Колись — чарівне Полісся, тепер — розвалини і густа «тундра», серед якої доживають свого віку люди

ДО 30-РІЧЧЯ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС
«Ці люди — єдині, на чиїх обличчях я побачив усмішки, — прокоментував нехитру, але промовисту, фотографію наш кореспондент Микола Марусяк, котрий щойно повернувся із редакційного відрядження у «чорнобильське» Полісся. — Більше там ніхто не усміхався. Лише втомлені, зневірені, тужливі обличчя».
Про цих людей згадують напередодні чергової річниці страшної аварії на Чорнобильській АЕС. І вони з цим давно змирилися, бо живуть вже 30 років поруч зі зруйнованим реактором, який українці третє десятиліття винуватять у невиліковних хворобах, природних аномаліях та проблемах екології. Парадокс у тому, що мешканці покинутих сіл чують про це зовсім мало — у 21 столітті тут немає ані телебачення, ані мобільного зв’язку, ані Інтернету.
З мешканцями Лозниці Народицького району (на фото) — Віктором та Світланою Савлуками — наш кореспондент познайомився три роки тому. Каже, що увесь час йому не давала спокою думка про те, як далі склалося життя героїв тієї публікації. Така вже наша журналістська професія — залишаєш частинку душі у місцях, про які пишеш. А для Миколи Марусяка повернення у зону відчуження — особливо значиме: як повернення у пекельне минуле, коли у складі ліквідаторів він, разом з іншими, рятував людство від наслідків катастрофи…
І ось — новий репортаж із зони відчуження. Напевно, тому вони й зраділи, що хтось іще цікавиться їх долями, і що про це знову напишуть у газеті. Нам хотілося бодай якось підтримати цих людей, тож вирішили розпочати ексклюзивний репортаж із їхньої фотографії на першій шпальті «Звягеля». Свіжий випуск газети пообіцяли відправити їм у зону відчуження.

У РІК ТЕХНОГЕННОЇ КАТАСТРОФИ
Ось і пробігло 30 років від дня Чорнобильської техногенної катастрофи, яка нагнала жаху на весь світ, адже хмари радіоактивного пилу накрили не тільки Україну і деякі республіки Радянського союзу, а й дісталися до Європи, Японії, Китаю, Кувейту, США і Канади!
30 років… Багато чи мало? Як на мене, то це було, ніби, вчора. Незабутніми лишаються кадри із теленовин про масове виселення жителів м. Прип’ять і Чорнобиль, навколишніх сіл, так званої, 30-кілометрової зони.
Щоправда, евакуація жителів Прип’яті розпочалася тільки через півтора дні після вибуху четвертого реактора на ЧАЕС. Решту чорнобильців евакуювали аж після травневих свят, обіцяючи, що люди незабаром повернуться до своїх домівок.
Не судилося… Довелося виселенцям призвичаюватися до нових умов життя в багатьох областях України: Житомирщині, Полтавщині, Херсонщині тощо.
Дехто не витримував і повертався до рідних місць. А декотрі взагалі відмовилися від евакуації і лишися жити на забрудненій території, поволі вмираючи.
Статисти говорять, що масштаби втрат Полісся після аварії на ЧАЕС — колосальні. Зник цілий ареал унікального етнокультурного значення — йдеться про втрачені, закопані під землю бульдозерами, села або ж ті, що залишилися без жителів. Більше 400 тисяч людей евакуювали. Тільки вдумаймось: Україна втратила 4125 квадратних кілометрів і 178 населених пунктів лише в зоні відчуження. Але є ще третя зона — це 635 сіл і містечок, де проживають 650 тисяч людей. Тобто, нами втрачено територію, більшу, ніж уся Словаччина, це — майже дві Бельгії чи три Ізраїля!
А ще — цілий унікальний етнос! Корінні поліщуки розсіялися «по світах», але, як унікальний слов’янський етнос, — зникають.
