«У генерала Литвина завжди особливе, дбайливе ставлення до «тридцятки». І на війні — теж»

Війна — війною, а Україна — на порозі виборів. І одна справа, коли про нинішні складні події красиво говорять оратори від політики, зовсім інша — ті, кому довелося боротися за неї не на словах, а на війні. Серед таких людей — наш земляк, бойовий командир, генерал-лейтенант ЗСУ — Петро Литвин. З 2005 року громада двічі обирала його депутатом обласної ради. Настільки потужним результатом громадської роботи може похвалитися не кожен депутат облради — конкретні цифри і результати містять офіційні звіти. Нині Петро Михайлович має намір продовжувати діяльність на благо громади, разом з однодумцями від «Народної Партії». Детальне інтерв’ю із генерал-лейтенантом ми друкували у «Звягелі» (№39 (195) від 25 вересня 2015 року) — говорили про війну, брехливі «фейки» у ЗМІ та ситуацію на Сході. Наступне інтерв’ю із депутатом обласної ради 5 та 6 скликань — про нинішні вибори.
— Петре Михайловичу, ніхто з українців не міг подумати, що країна житиме у стані війни. Сьогодні наша реальність — тисячі загублених життів, понівечених доль, падіння рівня економіки та життя громадян, руйнація Сходу. Коли на Україну чекає припинення кровопролиття?
— Я звик по життю називати речі своїми іменами. Події на Сході нашої країни — це ніщо інше, як війна. АТО її називають ті, у кого не вистачає сил усвідомити, що треба зробити, щоб припинити це жахіття. Чим раніше сторони конфлікту дійдуть згоди — тим менше буде загиблих, тим швидше у родини повернуться годувальники. Держава і місцева влада зараз зобов’язані максимально підтримати учасників АТО, щоб на рідній землі вони почувалися комфортно. Наші воїни-новоград-волинці — 30-та ОМБр, 12-й ОПОЗ, 54-й ОРБ — це герої. Про це слід пам’ятати. Військові частини нашого гарнізону із честю виконали і продовжують виконувати поставлені на війні бойові завдання.
— Ці вибори є надзвичайно відповідальними для України, зважаючи на децентралізацію, здійснення якої залежатиме від новообраних представників на місцях. Яка ваша думка з цього приводу?
— Як військовий, з цього приводу я чіткий у своїй позиції. Підтримую ту реформу, яка покликана зробити життя людей комфортнішим та змістовнішим. Реформу, яка дозволить будувати нові соціальні об’єкти, стимулюватиме зростання заробітної плати і пенсій, створить нові робочі місця. Натомість, коли реформа робиться для звітності, а умови диктує МВФ, на мою думку, — це безглуздя. Вважаю, доцільно було би запровадити пілотний проект на базі кількох населених пунктів, а тоді вже робити висновки.
— Ви маєте досвід роботи депутатом двох скликань в обласній раді, а зараз втретє балотуєтеся. З якими словами ви би звернулися до виборців?
— Земляки не зі слів знають про те, що для мене означає Новоград-Волинщина. Це — край людей-трудівників та воїнів-героїв, які силою свого духу завоювали повагу далеко за межами малої батьківщини. Маючи досвід депутатської роботи та роботи на керівних посадах у різних регіонах, я усвідомив особливість нашого краю — це його люди. Завжди був гордий, що народився тут, що я родом із села. Переконаний, усі ми маємо відчувати зобов’язання перед землею, що нас зростила. Тому, де б я не був, завжди прагнув робити щось корисне для свого краю, який люблю. Мої земляки добре пам’ятають збереження гарнізону і доведення його до ладу. Довіра людей до мене — це внутрішня відповідальність перед собою, громадою та Богом. На жаль, не усі зацікавлені, щоб успішні та авторитетні люди працювали на громаду. Новоград-Волинський — не виняток, його мешканці часто лишаються наодинці з проблемами. Хочу продовжити депутатську роботу, щоб виборці відчували мою підтримку.
Не хочу і не буду давати оцінку політикам і партіям. Балотуюся разом з однодумцями від «Народної Партії», бо ми — за здійснення конкретних справ у суспільстві. Я особисто хочу бачити набагато більше успішних людей у місті. Хочу, щоб влада рахувалася з громадянами, а не згадувала про них лише напередодні виборів. Сенс моєї громадської діяльності: усе, що роблю, я роблю не для політики, а для земляків.
Завдяки роботі впродовж довгих років, мені вдалося неодноразово показати землякам, що моя підтримка — це постійна, а не перманентна справа. Переконаний, що ви завжди це відчували. Найважливіший капітал — це підтримка людей, а успіх приходить, коли ти навчився бути потрібним громаді. Я завжди цього прагнув і буду прагнути, якщо 25 жовтня люди довірять «народникам» представляти їх інтереси. А роботи вистачає як на місцевому, так і на державному рівнях. Ми з командою не маємо жодної агресії і нікого не паплюжимо. Я гордий, що пліч-о-пліч зі мною йдуть патріоти Новоград-Волинщини, «народники» — кваліфіковані спеціалісти і порядні люди.

Підполковник Сергій СОБКО, заступник командира 30-ї ОМБр, Герой України. 27 липня 2014 року батальйонна тактична група під його керівництвом взяла стратегічний плацдарм Савур-Могила. Протягом липня-вересня 2014 року підрозділ на чолі з Сергієм Собком виконував завдання на території Луганської області:
— Я був командиром 1-ї батальйонної тактичної групи, і ми виконували завдання разом з 95-ю аеромобільною бригадою. Були у «відриві» — навколо, з усіх боків, лише противник.
