Запалення

Ти виходиш на Проспект Миру. Укотре підмічаєш, що дешеві іномарки літають проїжджою частиною стрімкіше, аніж зазвичай, а тому двічі думаєш, перш ніж зайве перейти дорогу. Переходячи, затримуєш погляд на повнуватому дядькові десь за тридцять, з виголеною головою, у чорному вбранні, кепці і масці, зсуненій на два підборіддя. Чоловік стоїть на зупинці, дивиться кудись у проїжджу частину і думає про своє, а ти гадаєш, що в його очах зараз оптимізм і пересторога, вимушена обережність, на яку він іноді обирає не зважати. Це — погляд шукача пригод, якого цікавить процес кидання виклику обставинам, суспільству і собі. Такий погляд з’являвся і в тебе, ти відчував його, бачив у відображенні вікна маршрутки, коли робив якесь вимушене невеличке правопорушення: перебігав дорогу на червоний, їхав зайцем або мав намір сходити в кущі в не призначеному для цього місці.
Такий погляд можна було зустріти тут ще кілька років тому, не лише в правопорушників. Зазвичай, це був середніх років дрібний бізнесмен, або підліток, який прямує з друзями на свою тусовку. Це були люди, які мають ціль і отримують задоволення від того, чим займаються, а саме: обмізковують шляхи досягнення своєї мети, реалізація якої викликає інтерес, який відображається в їхньому погляді.
Та з плином карантину таких ентузіастів усе менше, усе рідше можна віднайти в людських очах інтерес до самого процесу життя. Його витісняє пошесть, яка охопила людство ще задовго до пандемії. Ця хвороба, ця боягузлива шльондра нерішуче зачаїлась у серцях людей, ледь не з народження вона очікувала свого часу, аби вийти назовні і розгулятися на повну.
Щойно на Землю прийшла епідемія, з нутрощів людських вивергнувся страх. Страх, який змів усе з полиць, а старців вигнав доконати на вулицю. Потім вірус страху трансформувався в жах, його ти бачив у погляді симпатичної, бальзаківського віку жінки в пальті, яка відмовилася їхати з тобою в одному ліфті, бо, бачте, вона тебе не знає. Ти просто підійшов до ліфтів у добре освітленому під’їзді новомодної багатоповерхівки, з консьєржем і камерами — майже готель… Та жахові плювати на камери. Жах піклується лише про власний добробут, а тому інфекція перетікає в штам байдужості.
Тобі не надто легко вдавати байдужість, навіть на роботі, коли в тролейбусі ти сидиш з двадцятьма кілограмами товару — на руках, і навколо, — незважаючи на твою хвору спину і гупання в грудях від давньої вади серця, тобі все одно совісно краєм ока бачити старезну бабцю чи давно вагітну жінку, яка стоїть, бо місць нема. Тим не менш, інфекція байдужості розквітала вже давно, і в ці часи майже повністю витіснила такі корисні бактерії, як доброзичливість і співчуття. Саме вона вигнала ті перли нашого суспільства у двори цмудити слабо- і сильноалкоголку, розкидаючи навколо биті банки, зім’яті бички і темні харкачі. Ці люди ніколи не знали такого здорового почуття, як любов. Тому вони байдужі до тих, хто, за ідеєю, має любити їх, і кого, по ідеї, мають любити вони.
У добрих людей байдужість часом набуває не менш важкої форми. Вони працюють на одноманітній роботі, потім приходять додому, де з дня у день нічого не змінюється, поступово їх розум продукує питання: а що далі? А далі — буденні справи, готування, прання, миття посуду і підлоги, ремонт, позички на якесь надбання для себе і сім’ї у вигляді ремонту, хатнього устаткування, нового телевізора чи нової книжки; ці люди поступово байдужіють до життя, одноманіття і нестатків, яким кінця-краю нема… І врятуватися від якого не стає духу, немає сил чи здоров’я, мабуть, уже запізно, бо ти вже не молода, або ж просто не можна ризикувати добробутом своїх близьких, адже ти їх любиш. А тому одноманітність, нехай як вона тебе вбиває, зате вона стабільна. Ось так нудна буденність несе вглиб збайдужіння — до своїх дій, їхніх результатів, до навколишнього, до життя і до самого себе, і недуга байдужості косить ще частину хороших людей.
