«Діти, пам’ятайте, що мами на вас чекають завжди…»

Лариса Іванівна Ширкунова назвала свій лист до редакції «Сповідь матері». Надіслала його напередодні свята мам, який відзначаємо 9 травня. На жаль, її син уже ніколи не привітає її і не пригорнеться. Захисник загинув на війні, відтоді минуло п’ять довгих років.
Ми запросили Ларису Іванівну, аби розпитати, як складається далі її життя. «Моє єдине бажання — щоб наших дітей не забували, щоб їх пам’ять не зрадила держава. Міська влада нас підтримує, пам’ятає, запрошує на зустрічі, допомагає транспортом у Київ. У серцях рідних наші хлопці житимуть вічно».
Жінка розповіла нам про сина — старшого лейтенанта запасу Миколу Корольова. Про його шлях на війну, контузію, пневмонію, лікування в шпиталях, намагання будь-що повернутися до своїх. І він повернувся на фронт, а звідти, на жаль, приїхав у закритій труні в 2016-му році…
Запитали, що підштовхнуло жінку через п’ять років написати в газету. «Пам’ятаю, як матір чекала дзвінка від мого брата, а він не дзвонив, — розповіла пані Лариса. — Мама довго чекала. Чекаємо зараз і ми, матері загиблих синів, але марно. Утім, не марно чекають інші жінки, чиї діти живі. Хотілося нагадати їм, щоб вони про це знали. 9 травня — чудовий привід сказати матерям, що ви про них пам’ятаєте».
Далі пропонуємо вашій увазі лист матері загиблого в АТО захисника.
«Кожна жінка хоче почути найдорожче слово у своєму житті — «мама». Побачити першу усмішку, перші кроки своєї дитини.
Діти дорослішають, у них своє життя, свої сім’ї, діти. Але для нас вони завжди маленькі — наші діти.
Мені Бог дав двох синів — добрих та люблячих. У мене було важке життя. Я не жила по-особливому, працювала, ростила і виховувала своїх синів, мою гордість.
Із нетерпінням чекаю свого синочка, коли він приїде зі своєю сім’єю до мене в гості, коли зателефонує, і я почую голоси найрідніших.
Але я вже ніколи не дочекаюся дзвінка від другого сина. Сьогодні тисячі наших матерів вмиваються гіркими сльозами. Наші діти захищали і захищають кордони Батьківщини. Не всі повертаються живими з війни. Я — одна з тих, хто не дочекався свого сина. На жаль, він уже не прийде до мене і не скаже: «Рідна матусю, я тебе люблю».
Уже п’ять нескінченних років не відчуваю радості та спокою, моє серце пронизує лише гіркий біль та смуток. Недарма говорять, що на Сході гинуть кращі сини нашої неньки України. А ще там гинуть наші діти.
Я звертаюся до всіх дітей: сидячи біля вікна, ми чекаємо з нетерпінням на Вас. Хочемо побачити, почути Ваш голос. Відкладіть свої справи, роботу, знайдіть час завітати до матусі, принесіть невеличкий букетик квітів і скажіть: «ЗІ СВЯТОМ, ЛЮБА МАТУСЮ!»