Штурм Савур-Могили, Степанівки, забезпечення виходу підрозділів, що виконували завдання вздовж державного кордону, дії в Міусинську, — увесь час Литвин був постійно на зв’язку. Контролював обстановку, вирішував проблемні питання, які виникали, — це організація доставки батальйону боєприпасів, евакуація поранених тощо. З початком ведення активних дій я не підпорядковувався напряму керівнику сектору Петру Литвину — підпорядковувався командиру 95-ї бригади. За великим рахунком, генерал Литвин міг би й не цікавитися, який стан справ у моєму підрозділі. Але у нього завжди було особливе, дбайливе ставлення до «тридцятки». І на війні — теж.
Доки не було виведено з ладу зв’язок у Міусинську, на нашу вимогу надавалася підтримка вогнем артилерії, коли дозволяли обставини. Потреба у артилерії була великою, але не завжди була можливість її застосувати. Тому, коли командувач сектору міг, то він її застосовував. Усі розмови стосовно мого підрозділу про те, що хтось тікав з поля бою, чи кидав підлеглих — це неправда. Генерал постійно контролював ситуацію і виконував свої обов’язки.
Що стосується мирного часу, то ні для кого не секрет, що було у бригаді побудовано і відремонтовано — завдяки Петру Михайловичу. У першу чергу він завжди підтримував військовослужбовців нашого гарнізону. Ми завжди відчували, що тут — його рідна бригада.
Петро ПОТЄХІН, начальник відділу повітряно-десантної служби високомобільних десантних військ ЗС України:
— Я прибув у сектор «Д» наприкінці липня, щойно він був сформований. З 25-ю повітряно-десантною бригадою мене відкомандирували у підпорядкування до Литвина. Це — порядний командир, завжди мав власну точку зору, що не заважало йому радитися з нами. Щоранку приходив і питав про зміни в обстановці, які є труднощі. Були моменти, коли, наприклад, потрібно було супроводжувати колони з ризиком для життя підлеглих, тоді Литвин шукав добровольців. Як і тоді, коли я отримав від нього бойове завдання. Командувач сектору мене викликав і сказав, що є труднощі з обороною Савур-Могили, треба очолити підрозділ десантників. Запитав, чи піду на це. Наказ є наказ — ми йшли на допомогу таким же бійцям, як ми. Але замість 50 бійців зі мною погодилися йти лише 7. Цих людей було недостатньо, тому Литвин пішов нам назустріч — зателефонував у Генштаб, щоб посилити підрозділ. Як на мене, це свідчило про його людяність, адже він не посилав нас на смерть, намагаючись допомогти.
Коли ми йшли на штурм Савур-Могили, генерал дав мені телефон, і ми обмінялися позивними. 18 серпня зв’язку на горі вже не було, бо підірвали усі вишки. 19-го — розпочався штурм, і нас «повибивали». Із семи бійців — двоє загинули, ще троє, разом зі мною, були поранені, а двоє потрапили у полон. Я був тяжкопоранений і лежав евакуйований у підвалі. Дав наказ солдату знайти місце, де є зв’язок, і він під обстрілами зв’язався з генералом. Литвин запросив координати, і невдовзі завдала удару артилерія, що спричинило суттєві втрати з боку противника. 20 серпня мене евакуювали з Савур-Могили крайнім бортом у польовий шпиталь, а о 4-й ранку сектор «Д» був знищений противником.
Впевнений, що уся та інформація, яку «смакували» після тих подій у ЗМІ, — це «фейки». Зрештою, це підтвердили висновки спеціального розслідування після подій в Іловайську, який, до речі, належав до сектора «Б» і був у підпорядкуванні іншого командування.
Жоден офіцер нашого сектора не скаже про генерала Литвина жодного поганого слова. Боягузів у 8-му корпусі не було, Литвин до останнього боровся за кожного бійця. Так, я розумію солдата, який сидів у окопі і чекав на підтримку, а її не було. Але тут справа не у «поганому» командуванні. Сектор «Д» — надзвичайно важкий сектор. Якщо у інших був тил — Україна, то у нас його просто не було. З одного боку нас бомбила Росія, з іншого — ДНР та ЛНР. Ми були у, так званій, «кишці», виконуючи наказ Президента утримувати кордон. До нас не їхали волонтери, до нас перестала літати авіація (бо літаки просто збивали), до нас не надходили конвої з боєприпасами — це було неможливим через тотальні обстріли. Був знищений командний штаб, очевидно, хтось «злив» інформацію про його місцерозташування. Ось у таких умовах ми воювали. Якби не артилерія Литвина, то мене би у живих вже не було. Після поранення Петро Михайлович про мене теж не забув. Турбувався про моє лікування, допоміг із лікуванням у санаторії у Трускавці. Вдячний йому за турботу і людяне ставлення. Хоча я у той період часу був лише одним із багатьох його підлеглих.
Шкода, що минув рік, а про наш сектор згадують лише у контексті «фейків», які розповсюдили у ЗМІ, і які лише нещодавно спростувало спеціальне розслідування. Вважаю, що бійці заслуговують на те, щоб люди знали правду, а загиблих — завжди пам’ятали.