Лісова потвора

Капітан Тарас Лозовий довго дивився на Івана Живенка, підозрюваного у вбивстві односельця. Намагався проникнути в душу цього, на вигляд сорока-сорока п’яти років, чоловічка. Хоча насправді Живенку не було й тридцяти.
— Ну, розкажеш, як усе було?
Іван Живенко підвів очі. Тихо мовив:
— Я вже розказував.
— Мені не розказував.
Підозрюваний почав йорзати на стільчику.
— Ти заспокойся, — Лозовий сів за стіл, підсунув до себе папери. — Зосередься. Згадай, як усе було. Із самого початку. Тобто, до моменту полювання. Ну, а там — далі.
Живенко трохи подумав і поволі почав розповідати:
— До Супруненків з міста приїхав син, Кирило. Ми з ним навчалися в одному класі. Він приїхав якраз на свій день народження. Ну, він позвав хлопців. І мене також. Випили. А потім хтось запропонував піти на полювання.
Капітан Лозовий зауважив:
— Полювання було заборонене.
— Ну… — стілець під Живенком знову заскрипів. — П’яні ж були. Дах зірвало.
— Хто був ініціатором полювання?
— Не пам’ятаю, — морщився підозрюваний. — Ніби Василь. Степанюк. Бо перед цим Кирило спитав, чи водяться ще в лісі дикі кози. Хтось сказав, що не тільки кози, а й кабанюки гасають.
— Рушниць скільки було?
— Дві.
— Чиї?
— Ви ж знаєте.
— Чиї були рушниці?
— Одна — моя, друга — Кирилова. Точніше, його батька. Але той не знав, що Кирило взяв її.
— Що було далі?
— Ну, ми з собою ще взяли випивону. Пили в лісі. Біля болота. Стріляли по порожніх пляшках. Потім пішли полювати. А потім… таке… Він вийшов із заростей… Але то був не Кирило. То була не людина. Якесь страховисько. На вовка схоже. З довгими пазурами. Вони були в крові. І лапи, і пащека були в крові. Але він ішов на двох ногах. Чи лапах. Не пам’ятаю. Я тоді подумав, що ця звірюка напала на моїх хлопців. Розірвала їх. І я… вистрелив.
— І поцілив не в привида-вовка, а в Кирила Супруненка.
— Я в нього не стріляв! Не стріляв! — істерично закричав Живенко і схопився долонями за обличчя. Заридав. Та так, що аж почав захлинатися.
Допит довелося відкласти.
НЕСПОДІВАНИЙ ДЗВІНОК
Антон подзвонив несподівано:
— Привіт, Тарасику!
— А це хто?
Антон засміявся, відтак мовив:
— Значить, буду багатим!
— Та ради Бога! Але… Антон?!
— Нарешті!
— І справді спочатку не впізнав. Вибач. А голос таки змінився. Мабуть, над ним сибірський клімат попрацював!
— Зустрітися б.
— Ти що, приїхав?!
— А ти не радий?
— Та навпаки. А де ти взяв номер мого мобільного?
— Хм! Не тільки ж слідчим усе підвладне!
— Ну, не перебільшуй. Коли приїхав?
— Позавчора. То ти як щодо моєї пропозиції?
— Ще питаєш!..
У ЗАТИШНОМУ БАРІ
Хоча пробігло чимало літ, але колишні однокласники одне одного впізнали. І, як завше, не без компліментів.
— Змужнів, змужнів! — усміхався Антон.
— Та й ти нівроку! — в унісон стверджував Тарас. — Куди стопи спрямуємо?
— Я в місті давно не був. Багато чого змінилося. Вибирати тобі. Що порадиш?
Зайшли до затишного бару. Зробили замовлення.
Уже за столиком Антон замислено мовив:
— Скільки-то років, Тарасе, ми не бачилися?
— Років з десять.
— Мабуть, більше.
— Хіба що з хвостиком! Знаєш, чого я приїхав?
— Розкажи.
— Значить, не чув.
— Та що я мав чути?
— Мати, Тарасе, серйозно хвора.
— Це погано. Що думаєш робити?
— Мабуть, треба переїжджати. Хто її догляне? До мене їхати навідріз відмовилася. В мене там сім’я. Не знаю, чи дружина й діти погодяться на переїзд. Тим більше, таке робиться. Хто би міг колись подумати, що Росія проти України розв’яже таку бійню.