ПРИЧИНИ ВИБУХУ ЧЕТВЕРТОГО РЕАКТОРА НА ЧАЕС
У перші місяці після аварії ходило багато чуток про причини вибуху четвертого реактора. Говорили, що трагедія сталася через якісь випробування, що проводили атомники разом із військовими на реакторі. А ще подейкували, що то була диверсія. Та найбільше звинувачень сипалися на голови персоналу станції, мовляв, це вони допустили якісь помилки при експлуатації четвертого енергоблоку, що й призвело до вибуху. Навіть за це на лаві підсудних опинилися директор ЧАЕС Віктор Брюханов і четверо його колег — засудили їх до 10 років позбавлення волі.
Та сьогодні вже доведено, що аварія сталася не через персонал станції, а через «недотримання корінних, засадничих вимог ядерної безпеки при проектуванні, саме тих, які й призвели до аварії 26.04.1986 року».
Одне слово, як завше: проектувальники щось «нахімічили». А що саме — про це детально й документально викладено фахівцями і оприлюднено широкому загалу. Злочин — у тому, що людей змусили працювати на «некерованому» реакторі, а це призвело до людських жертв, втрати здоров’я, свободи, вроджених патологій, екологічного забруднення, покинутих осель…
НА ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧАЕС
У ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь 600 тисяч чоловік: регулярні військові частини, резервісти. Чимало їхало і добровольців: кухарів, будівельників, різноробочих тощо. Люди отримували велику дозу радіації. Та через нашу бюрократію багато з військових і «партизанів» досі не можуть отримати статус учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, згідно із Законом, не можуть раніше вийти на пенсію. Торочать про «втрату» документів, що засвідчують їхнє перебування в зоні, або брак отриманої дози радіації. А хто тоді говорив правду про ті дози? Людей кидали в пекло, і самі писали дози опромінення. Мали вказівку «зверху» більше 15 рентген не писати. Тому й маємо до ста тисяч померлих ліквідаторів і 165 тисяч інвалідів.
На сьогодні в ліквідаторів одібрали майже всі пільги. Платять мізерні пенсії, компенсації, наче вони й не рятували світ від техногенної катастрофи. Ось така їм дяка від держави.
Автору цього матеріалу також довелося брати участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Наш Новоград-Волинський шляхомістбудівельний полк, яким керували О.М.Іванько та А.І.Левкович, розташовувався поблизу 30-кілометрової зони (с.Термахівка).
Та, окрім збудованих численних доріг і мостів, доводилося виконувати й інші завдання: вивантажувати залізобетонні конструкції з барж на річці Прип’ять, знімати заражений радіацією грунт у м.Прип’ять, брати участь у відновленні і побудові нової теплотраси (хоча навіщо її було будувати, коли всіх мешканців Чорнобиля виселили?!). Вивозили до, так званих, могильників забруднену техніку, людські пожитки: меблі, килими, одяг тощо. Виконували різні роботи на реакторах і поблизу них. А коли був побудований саркофаг над четвертим реактором, то займалися прибиранням території біля нього.
Про роботу нашого полку в зоні автор цього матеріалу писав уже багато разів і, сподіваюся, що незабаром буде закінчена книга, де ширше буде описано про чорнобильські події 1986 року.
ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ПОТОМУ
Маємо не забувати й про тих людей, котрі відмовилися від евакуації, і тих, які не прижилися на «чужині» і повернулися до своїх покинутих осель — до тих рідних гніздечок, де вони народилися, де жили, де народжували своїх дітей, де жили їхні батьки, діди і прадіди. Повернулися, аби жити далі і померти на своїй землі, де покоїться прах їхніх родичів.
У матеріалі «Вони живуть і господарюють поруч із «мирним атомом» (№17 від 26 квітня 2013 року) ми вже розповідали про таких відчайдух, а також про самоселів декотрих сіл зони відселення. Гадали, що то буде «разова» поїздка в зону. Та спокою не давали ті люди, з котрими зустрічалися, спілкувалися. Тому й вирішили до дня 30-річчя Чорнобильської трагедії знову перевідати тих людей. Дізнатися, що змінилося в їхньому житті, чи всі, як мовиться, живі та здорові.
