Жертва заради родини

Вони були звичайною, на перший погляд, родиною. Матері, Оксані (імена в матеріалі змінено), котра працювала вчителькою, було 55 років, батькові, Махмудові, на той час безробітному — 57. Було у них і четверо дітей: Аня (19 років), Сергій (17 років), Аліна та Максим (7 та 2 роки).
Старші діти — від першого шлюбу, який не склався, бо чоловік знайшов іншу. Він просто пішов до молодшої коханки, з якою не було ані дітей, ані обов’язків. Молодші ж — від другого шлюбу, з Махмудом. Із ним Оксана живе вже десять років і відчуває себе щасливою, незважаючи на те, що чоловік — іншої національності, віросповідання та менталітету.
Гарний батько, люблячий чоловік, хазяйновита дружина, добра мама, слухняні та виховані діти — таким їх бачили знайомі та сусіди, але що відбувалося насправді — ніхто навіть не уявляв.
— Аню, ну, чому ти, як завжди, гарчиш? Накидай батькові їсти!
— Руки має? Ноги є? Хай іде та й накидає!
— Так не можна, доню! Як ти не зрозумієш?
— Не можна кажеш… Чому?
— Він же — батько, Аню, хоч не рідний, але…
— Мамо, про що ти кажеш? Батько… Та він уже забув, де гроші беруться, а ти кажеш батько…
— Не починай знову!
Тільки всередині родини знали, що стосунки Ані та вітчима не складалися. Здавалося б, він і переживав за неї, донечкою називав. Не розуміла і мама, чому Махмуд був дочці, як кістка в горлі. Ну, не працює він, що ж зробиш, не поталанило, часи зараз такі. Оксана працює сама, також отримує гроші від держави на молодшого синочка. Свою стипендію і частину зарплатні віддає й Аня. Про те, що працює вона, а не чоловік, жінка нічого поганого навіть не думає. Сусідці Галі неодноразово розповідає:
— Ну, що ж тут поганого? Я працюю, а він робить по господарству. Не може він знайти роботу, вбити його чи що?
— Не бачила вона смаленого вовка, твоя Анька. Мало ти її била, шкодувала, що тато кинув!
Та «смаленого вовка» Аня побачила ще, як було їй тільки 7 років. Ще тоді вітчим бив її, коли дівчинка робила щось не так. Розповісти мамі боялася, бо пам’ятала погрозу Махмуда.
— Нявкнеш комусь — уб’ю, ніхто і не подумає на мене! Для всіх я — чудовий тато. А потім я почну знущатися і над твоєю родиною! Зрозуміла?
— Угу, — лише скупе слово змогла вимовити маленька перелякана дівчинка.
Не розуміла мама, бо й не бачила, і подумати не могла, що Махмуд може підняти руку на дітей. Так, він міг вдарити її, але ж не дітей.
— Мамо, мені запропонували кімнату в гуртожитку, уявляєш? Два роки чекала і нарешті здійснилося!
— Це ж — чудова новина, тепер тобі не доведеться кожного дня вставати раненько й їхати на навчання!
— А я проти цього! Я одразу сказав, що вона житиме лише вдома! Я — голова родини і так буде!
Тоді Оксана спробувала заступитися за дочку, але пошкодувала. Після того дня вона ще тиждень боялася показатися на люди, взяла лікарняний, мовляв, шлунок прихопив. Насправді жінка була вся синя від побоїв Махмуда.
Бив дружину Махмуд частенько. Оксана ж чи то сліпо любила, чи боялася, але все тихо терпіла. Тому і сусіди вважали їх ідеальною родиною, бо ніхто не наважувався виносити сміття з дому.
Аня наважилася на рішучий вчинок — втекла з дому. Вона вже не могла терпіти витівок вітчима, не могла терпіти знущань над собою, мамою. Дівчина надіялася, що вивчиться в університеті та допоможе мамі піти від вітчима і врятувати братів та сестру.
Спершу Махмуд приїжджав до університету, перестрівав Аню біля гуртожитку, погрожував поквитатися. Аня боялася, але твердо пообіцяла собі не повертатися додому.
