Спогади евакуйованих із Прип’яті: «Поклала в кишені дитячих курток записки з адресами рідних…»

Ви чули, як плаче спустошена Прип’ять,
За скоєний гріх розіп’ята живцем,
Прип’ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?

26 квітня 1986 року — день аварії на Чорнобильській АЕС, однієї з найбільших в історії людства техногенних катастроф. У лавах ліквідаторів були пожежники, військові, працівники внутрішніх справ, енергетики, будівельники, транспортники, медики, працівники сфери послуг. Із травня 1986-го по грудень 1990 року з Новограда-Волинського для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС було направлено понад 3 тисячі осіб.


На обліку територіального центру соціального обслуговування (надання соцпослуг) знаходиться 22 отримувачі послуг зі статусом «чорнобильців», четверо з них є ліквідаторами аварії: В.А.Вознюк, Р.Й.Жданкевич, А.А.Коробчук, В.О.Голомах. Відзначення 35-х роковин Чорнобильської катастрофи припало на час дії карантину. Понад місяць територіальна громада перебуває в «червоній зоні», тож заходи з нагоди роковин Чорнобильської трагедії скасовано. Однак «чорнобильці» не залишаться без уваги. Пропонуємо вашій увазі спогади очевидця подій аварії на АЕС.
— Мені ніколи не спадало на думку записати свої спогади, — поділилася зі «Звягелем» О.А. Марекіна, завідувачка відділення соцдопомоги вдома терцентру. — Однак, йдуть у небуття покоління, свідки, мало лишається спогадів… Тому вирішила поділитися тим, що сама бачила та відчувала.
На час аварії я жила в Прип’яті, мені було 25 років, мала родину: чоловіка і двох діточок-двійнят — сина і дочку, по два з половиною рочки. Працювала в торговельному центрі, була депутатом міської ради. Мій тато, Кулібаба Анатолій Степанович, будував атомну станцію з нульового варіанту, робота його оцінена багатьма нагородами. А ми, тоді малі діти, із батьками ділили невлаштованість побуту, навчалися в барачній школі с.Лісного.
Потім, коли з’явилися на сільському гороховому полі, біля станції Янів, перші будинки й перша наша рідна школа №1, не могли передбачити, що через 16 років усе це буде залишене напризволяще.
Місто будувалося шаленими темпами: світле, просторе, багатоповерхове, юне. Закінчивши школу, їхали на навчання й розуміли, що повернемося сюди фахівцями. У моєму випадку так і трапилося.
Уночі, 26 квітня 1986 р., о 01:25, під час проведення експерименту на 4-му «наймолодшому» енергоблоці Чорнобильської АЕС, який пропрацював усього два роки, сталися два вибухи. Життя міста-супутника атомної станції, міста-красеня, припинилося. 27 квітня розпочалася евакуація. Були підтягнуті всі автобуси, які можна було зібрати зі всієї Київської області та Києва. Їхали, як було обіцяно міською владою, «на три дні», а виявилося, що на все життя. Паніки не було, принаймні я цього не бачила. Так було тому, що не зовсім розуміли подій і наслідків.
Середній вік жителів 50-тисячного міста — 26 років. Нам із дитинства розповідали, що АЕС безпечна, має багато ступенів захисту. Пам’ятаю, як був на гастролях театр із новітньою на той час п’єсою, яка висміювала страхи селян на землях, де будувалася станція.
Вибух стався вночі, коли більшість населення спала. Мій чоловік перебував у відрядженні, діти хворіли, дуже пізно вклала їх спати, завершила прання. Коли вивішувала речі на балконі, звернула увагу на рух машин швидкої медичної допомоги з мосту через залізничні колії, від атомної станції до лікарняного містечка.
Утомлена денними турботами заснула на хвилинку. Дзвінок у двері розбудив миттєво. Приїхали посильні зі станції за братом, який працював у ремонтній бригаді атомної станції і проживав окремо (не встиг вказати на роботі нову адресу). Зрозуміла, що трапилася надзвичайна ситуація, яку посильні підтвердили.
Поспати не вдалося, бо через півгодини прийшла сусідка зверху, чоловік якої працював інженером із техніки безпеки одного з блоків. Йому вдалося здійснити дзвінок із нічного чергування й сповістити про аварію.
Уже в цей час гинули люди — оператор реакторного цеху Валерій Хадемчук (під завалами) і наладник Володимир Шашенок (від опромінення). Наші пожежники в цей час уже здійснювали безсмертний подвиг: із «голими руками», без жодних засобів захисту, зупинили ще одну потенційну катастрофу — водневий вибух. Уже отримали дозу опромінення 11 працівників, від якої вони померли в лікарні №6 Москви на початку травня…
Далі, як уві сні: тривога за дітей і брата, намагання щось робити. Із сусідкою вискочили на покрівлю будинку, де її чоловік, який захоплювався астрономією, мав встановлену підзорну трубу. Спрямували її на станцію, побачене заставило похолодіти все тіло: понівечений 4 блок світився загравою пожежі, усіма відтінками червоного. Нас змело з покрівлі миттєво. Засіли за книги її чоловіка, ази самозбереження при витоку радіації «проковтнули за годину». Побігли зачиняти вікна (на той час стояла просто літня спека!). Позаносили дитячі візочки у квартири, зачинили двері під’їзду, поклали намочені в оцтовій воді килимки на підлогу. Потім, через декілька місяців, коли дозволили відвідати своє житло, дозиметрист дивувався, чому фон у під’їзді нормальний? А скільки нам дісталося насмішок і сварок від сусідів, коли мили підлогу що дві години, не дозволяючи відкривати вікна й двері…