ДОРОГОЮ ДО ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ
Минулого разу до Народичів ми з Новограда їхали ємільчинською, проклятою водіями, дорогою. В якому вона стані — ми вже розповідали. Тому цього разу вибрали інший шлях: Червоноармійськ — Володарськ-Волинський — Коростень. Хоча відстань і довша, проте дорога — набагато краща і до місця можна дістатися швидше.
Ранок був теплий і свіжий (уночі пройшов дощ). Саме зацвіли садки. Крапельки дощу на цвіті відбивали сонячне проміння. Зазеленіла навколо трава. Біля дворів викидали несмілі ніжні листочки берези, горобина, калина… Безжурно щебетало птаство, що додавало настрою і відганяло обтяжливу думку про дальню дорогу.

У Червоноармійську також пройшов дощ, який лишив по собі повсюди калюжі. У центрі містечка метушилися люди. Саме відчинялися магазини. Ми зупинилися, щоб купити цигарок дідові Кузьмі із села Любарці, з котрим бачилися три роки тому, і котрий справив на нас неабияке враження. Купуючи «Приму», яку він курить, не оминула підступна думка: «Чи живий?»
Виходячи з торгової точки, увагу привернув «бусик» і його господар, котрий продавав розсаду ранньої капусти. Охочих її купити було чимало. Очевидно, через те, що продавець зеленої продукції завзято закликав покупців купувати в нього «гарну, соковиту ранню розсаду» і «точно» називав дату споживання цього овочу:
— П’ятого червня вже їстимете свіжу капусту!..
Поряд нього якийсь садівник пропонував садові саджанці. Проте в нього черги не було. «Без черги» нидів і продавець яблук. Оце і весь базарчик.
Виїхали з Червоноармійська. Дорогою, серед різнолісся, чітко вирізнялася білими плямами рясно квітуча алича. У низинках жовто-гарячо цвіла калюжниця. А далі, на городах, копошилися люди — садили картоплю. Весна! День рік годує.
Поблизу саджальників картоплі паслися корови, телята, коні. А на деяких стовпах і на дахах будинків своїм життям жили лелеки. Дивина! Таке бачу вперше, коли самець зі свого дзьоба чимось годує свою обраницю. Вона вже сидить на яйцях. Обидва турбуються про своє потомство.
Ідилія! Ніби і війни немає з московітами, котрі у ці дні посилили обстріли по наших позиціях. Сатаніє ворог. Та нічого в нього не вийде. Вже українці не ті. Не зламати нашої волі, жаги до свободи. І, як не банально, але війни, рано чи пізно, закінчуються. І, як правило, агресори постають перед судом. Міжнародним. І буде кара нелюдям безхребетним. А буде ще й кара Божа.

Проминули Володарськ-Волинський.
Коростень, наче дулею під ніс, зустрів вервечкою величезних металевих літер «Мир крепи трудом», що перегукувалося з нацистським лозунгом «Труд робить вільними», написи яких фашисти чіпляли на входах у концентраційних таборах.
Однак радянський заклик, за переїздом, компенсував білий 7-поверховий будинок, дах якого був викрашений у синьо-жовті кольори.
Після Коростеня небо захмарилося. Збиралося на дощ. Цього клопоту нам ще бракувало, адже моква ускладнить діставання до тих людей, які живуть у хащах, до яких дороги протягом 30 років не бачили ремонту, не говорячи вже про грунтові шляхи.
НЕЗМІННІ НАРОДИЧІ
Народичі… Нічого не змінилося. Ті ж гладенькі, рівненькі асфальтовані дороги, вибілені вапном бордюри й дерева. Метушаться люди. Кожен кудись поспішає у своїх справах.
За центром звернули ліворуч. На міст. Навколо, в очеретах і осоці, чуднувато в’юнилася річка Вуж. Просто дивовижно, наскільки вона покручена. На перший погляд, наче то не річка, а безліч озерець. Не дарма ж дістала вона таку назву. Та й те: людина скаже, як зав’яже.
За річкою зупинилися. Далі була зона відселення.
