Гра у «Мотелі»

Звертати увагу на істерики не було часу. Уклавши далекобійника Сергія на підлогу у підвалі, Роман підклав йому під голову зім’яте простирадло — у підвалі прали постільну білизну. Після цього він звернувся до всіх.
— І що ж відбувається?
— Я не знаю, але потрібно щось робити, — відповіла Марина. — Один лежить поранений і марить, інша ходить і бурмоче щось про Ісуса. Мені потрібно захистити свою доньку!
— Особисто я жодних пострілів не чув. Та й рана його — не схожа на вогнестріл...
— Треба подзвонити у поліцію, найближчий телефон — на моїй стійці. А ще я не бачу чоловіка, який знімає номер поруч із нею, — власниця «Мотелю» Стефанія кивнула на Марину. — Потрібно його теж привести сюди, бо я не хочу відповідати, якщо з ним щось станеться. Але я з місця не зрушу, поки не буду впевнена, що нагорі безпечно.
— Я сходжу за ним, — сказав Роман, — мені все одно потрібно забрати одну річ зі свого номера. І спробую до-
дзвонитися до поліції.
— Стривайте, Романе! — крикнула Марина, — він не піде з вами, ви ж не знайомі. Я сходжу з вами, він бачив мене. Олексій Олександрович, ви наглянете за моєю донькою?
— З-з-звичайно, — майстер заговорив перший раз, з початку усіх цих пригод. — Я простежу за н-н-нею.
Роман і Марина піднялися наверх. Першим ділом хлопець перевірив телефон.
— Гудків немає. Хто б сумнівався...
— Так, йди буди цього мужика, а я — до себе, — скомандував він і швидко пішов до своїх дверей. Щойно хлопець увійшов і взяв футляр, як він почув несамовитий крик. Кричала Марина. Роман, схопивши футляр, вибіг з кімнати і увірвався у її номер.
— Що сталося?!
— Він мертвий!
— Що ти несеш? — підбігши до ліжка, Роман перевірив пульс чоловіка. — Ні! Так не повинно бути, ще занадто рано…
— Я стукала ... Він не відгукнувся, а двері виявилися незамкнені. Я зайшла, а він…
— Гаразд, тепер нам терміново потрібно вниз.
Хлопець з дівчиною спустилися у підвал.
— Він — мертвий, помер майже відразу, як ви пішли… — повідомила Стефанія, показуючи на далекобійника Сергія.
Марина зойкнула і сіла поруч з нею.
— Нагорі — теж мрець, — дівчина підняла погляд на стелю. — Господи, що ж тут діється?!
Роман сидів на східцях, похмуро дивився собі під ноги.
— Я знаю, що відбувається. Це все зробила одна людина, — він відкрив футляр, там лежали лише дві речі: конверт і револьвер. — Це — лист від нього, вже третій. Як і в попередніх, там пропозиція зупинити маніяка. Він вказує мені місце дії і персонажів… — усі, вирячивши очі, дивилися на Романа.
— Зупинити? — Марина не могла повірити своїм вухам.
— Так, у нього — моя сестра, вже п’ять місяців. Якщо я врятую хоч одного з персонажів, які вказані в листі, то я виграю, і він поверне сестру. А якщо я програю, звернуся до поліції або попереджу когось із персонажів... Гадаю, зрозуміло, що тоді буде з моєю сестрою.
— Так, стоп. Ти сказав, це — третій лист?
— Так, два рази я вже не впорався. Це — моя остання спроба...
— Що значить «не впорався»? Він уже вбивав? — У Марини побіліло обличчя.
— Так, одним з них був мій друг.
— Що ми будемо робити? Чиї там імена?
— Один вже мертвий, — Роман хитнув головою у бік Сергія, — залишилися ще Стефанія, ось звідки я знаю її ім’я. І... твоя донька Оля.
— Що-о-о? Цей покидьок нічого не зробить моїй дівчинці! — Марина схопилася на ноги. — Ми йдемо! Зараз же!
— Я — з ними! — господиня готелю попрямувала до сходів. — А ти залишайся і грай з ним в ігри, але нас втягувати не потрібно!
