Шлюбний договір: знак недовіри чи спосіб уникнути проблем у майбутньому?

Добрий день, редакція газети «Звягель»! Через два тижні я збираюсь одружуватись. При цьому дуже серйозно задумуюсь про укладання шлюбного договору, оскільки пригадую гіркий досвід розлучення та поділу майна мого брата. Але не знаю, як правильно про це сказати своїй нареченій. А тому прошу вас роз’яснити про плюси та мінуси шлюбного контракту.

На запитання відповідає начальник юридичного відділу газети «Звягель» Геннадій ФРЕГЕР:
Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно застосовувався в країнах Західної Європи та США, з’явився в нашому законодавстві у 1992 році. Але, попри це, українці вкрай рідко укладають шлюбний контракт, оскільки в нашому суспільстві це сприймають як знак недовіри.
Шлюбний договір — це, перш за все, угода про вирішення спірних питань життя сім’ї, укладена між особами, які вступають у шлюб, або подружжям.
Сімейним кодексом України передбачено, що шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки, а також майнові права та обов’язки подружжя як батьків.
Згідно з частиною третьою статті 93 Кодексу, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини по-дружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для нього матеріальне становище.
Крім того, частиною п’ятою статті 93 цього Кодексу визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що майнові права й обов’язки подружжя можуть бути визначеними інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу, або було одержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите в період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність, і вважати це майно спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити положення про те, що подружжя зобов’язується утримувати непрацездатних батьків, когось із них або дітей, народжених не в спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом з по-дружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо.
Проте на практиці шлюбний договір, в першу чергу, застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розриву шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу. У цьому разі у випадку розлучення можна уникнути довготривалих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення.
Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. Статтею 59 Сімейного кодексу визначено, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які, відповідно до закону, мають право користування ним.
У той же час, відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу УРСР, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє його дружину права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу, якою визначено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.
А, укладаючи шлюбний договір, сторони можуть включити до нього: положення про порядок користування житлом, яке належить одному із подружжя на праві приватної власності; про звільнення після розлучення житлового приміщення тим із подружжя, хто вселився у нього у зв’язку з реєстрацією шлюбу; про проживання в житловому приміщенні родичів когось із подружжя тощо.
У шлюбному договорі особи на власний розсуд можуть визначити право на утримання, незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, умови, розмір та строки, у які будуть здійснюватись такі виплати. При цьому, у разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором, аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена й можливість припинення права на утримання одного з подружжя, у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.
Отже, подружжя або особи, котрі бажають взяти шлюб, можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Однак ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище, порівняно із законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними, так само, як і шлюбний контракт, укладений без додержання порядку, встановленого законодавством України.
Укладання шлюбного договору — не обов’язок, а взаємне, спільне рішення подружжя.
Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
Стаття 95 Сімейного кодексу України визначає порядок набрання чинності даним договором. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо ж шлюбний договір укладено подружжям, то він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення, про що має бути зазначено в тексті договору.