Перекусили бутербродами, посмакували кавою (їхали більше трьох годин).
За метрів 300 від нас, на дорозі, замаячили дві людські постаті. Час від часу вони то зникали в лісі, то знову з’являлися на дорозі.
Ліворуч стирчали пеньки нещодавно вирізаного соснового лісу. Бачте, й забруднений ліс іде в хід. Тільки цікаво — куди, на які потреби?..
ЛОЗНИЦЯ, ЯКА ДО АВАРІЇ НА ЧАЕС НАЛІЧУВАЛА 300 ДВОРІВ
Тепер у Лозниці — до двадцяти дворів. Живуть у них люди, які не витримали «чужини» і повернулися до своїх осель. Декілька родин взагалі відмовилися від евакуації. Щоправда, кілька хат зайняли під дачі кияни, хтось — із Житомира, Коростишева. Наче й радіації тут немає! А може, й справді тут уже з роками стала безпечна зона. Адже, пригадується, після того вибуху вчені говорили, що радіонукліди почнуть розпадатися через
25-30 років…
«Живим» лишився тільки центр села. Далі — хати осунулися, від негоди і відсутності людського духу.
Село, неначе вимерло. Ніде нікого. Хата Віктора Савлука, тоді 48-річного лознинця, з котрим зустрічалися три роки тому, була на замку. В дворі, поблизу сараю, на мотузці сушився одяг. Під ним поважно ходить коза і підозріло позиркує в наш бік. А біля ганку — прив’язаний той же здоровенний чорний пес. Забачивши чужаків, почав гавкати.
Значить, господарі тут є (на фото — на 1-ій стор.).
Вийшли на дорогу, до свого авто. Раптом фотокореспондент Сергій Щурук киває вбік:
— Он — жінка якась.
Вона вийшла із сусіднього двору. Років сорока, повновида.
Поцікавилися в неї:
— А Віктор Савлук не підкажете, де?
— Мабуть, картоплю садить. Он там, у тій хаті, — показує рукою вперед, — його жінка стірає.
— А то також їхній будинок?
— Ну, як вам сказать… Там жила сестра його дружини. Померла. То вони там хазяйнують. І стірають, бо там вода є. Криниця.
— А ви в Лозниці живете?
— Живу. Виселяли. Повернулися.
— Діти є?
— Слава Богу, вже відучилися, повиїжджали…
Звали жінку Валентина Хлєбнікова. Донедавна працювала в Народицькій сільраді. На запитання: як живуть-виживають, махнувши рукою, відповіла:
— Як усі. Садимо городи, збираємо ягоди, гриби. Щось продаємо. За грибами і ягодами приїжджають заготівельники. Тільки давай!
— А радіація у вас яка?
— А Бог його знає.
— Перевіряють?
— Хто-о?! Кому ми треба!
— А держава допомагає?
— Чим? Хіба що, старіші пенсію отримують. А ще всім по двісті гривень на місяць платять. «Чорнобильських». Благо, що електрику дають.
— Інтернет є в селі?
— Про що ви балакаєте? О! Вітько їде на веліку!
Савлук ще здалеку нас упізнав. Радісний!
— О-о-ооо! Кого я ба-ачу! А я картоплю саджу. Пригостіть цигаркою, бо та махорка вже груди дере.
Сергій Щурук сходив до авто і приніс пачку «Прими». Ми пожалкували, що не купили більше «курива».
Віктор Савлук прикурив «примину», а потім почав цигарку сунути до морди кози, яка вже підійшла до гурту.
— А що ви робите?
— Зорька у нас курить!
Тварина спробувала губами взяти цигарку та тут-таки відвела голову.
— Зараз не хоче. Стісняється вас. А дід Кузьма, з Любарців, приносив газету, яку ви йому прислали. Хизувався, що його фізіономію на першій сторінці поставили.
— Як він там? — питаю.
— Не п’є вже! — запально відказує Віктор. — Операцію на шлунку зробили.
— А що, хіба так пив?
— О! Банки на ніч не хватало!