У той день стояла гарна сонячна погода, поливали асфальт машини, які йшли без перерви одна за одною, а по мокрому асфальті бігли діти (розпочалися всеукраїнські змагання з легкої атлетики, з’їхалася шкільна юнь зі всієї України). Мало сказати, що обурення переповнювало душу. Негайно кинулася до телефона, але додзвонитись до міської ради було неможливо. Раптом трапилося диво і слухавку підняли. На запитання, чому не зупинили змагання, чому не попереджають по радіо про небезпеку, статистки, яким було надано заспокійливий текст для відповідей стурбованим людям, нічого не змогли пояснити і не відповіли на жодне моє запитання.
Терміново зателефонувала додому секретарю міської ради Боярчук М.І. Вона попросила мене, як депутата, до вирішення ситуації проводити заспокійливі роз’яснювальні бесіди з сусідами, які на той час уже стурбовано збиралися купками. Попередила, що ситуація серйозна. До кінця дня з’явилися військові машини, над містом кружляли військові гелікоптери на дуже низькій висоті — можна було роздивитися обличчя людей у них.
Настрій був гнітючим, особливо, коли відвідала братову родину. Невістка, яку з племінником тільки-тільки привезли з пологового будинку, була у відчаї. Брата викликали вночі, і нічого не було відомо про нього.
Дивували сусіди. Незважаючи на те, що вже знали про події, вони легковажили, дозволяли дітям бавитися на майданчиках, вигулювали собак, збиралися на відпочинок на річку та дачі. День минав у тривозі, нервозності та невизначеності.
Офіційного сповіщення по радіо не було навіть у неділю зранку. Лише по обіді, десь о 12-й годині, прозвучало повідомлення, що містян будуть евакуйовувати, до кожного будинку під’їдуть о 14:00 автобуси, узяти документи і речі на три дні.
Завмерло серце. Подумала: візок для двійнят не беру, бо громіздкий і займає багато місця, а руки будуть зайняті дітьми. Узяла ключі від квартири, сумку з речами через плече, поклала в кишені дитячих курток записки з адресами рідних — якщо хтось із діточок загубиться в паніці, куди потрібно буде їх доставити. Ось і все, із чим ми вийшли з нашого житла….
Спускаючись донизу, зустріла міліціонера, який робив обхід, щоб нікого не забути. Двір, сусіди, ніякої паніки, автобуси. Займали сидячі місця, ніхто не стояв. Отямилися й затихли, коли виїхали на міст і побачили спереду й позаду колону. Щільна «змія» автобусів розтяглася на декілька кілометрів — у бік селища Чорнобиля та Поліського. Їдучи через села, бачили, як виходили перелякані люди, старші жінки, які пережили окупацію. Вони ставали на коліна, піднімали голову до неба, молилися відчуваючи, що прийде черга евакуйовуватись і до них.
З 14:00 до 16:30 місто було евакуйоване. Вивезено 44,5 тисячі осіб. У місті залишилося 5 тисяч спеціалістів, залучених до невідкладних робіт.
Евакуйованих розвозили по селах у радіусі 70-100 кілометрів від атомної станції. Нас привезли до с. Обуховичі, де «незвичних гостей» чекав сільський голова з мешканцями. Людей швиденько «розібрали». Я з дітьми потрапила до сімейної пари, яка гостинно показала ліжечка мені і дітям (мали від онуків, які навідувалися на вихідні). Нагодували, почали розпитувати.
На той час «усної творчості» було достатньо, адже ні по радіо, ні по телебаченню нічого не повідомляли, тому чуток і домислів було дуже багато. Як відомо, перше повідомлення було зроблено аж 28 квітня, о 21:00, у новинах програми «Врємя».
З неспокійною душею переночували — не спалося і давалися взнаки перезбудження, думки про майбутнє. Тривоги додала подія, що трапилася наступного ранку. Прокинулися від гуркоту, а коли виглянули у вікно і вийшли на дорогу, то побачили, що військову застарілу техніку (часів Вітчизняної війни) самоходом (відлітали треки танків на ходу) направляють по дорозі на Чорнобиль. Пізніше дізналася, що цим «брухтом» закидали діру в реакторі за допомогою гелікоптерів.
Обдумавши за ніч, що далі робитиму, зібрала речі, узяла діточок і попрямувала на зупинку, збираючись дістатися до бабусі, котра жила неподалік. Ось тоді й трапився той випадок, про який кажуть: «не думала і не гадала». Зупинилося авто, вийшов мій чоловік, який нас розшукував по 100-кілометровій зоні розселення, а побачив на зупинці.
Далі було багато поневірянь як нашої сім’ї, так і багатьох тисяч інших сімей і доль окремо взятих людей, — розповіла «Звягелю» О.А.Марекіна, завідувачка відділення соцдопомоги вдома терцентру.
Події Чорнобиля не пройшли повз жодного жителя України і ще багато десятиліть впливатимуть на стан природи та здоров’я людей. Опромінилося 8,5 мільйона. Активність викинутих у повітря ізотопів після аварії в Чорнобилі була в 40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Чорнобильська катастрофа увійшла в історію розвитку нашої цивілізації сумною і жахливою за своїми наслідками реальністю та є скорботним нагадуванням усьому людству про важку перемогу над розбурханим атомом. Чи перемогу?