Дещо з історії наших сіл

Добрим явищем у сьогоднішній пресі є її зростаючий інтерес до минувшини рідного краю. Цінним є те, що цей інтерес не обмежується минулим міст чи районів, а й проникає в історію первинних територіальних клітинок нашої батьківщини: сіл, хуторів чи вулиць.
Приємною новиною для читача стала публікація в газеті доробку викладача із Тернополя Дідуха про минуле села Юрківщини («Звягель» №15 (171) від 10 квітня 2015 року). Про це село розповідають й інші джерела.
У 1888 році в Росії відзначали ювілей — 900-ліття прийняття християнства у Києві. З цього приводу провели вивчення стану цієї релігії в імперії на кінець 19-го століття. Тоді вийшов у світ опис церков і приходів Волинської єпархії викладача духовної семінарії М.І. Теодоровича. Серед більш як тисячі громад віруючих Волині згадується і Юрківщина. Щоправда, в «Описі» деякі деталі подій подаються трохи інакше, аніж у Дідуха. Так, появу церкви на Юрківщині Теодорович пов’язує з поміщиком Вільнером, який у 1784 році звів тут храм для своїх підлеглих. Як і всі церкви на Волині, юрківський храм був уніатським. Обряди у ньому були православними, мова — українська, а догмати — католицькі.
У 1793 році Росія загарбала Волинь, і в 1794 році цариця Катерина звеліла знищити українське уніатство й натомість насадити московське православ’я. Причиною такої заміни була несумісність ідеології уніатства й політики московської церкви, яка завжди стверджувала верховенство Москви та її релігії над завойованими народами і їх вірою.
Храм у Юрківщині присвятили народним цілителям Кузьмі і Дем’яну, які безкорисливо лікували людей. Ймовірно, увага саме до цих святих була зумовлена частими епідеміями та хворобами, від яких потерпало населення. Адже лікарень і лікарів тоді не було. Навіть через століття, в 1896 році, на всі 609 сільських поселень Новоград-Волинського повіту діяло всього 3 лікарні з 14 лікарями. В 1860-1890-х роках у середньому із 1000 новонароджених хлопчиків до 5 років доживали 497, а дівчаток — 597. До 20-ти дотягували відповідно — 459 і 490. Більшість гинула. Лише при високому рівні народжуваності Росії вдавалося зберігати достатній ріст народонаселення. У 1888 році на 88832 тисячі населення європейської частини імперії трапилося 3037 тисяч смертей і 4288 тисяч народжень. Приріст у цей рік склав 1,4%. Сім’я була вимушена народжувати 8-9 дітей, щоб із них вижило 4 чи 5. Середній вік людей недотягував і до 30 років. Коли б перестали народжувати дітей, то всього за 29,3 років вимерла б уся держава. Тож і не дивно, що у повітах по кілька храмів зводили Кузьмі і Дем’яну. У Новоград-Волинському повіті їх ім’я мали церкви у Юрківщині, Корці, Повчиному і Дубровці (біля Смолдирева).
Церква Кузьми і Дем’яна на Юрківщині була самостійно-приходською з власним причтом, який був забезпечений і землями, і будівлями. Станом на 1887 рік, за ним нараховувалось майже 2 десятини землі присадибної для жителів і господарських будівель,
22 десятини ріллі і 10 десятин сінокосу. Причту належав ще житловий будинок, в якому жив пономар. Господарські приміщення він звів за свій рахунок. На час опису церков цей пономар належав уже до причту ярунського храму. Те, що колись церква на Юрківщині була самостійною, свідчить і той факт, що в ній із 1813 року велися власні метричні, а з 1821-го — ісповідні книги. Про первоначальну самостійність приходу говорить і тогочасний статус Юрківщини. «Опис» її називає «селом», а таку назву давали тільки поселенням, що мали незалежну приходську церкву. Інші ж — носили назву «деревня», «хутір», «колонія», «фільварк» чи ще яку іншу.
З 1 січня 1845 року храм приписали до ярунського приходу, й тепер його опікав причт ярунської покровської церкви. Священик з Яруня обслуговував прихожан і своїх, і з Юрківщини, й правив у двох церквах.
Новий поміщик села в 1857 році власним коштом звів біля храму дзвіницю, а в 1879-му — жителі Юрківщини теж власним коштом обновили свій храм. Був він із дерева, однокупольний і нагадував корабель. У 1887 році православний приход у селі нараховував 62 двори й 497 прихожан.
Щодо каплиці, збудованої поміщиком у 1887 році, то мешканцям села вона була ні до чого: адже, ймовірно, вона була католицькою, й він її звів для самого себе, аби серед іновірців мати власний куточок, подібний до костьолу, який би налаштовував і схиляв до молитви, і де б можна було відволіктись від незатишного земного буття й поринути у казковий світ спокою і блаженства. Тому й відкривав він її тільки для себе. Тоді так робили багато заможних людей.
Дещо незрозумілою є ситуація із прізвищем поміщика. Дідух каже, що звався він Рокосовський. А в Теодоровича значиться «Рокоссольський». Дану розбіжність може зняти більш переконливе аргументоване джерело.
Уже в 20-му столітті, в часи колективізації, церкву на Юрківщині спіткала та ж доля, що й більшість церков України. Москва ще раз поглумилася над вірою поліщуків. Храм зруйнували й переробили на магазин. Ще довго люди під побілкою стін вгадували лики святих. А згодом поруйнували і магазин, зроблений із церкви. На його місці виросла склометалева торгова точка, що обслуговує покупців сучасного Яруня.
А з поміщицької каплиці не зосталося нічого. Від неї не залишилося не тільки сліду, але й пам’яті. Час поглинає все…