі стара Мати-Коза. І мала вона семеро козенят.Якось Мати-Коза й каже своїм козенятам:— Сходжу до лісу, дітки. Травички свіжої нарву. І трав лікарських. А то ходить пошесть усяка… А ви двері замкніть. Та Вовка в хату не пускайте. Бо як залізе, то всіх вас поїсть! Із кісточками!— Ой, як лячно! — гуртом вигукнули козе
До кабінету ввійшов повнотілий, років тридцяти п’яти, чоловік. І тут-таки, зігнувши ліву руку в лікті, а праву, поклавши на її згині, безцеремонно проказав:— Лікарю, мені треба відремонтувати цю «деталь».Лікар машинально зняв окуляри. Спантеличено, широко розкритими очима глипнув на прибулого, і враз вираз його обличчя набрав суворого вигляду.— Ви
— Алло! Я по оголошенню. Гутентаг! — Шпрехен зі дойч?— Шпрехен, шпрехен! Іхбін… бініх…— Коротше, що треба?— Іхбінарбайтен. Ну, арбайтен. Оголошення в газеті прочитав: «Робота в Німеччині».— То слухаю вас.— То ви — українець?— А вас це не влаштовує?— А це не лохотрон?— Ображаєте!— А що вмієте робити?— Копати можу.— А ще що?— Можу й не копати.— Стара
— Ну, здоров, Петровичу!— Добрий, добренький день, Іване Степановичу!— Та не дуже-то він і добрий.— Йой! Та що трапилося, Іване Степановичу?!— Проблеми.— У вас-с?— Та в тебе, Петровичу.— Ну що ви, Іване Степановичу!— Куди голова пропала?— Яка ще голова?— Ота, про яку ти на останньому пікніку верзякав.— Я тоді добряче, того… Нагадайте, будь ласка.—