— Не думали, Антоне. А бач… Сто кольок йому в печінку!
— Кому? А-а… Давай вип’ємо.
— Давай.
Затим говорили про війну, згадували школу, випуск, навчання у вузах.
— А потім — хто куди! — резюмував Антон. — Ти… До речі, ти так і трудишся у відділку слідчим?
— Там, там, друже. Професію не міняю. Та я більше нічого й не вмію! — Тарас засміявся.
Антон з відтінком іронії поцікавився:
— І що ж ти там такого розслідуєш?
Тарас не любив розповідати про свої міліцейські будні. Тому уникнув прямої відповіді:
— Роботи вистачає. А ти як?
— На буровій.
— Гроші лопатою гребеш?
— Колись гріб. Тепер усе змінилося. Тим більше, останнім часом взагалі кепсько. Ціна на нафту падає. Зменшується видобуток. Падає зарплатня. Коротше, нічого втішного. Ти б, Тарасе, розказав би щось цікавеньке.
— Ти про що?
— Наприклад, про свою службу.
— Що там розказувати. Хіба що…
— Ану-ну!
— Ось недавно справу одну вів. Не те, щоб цікаву… Одне слово, історія трапилась якась… не знаю навіть, як і сказати. Химерна чи що. Сама тобі містика! Одне слово, молодий чоловік з мисливської рушниці застрелив односельця, — і Тарас, осміхнувшись, додав: — До речі, свого однокласника.
Антон підняв чарку, пожартував:
— Сподіваюсь, ти не стрілятимеш у мене? Як в однокласника?
Тарас загиготів і також потягнувся за міцним напоєм.
— Давай вип’ємо. За нас! За наші сім’ї! За мир.
— Давай, друже, давай, — сказав Антон і спитав:
— І все-таки. Що ж у цій історії містичного?
— Чортівня якась…
«НА АНОМАЛІЮ НЕ СПИШЕШ»
Тарас розповів Антону про перший допит Івана Живенка. Відтак повів далі:
— Я його не раз викликав на допит. І щоразу він майже слово в слово повторював події того рокового дня, — Тарас зробив паузу. Потім продовжив. — Я намагався проникнути в душу цього спитого чоловічка. Змінював формат запитань, задавав їх в іншому ракурсі. Повторно провели слідчі дії на місці злочину. Вдруге опитали свідків. Відпрацьовувалися різні версії: помста, заздрість, конфлікт через жінку тощо.
— І що?
— Все сходилося до того, що хлопець говорить правду. Спочатку думали, що він збожеволів, але психологи поставили протилежний діагноз: осудний. Та й моя інтуїція підказувала, що перед Живенком і справді в той момент могла виринути якась примара. Але ж ми не можемо спиратися на якісь паранормальні явища.
— Не можете, — кивнув Антон і поспіхом додав. — А якщо і справді в тому місці водиться якась чортівня?
— Цього, Антоне, на жаль, до справи не приклеїш. До того ж, Живенко того дня взяв на груди таку дозу спиртного, що міг приверзтися не тільки закривавлений вовк-людоїд, а й чорт рогатий.
— І чим це все завершилося?
— Судом.
— Яким був вирок?
—Убивство через необережність.
— Не жорстко?
— Він узяв до рук зброю в нетверезому стані. Тим більше, сезон полювання був закритий. Вважаю, що вирок для нього був ще м’яким.
— Шкода хлопця.
— А як інакше? Справедливість має торжествувати.
Антон, хмикаючи, посміхнувся.
Тарас зрозумів цю глузливу усмішечку.
— Думаєш, що всі менти — козли, і таке поняття як справедливість їм непритаманне?
— Вибач, Тарасе. Але сам знаєш, яке тепер ставлення людей до органів.
— Знаю, знаю. Тому роблю, як знаю. Та не мені судити. Антоне, ми ліземо в хащі. Горілка кисне! І… як історія?
— Цікавою не назвеш. Сумна історія.
— До речі, Живенкова мати подала апеляцію.
— Думаєш, є надія?
— Навряд. Убита людина. І той, хто стріляв, був у нетверезому стані. Тут, друже, на аномалію не спишеш.

Через кілька днів Антон повернувся до Росії, аби владнати справи з переїздом до України.
Незабаром відбувся повторний суд над Іваном Живенком. Вирок був незмінним.