Одним із найпевніших симптомів байдужості є лінь: безглуздість, на думку суб’єкта, доцільності власних дій, а відтак відсутність діяльності. Та в умовах всезагальної напруги навіть лінивий не встоїть перед перетіканням хвороби в стадію загострення. Події набирають обертів, коли кондуктор просить одягти маску, а пасажир млявою, манірною виставою витягає її з кишені, неспішно розгортає, супроводжуючи це дійство погрозою поговорити з керівництвом кондуктора. Ситуація загострюється, коли покупця просять почекати назовні, а той пояснює свою безсумнівну обізнаність у цивільному кодексі, у якому чітко прописано, що в магазинах може знаходитись необмежена кількість людей, і не поліція чи керівництво завдадуть продавчині клопоту, а він сам її оштрафує після судової розправи. Коли в жінки після трудомісткого робочого дня через технічну помилку чи просту людську необережність касовий апарат у маршрутці ковтає з картки зайві декілька гривень, пані розгублюється, запитує у водія, як вирішити цю неприємність, на що той винуватить в усьому її ж. Інтонації маршрутника мало чим відрізняються від мови напитого хамла на Польовій, він радше сварливо напосідає на пасажирку, аніж доводить свою правоту, на що шановна обурюється і продукує власний сварливий тон. Зрештою, водій басливо гуде про те, що жінці слід звернутись в мерію, де кілька місяців тому проходили навчання з користування транспортними картками, а якщо вона настільки недалекоглядна, що не вважала за потрібне їх відвідати, то це її і лише її провина, а він і термінал тут ні до чого. Розуміючи, що до жодного рішення, яке повернуло б їй втрачені гроші, вона не дійде, жінка займає своє місце, зрідка захищаючись від особливо колючих зауважень маршрутника.
Ти пів дороги слухав їхні перепирання, а решту шляху — скарги водія на дурних клієнтів, правила, карантин і робочий день, яким неохоче піддакує інший пасажир, котрому пощастило сісти біля штурмана. Ти виходиш із буса і в якийсь момент розумієш, що не лише старці нагадують тобі безпорадних гризунів чи втікаючих із розваленого насипу мурах, чий світ зрушив з місця. Не тільки того першого карантинного дня, не лише натовп пенсіонерів борсався в ментальній пітьмі. Темрява охопила давно розум тих, хто на останні, взяті в ломбарді чи в кредит, або просто за вкрадені гроші захиляє чарку за чаркою у дворах. Пітьма націлила свою субстанцію в уми людей, що гарують цілий день, а потім втрачають кілька зекономлених гривень через помилку, власну чи муніципальну, а коли звертаються за підтримкою до ближнього, то бачать у його очах лише чорну інфекцію, що з лінивої байдужості видозмінилася в стадію гострого неприйняття, аби перетекти в штам злісної агресії.
З дня у день зараза сильнішає, ти осягаєш атмосферу повсюдного страху, байдужості, жаху, які мутують у ненависть. Ненависть запалює людські уми, витісняє увесь оптимізм, серця б’ються частіше не від солодких переживань, від кохання, приємних сюрпризів чи винагороди за власну працю, а через неприйняття, паніку, істерію. Інфекція пожирає думки про майбутнє, людина не прагне використати свій хист, набути нових знань, уміння навчитись будувати себе, покращувати життя коханих, допомагати нещасливцям, вона не насолоджується процесом свого розвитку, не радіє від досягнень власних дітей, не бажає розвитку громадського здорового глузду чи окультурення цих вулиць. Перед людиною ставиться конкретне завдання: вижити, сьогодні, у даних тобі умовах. І нікого не цікавить, що ці умови проти тебе. Люди борються з умовами, адаптуються, виживають, сягають сякої-такої стабільності в існуванні, а існування, яке тобі не до вподоби, врешті витіснить усякий інтерес до процесу життя.
Є й ті парубки, хто рідко виживає, натомість, вони живуть на повну, потураючи своїм слабкостям. Свого часу ці хлоп’ята не знали, чим себе зайняти, ніхто, включно з ними самими, не розібрався в їх сутності достатньо глибоко, аби надати орієнтир на їхні здібності, які могли привнести щось у цей світ. Потім прийшов хтось, під чиїм пильним керівництвом слабкості було зліплено докупи і переформатовано в потужну, нищівну силу. Урешті, юнаки стали тупим інструментом хвороби, пропагандистами запаленого способу буття. Тепер вони і не підозрюють, що існують способи безконфліктного вирішення ситуацій, що діалектика взаємоповаги думок і поглядів рано чи пізно приведе до істини, що далеко не кожному підходить їхній стиль життя. Ці особини не в змозі ніколи нічого збудувати, створити, виплекати, бо мають лиш єдиний хист: агресію, напад, руйнацію.

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.