— Трилітрової «чикушки»?
— А то!
— Сильний козарлюга!
— Ого! Всіх міг перепить!
— А де мотоцикл «Іж», що ви тоді лагодили?
Савлук був охоплений емоціями:
— Сплавив! Сусіду!
— Чого так?
— Та я ото, як по лисички поїхав, та як він заглух, та як я його кілометри протяг, то на другий день і сплавив!
Із двору, де жила покійна сестра Вікторової дружини, вийшла повновида, висока жінка. На шиї — в’язка пластмасових прищіпок. Повільним кроком селянка наближалася до нас. Це була Вікторова дружина, Світлана.
Сергій Щурук усе клацав фотоапаратом.
Зафіксувати своє фото для історії Світлана відмовилася:
— Не треба! Що я, на дурочку похожа?
Заговорили про життя, політику, нашу владу.
— Головне, — мовив Віктор, — щоб мир був. — І песимістично додав: — Але хуже буде. Хорошого не ждіть. Всю владу — до стінки! Ляшка до влади!
— Він такий добрий?
— То — наш хлопець! А так жизнь тут у нас весьола. Тиха. І главне, що мухи не кусають.
— Видохли?
— Та скоро оживуть, окаянні!
— Продукти хоч до вас підвозять?
— Як і всім у наших хащах. Приватники. З Олевська. Хліб, макарони, консерви. Правда, з накруткою. На процентів тридцять. А так, за основними продуктами, їздимо до Народичів.
Хоча лозничанці і хулили владу, проте ворота у Савлуків пофарбовані кольорами національного прапора. Тож, не все так погано. Люди живуть надією, що в нашій державі настануть таки добрі часи.
Ще трохи поговорили. Подарували Вікторові Савлуку нашу трирічної давнини газету, де він зі своїм братом лагодили свого «Іжа».
Потім він і його сусідка Валентина попросили, щоб ми вислали їм новий номер «Звягеля», де будуть їхні світлини.

Із родиною Зимух побачитися не пощастило. Вертка, сухорлява сусідка, 70-річна Антоніна Приходько, яка мешкає навпроти, сказала, що вони десь на городах.
Біля її двору, на лавці під старим явором, лежав якийсь старий чоловік. У куфайці, в зимовій пижиковій шапці. Хоча надворі вже було до двадцяти тепла. Сонце вже високо піднялося.
П’яний? Почувши, що до нього хтось наближається, поволеньки підвівся. Поправив на голові шапку.
— Відпочиваєте, діду?
— Тепло. Можна й полежати…
— Хата в нього згоріла, — повідомила Антоніна Приходько. — У кінці лютого. Електроплиткою користувався. Ось і має. Недогледів. Тиняється дворами. Он шапку йому дала.
Дід посапував, мовчав. Ховав у землю очі. Обличчя вистраждане, проте недавно виголене.
— А родичі в нього є?
— Діти в Києві. А діти, знаєте які?
— Які?
— А… Не забирають, — сказала Приходько. — Тоді, коли виселяли всіх, то в Києві квартири давали. Він не взяв. Ось діти й обідилися на нього. Не їдуть і не кличуть. То й живе так. А я що? Хоч він мені й брат.
— То це ваш рідний брат?
— Еге. Микола. Вісімдесят чотири роки має. А хто дасть сто грам, — вип’є!
— То чого його до себе не візьмете?
— А нащо він мені? Сама скоро помру...
Ну, те, що «скоро помре», — не скажеш. Жвава, пристаркувата жінка. Бігає, як метеор! Але ми не судді…
Приходько вела далі, ніби виправдовуючись:
— У Житомирі і в Народичах є дом престарілих. Там харашо. Не хоче! З цим дідом не можна сообразити толком. І з Лозниці йти не хоче. Ехе-хе-хе-е… Житка. Колись повне село людей було. Такий гарний колгосп був. Такі поля колосилися. Тепер тундра заросла.
Потім Антоніна Приходько поскаржилась на те, що лишилася одна-однісінька (не рахуючи старого брата Миколи). Колись вона перенесла операцію «по-жіночому». Ось і немає дітей. А Миколу таки пристроїмо. Хоч з ним і сообразить важко.
