З богом у душі і любов’ю до України

У кабінеті Віктора Леонідовича Весельського, де б не працював, завжди висить картина із зображенням березового лісу. А на протилежній стіні, серед багатьох світлин із високих урочистостей чи зустрічей на державному рівні з відомими постатями України, у центрі — фото його батьків. Оце поєднання найдорожчих людей і улюбленої природи — яскраве свідчення його найголовніших рис — любові до рідних і рідного краю. Саме вони визначають суть його характеру, ними керується у своїх діях. І ніколи не скажеш, що він відірваний від коренів своїх: вони — саме його єство.
Кажу так, тому що пропрацювала поруч із Віктором Леонідовичем 12 років — відтоді, як у жовтні 1998 року прийшов він у Міністерство охорони здоров’я України заступником міністра. І прийшов відразу із власними планами, проектами покращання медичної галузі у країні — відчувалось, що готувався до роботи тут серйозно. Тож відразу й розпочалась у нас серйозна робота. Бувало, йшли з роботи о десятій вечора, а то й пізніше. Але не шкодували: було відчуття, що робимо конкретну справу, необхідну людям. Він — людина ділова, людина слова, а тому сам працелюб, яких пошукати, й інших змушує працювати з повною віддачею.
Пригадую, якось вийшли з Міністерства охорони здоров’я уже пізно, а Віктор Леонідович каже: «От, якби у добі було більше годин, скільки б ще ми могли зробити!».
А я подумала: «Нам би чоловік сто таких, як він, в Україні, як би ми зажили!».
До речі, ніхто із заступників міністра на той час не вів особистого прийому громадян. А люди ж їхали з усієї України(!) І Віктор Леонідович не міг не прийняти своїх земляків чи тих, хто потребував негайної допомоги. Якось від Верховної Ради один депутат привів (це через дорогу від нас) одну жіночку, якій стало погано із серцем. Виявилось, їй необхідно було негайно робити операцію на серці — міняти кардіостимулятор. Я й кажу цьому депутату:
— Цю ж суму, яку коштує операція, ви, депутати, скинулись би там по сто гривень — і вже б як їй допомогли.
Та В.Л.Весельський почав телефонувати в медичні заклади Києва, інші державні установи, тому що прооперувати безкоштовно бралися, а от сам кардіостимулятор коштував тоді 50 тисяч грн. А та жінка грошей зовсім не мала. І все ж Весельський вирішив ту проблему, навіть не знаючи, хто та жінка. І так щоразу. Пам’ятаю, до відділу кадрів Міністерства охорони здоров’я України прибували випускники вузів, лікарі з різних областей для отримання направлень на роботу. Ночували по три дні, бо тодішній завкадрами МОЗ приймав дуже повільно, а ще робив вихідні. І Віктор Леонідович не витримав і почав сам приймати. Йому вистачало 10-12 хвилин на кожного випускника. Просиділи ми тоді далеко за північ, але вирішили усі питання. Одна молода жіночка — лікар, прощаючись, мовила: «Я вашим іменем сина свого назву! Невже такі люди бувають?».
І таких фактів можна пригадати безліч. Тому що для нього не існує, який статус займає людина у житті, заможна вона чи бідна. Головне — допомогти, бо якщо не ми, то хто? — каже він. Це — єдина людина у Міністерстві охорони здоров’я України, котра не набула там нічого для себе особисто (дехто приходив за чинами, званнями або й просто нажитися). Усе, що робив В.Л.Весельський, як і пізніше на різних відповідальних посадах у державі, було підпорядковано єдиній меті — зробити медицину доступною для людей, з реальною допомогою. Та, на жаль, не все залежить від нього. І багато планів, які виносив, виболів, і досі мріє втілити в життя.
Не можна не пригадати і той факт, коли Віктор Леонідович Весельський буквально «воював» за приміщення Наукової медичної бібліотеки України. Його (а це — колишній палац володаря цукрових заводів М.І.Терещенка) хотіли «прихватизувати» прудкі товстосуми. І скільки довелося Віктору Леонідовичу покласти сил для переконання влади, що це — національне надбання, де зберігається 1,5 мільйони примірників книг 35 мовами світу, бібліотека, яка обслуговує у рік понад 72 тисячі спеціалістів-медиків і 1,5 тисячі медичних установ, має розташовуватися тільки в такому культурному старовинному місці, бо й сам колишній господар був людиною ерудованою, колекціонував картини, любив балет, меценатствував. Навіть кілька разів я сама носила документи, які готував Віктор Леонідович Весельський, до Верховної Ради України. І в 2006 році завдяки клопотанням В.Л.Весельського, уже першого заступника міністра охорони здоров’я України, бібліотеці було надано Указом Президента України статус Національної наукової медичної бібліотеки України, а приміщення залишено за нею!
Це ще раз доводить, наскільки дорогі серцю Віктора Леонідовича Весельського культурні надбання у рідній Україні. Він цінує працівників культури, радіє їхнім досягненням, особливо ж любить народні традиції, адже сам вийшов із народу. Взагалі я не знаю такої галузі, у якій би він не розбирався досконально. Адже пройшов сувору школу життя — будував лікарні, облаштовував їх новітнім обладнанням. А скільки зробив для Новоград-Волинської лікарні, працюючи у Міністерстві охорони здоров’я — не перелічити! І скільком людям повернув здоров’я, ще коли сам прекрасно оперував, а тоді, перебуваючи в Києві, посилаючи їх у медичні заклади столиці м.Київ, МОЗ чи Національної академії медичних наук України, реально допомагаючи і контролюючи роками стан їхнього здоров’я! Тож можна з повною відповідальністю сказати, що Віктор Леонідович Весельський живе з Богом у душі і любов’ю до України! Він буде прекрасним Новоград-Волинським міським головою. Я вірю йому і у нього, це — чесна людина і людина честі.