Від старшого брата Аня дізнавалася, як справи у родині, адже знала, що мама їй нічого не розповість. До того ж, вітчим заборонив Оксані дзвонити до дочки, інакше пошкодують усі. Так Махмуд збирався провчити неслухняну дівчину. Оксана переживала, та найбільше не розуміла, чому її чоловік так гаряче не хотів, щоб Аня від них переїхала.
Через місяць Аня дізналася, що вітчим побив маму, коли вони вкотре сварилися. Ще через місяць Сергій розповів, що під гарячу руку Махмуда потрапили і молодші — Аліна та Максим.
— Аню, може, ти повертайся, бо нам всім на горіхи дістається!
— Сергій, ти розумієш, про що просиш? Я все життя мріяла вирватися з його лап, а тепер — назад?
— Тобі не шкода маму, мене? Хіба тобі не болить серце за Алінку та Максика? Вони ж маленькі ще!
— То втікайте і ви від нього! Вмовляй маму, якось проживемо! Я на роботу піду, все одно той нелюд сидить на нашій шиї!
— Ти ж знаєш, що мама не покине будинок. Та і його, свого чоловіка, полишати не хоче.
— Ну гаразд, я поговорю з ним. Скажеш Махмуду, що я забіжу завтра після пар, залишуся на вихідні… Можливо, про щось і домовимося!
У п’ятницю Аня приїхала додому, як і обіцяла. Зустріли її гарно. Мама приготувала різну смакоту, малі розповідали свої новини, а вітчим був хоч і небагатослівним, але й не агресивно налаштованим. Аня здивувалася, навіть подумала, що, можливо, Махмуд перегорів, і зранку вона з ним дійде згоди.
Щойно Аня заснула, як відчула чиюсь руку у себе під ковдрою.
— Нарешті ти повернулася, нарешті ти знову моя…
— Махмуде, відпусти! Тепер цього не повториться, я більше тобі не дозволю!
— Анечка, я тебе нікуди не відпущу. Ти тільки моя, я ні з ким тебе не ділитиму.
Аня була збентежена, здавалося б, вона вирвалася з лап свого кривдника, а тепер повернулася назад. Та вона більше не дозволить себе кривдити, більше не дозволить псувати своє життя. Чоловік почав домагатися дівчину, а та вхопила лампу і вдарила його по голові. На галас прибігла мати. Вона побачила скривавленого чоловіка, який… не дихав.
— Що ти накоїла? Хіба вбивають за те, що про тебе піклуються? Хіба він винен, що не має роботи? Ти — не моя Аня, ти — не моя донька!
Тоді Аня не промовила ні слова, вона плакала, розуміючи, що на її житті тепер — чорна пляма. Почала говорити дівчина лише на суді. Тоді ж розповіла все від початку до кінця.
— З десяти років я почала вести статеве життя — з вітчимом. Він змушував мене коритися, а я думала, що так і має бути, що таке — у кожній родині. Коли я підросла, поспілкувалася з подружками, то дізналася, що це не правильно. Я почала опиратися, він мені погрожував, що вб’є, а після того знущатиметься над братами і сестрою. Я боялася… У сімнадцять завагітніла від нього, мамі сказала, що від знайомого хлопця. Вона і повела мене на аборт. Через тиждень вітчим знову почав свої знущання. Змогла втекти від нього лише, коли мені дали кімнату в гуртожитку. Не хотів мене відпускати туди Махмуд, бо знав, що залишиться без того, до чого вже звик за
9 років. Страждала від нього і вся родина, адже він усіх страшенно бив. У той день я приїхала додому, щоб поговорити на прохання брата Сергія. Коли я лягла спати, то вітчим почав до мене приставати. Я злякалася, що все буде повторюватися як не зі мною, то з сестрою чи, навіть, братом. Чи шкодую про скоєне? Ні… Зробила б це ще раз. Тепер моя родина у спокої.
— Донечко моя, вибач мені, вибач! Чому ж ти не сказала? Це через мене твоє життя зіпсоване. Як тепер жити?
— Живіть. Тепер живіть по-справжньому. Ви цього варті! Живіть так, щоб моя жертва не виявилася даремною.