— Він вам не дозволить вийти з гри — за правилами, персонажі не мають права залишати місце дії.
— І що ти пропонуєш? Померти за твою сестру? — майже в унісон сказали жінки.
— Для початку нам потрібен телефон. Ми з Олександровичем підемо й перевіримо, що з ним. Вас ми замкнемо тут, не думаю, що маніяк зможе зламати двері. — Револьвер я візьму з собою. Олексій Олександрович, сподіваюся, що ваш тринадцятирічний стаж у «Мотелі» допоможе вам провести нас у темряві.
— Т-т-так, — майстер встав, — гадаю, я в-в-впораюся.
— Стоп, ти що несеш? — Стефанія звернулася до Романа. — Які тринадцять років? Взяла на роботу цього збиткового пару тижнів тому, після смерті чоловіка. Щоб він робив чоловічу роботу.
— Олександрович, це що ж, ви мені брехали? — Марина повернулася туди, де сиділи майстер і дівчинка. І раптом перелякано застогнала: — А-а-а, Олю…
Усі обернулися та побачили страшну картину — майстер стояв, тримаючи доньку Марини перед собою і приставивши ніж до її шиї. Роман навів зброю на нього.
— Що все це означає?!
— Прости, мій багатостраждальний друже, — Олексій Олександрович із іронічною посмішкою звернувся до хлопця. — Мені шкода, що ця моя помилка зіпсувала усю нашу гру.
— То це ти?.. Я грохну тебе, хворий покидьку! Що з моєю сестрою? — Роман втратив голову від гніву.
— Ти ж не хочеш, щоб я перед смертю перерізав тоненьку шийку милої дівчинки?
— Постріли — це теж твоїх рук справа?
— Тут я трохи переграв. Я хотів зіграти на параної бідного побратима-психа, але перестарався. Він налетів на мене у паніці, довелося його трошки порізати. Головне, він не запам’ятав мене. А тобі, люба господине, окреме спасибі. Якби ти виконувала свою роботу краще і впустила його раніше, я б не встиг забігти через задні двері, і ви помітили б мою відсутність.
— А щодо мужика нагорі? Далекобійник помер о 3-й годині ночі, тобто у «день гри». А той мертвий… вже, як мінімум, годин 20.
— Ну, день прем’єри ж призначений на сьогодні. Але хіба мені не можна приготувати «реквізит» заздалегідь? Так, йому не довелося зіграти роль, але я...
Раптом Стефанія побігла до сходів, перекидаючи все на своєму шляху, у тому числі — пару запалених у темряві свічок. Вбивця кинув погляд у її бік. Роману вистачило цієї секунди, щоб вистрілити у маніяка. Цілився у голову, але стріляв лише третій раз у житті, тому потрапив у плече.
Маніяк на секунду відхилився назад. Марина у цей момент схопила Олю з його цупких обіймів і побігла з нею до сходів. Роман спробував вистрілити ще раз, але зброю заклинило. Тоді він кинув залізяку і накинувся на вбивцю.
У цей момент полум’я від свічок перекинулося на білизну, у підвалі почалася пожежа. Незважаючи на це, Роман і маніяк билися на підлозі, намагаючись витрусити одне з одного дух. Жінки стрімголов вибралися нагору, де Стефанія витягла з халата ключі й замкнула двері.
— Що ти робиш? Там же Роман! — Марина не могла повірити у такий підлий вчинок.
— Дурепа! Господь дав нам шанс вибратися, і я не бажаю давати такий шанс цьому виродку, поки сюди не приїде поліція. На твоєму місці я би подумала про доньку і замовкла!
Вибігши з готелю, вони викликали поліцію з телефонної будки. Коли правоохоронці прибули на місце, з «Мотелю» помітно валив дим. Приїхали пожежники, будівля палала вже звідусіль.
Пізніше на згарищі знайшли три тіла: одне — нагорі, два — у підвалі. У останках одягу одного з них був обгорілий конверт. У ньому ще, навіть, було можливо розібрати адресу...