Серед доглянутих домівок зяяли чорними плямами завалені хати. Руйнуванню піддалися навіть цегляні будівлі. А за центром села — самі розвалини, зарослі кущами і деревами. Повалені паркани, що вже перетворилися на порох. Де-не-де стирчали комини, що нагадували події далекої Другої світової війни. Моторошна картина. І поміж усього цього живуть люди. Призвичаїлися? Певно, що так. Адже людині притаманно звикати багато до чого.
ЛЮБАРЦІ — ВОТЧИНА ДІДА КУЗЬМИ
Сподівалися, що Кузьма Костянтинович Кудін, як і три роки тому, сидітиме при дорозі на лавці і куритиме цигарку. Проте його відсутність не збентежила. Знали ж бо, що з ним усе в порядку.
На причілку його чепурної хати висів той же невеличкий національний прапор. За хатою, на городі, порпалася його дружина, Емілія Афанасівна. Діда Кузьми не видно. Але увагу привернув новий дерев’яний двоповерховий будинок по сусідству з Кудіними. У дворі — іномарка, білява жінка, вже не бальзаківського віку, і чорнявий чоловік. Вони пильно стежили за нами. Хто такі?
Підійшли. Представилися. Я із захопленням мовив:
— Три роки тому цього будинку тут не було!
— Були його початки, — недружелюбно відказала білявка. — Вже два роки стоїть.
Від інтерв’ю навідріз відмовилася (чоловік і рота не розтуляв).
— Не нада нас просвіщать. Хоча тут і так усі про нас знають.
На контакт ішла неохоче. Проте змогли дещо з неї витягти. З’ясували, що на цьому місці колись жили її родичі. Хата розвалилася. Її розібрали й побудували нову. Самі вони з Херсона. Ось і все.
З Херсона… Поряд із Кримом, який підступно загарбала Росія. А зовсім близько, на Донбасі, гримить війна. Вбивають людей, руйнують житло… Всюди — невпевненість, невизначеність у завтрашньому дні. Хтозна, чи не посуне ворог далі, на південь країни? І чи не тому це подружжя заздалегідь готує для себе сімейне кубельце, в якому, при випадку, можна буде перебути або дожити віку?
Я сів на лавку під парканом, обійстям діда Кузьми. Записую в нотатник події дня.
Аж тут з’явився дід Кузьма. В сорочці, кашкеті… На обличчі додалося зморшок. Ніби трохи схуд (чи не операція далася взнаки?). Обережно привітався з фотокореспондентом. Скоса дивиться на мене.
А я:
— Не впізнаєте?
Він придивився і мало не кинувся в обійми.
— О-оооо! А я думаю: хто такі! — І підбіг потиснути руку. Зрадів, мов мала дитина.
Розговорилися. А в мене й думки погубилися. Тож, що в голову лізло, те й говорив:
— А у генеральші новий туалет!
— А, да, да, — підбадьорливо говорив дід Кузьма. — Недавно приїхала. Це вже надовго. На літо.
Ми розповідали, що поряд із дідом Кузьмою, через дорогу, стоїть дерев’яна, ще добротна хатина, в якій час від часу господарює літня, але брава киянка, жінка відставного генерала. Двоє її братів три роки тому ходили у полковниках.
— А де ваша отара кіз?
— За городом пасуться.
— А пасіки позбулися?
— Віддав. Синові важче стало приїжджати. А за бджолами треба дивитися. Он, поряд, акації і в дубі живуть. Там дупла. Здичавіли. Ніхто туди не лізе. Та й кому?
— У вас нові сусіди.
— Сусіди — добре. Веселіше. А я он дрова колов. Жінка досіває буряки.
— Кажуть, операцію перенесли?
— Минулого літа. Та вже, слава Богу, ворушуся.
— Дикі звірі не докучають?
— Щоб так, то ні. Кабанів чогось стало менше.
— Може, вибили? Мисливці.
— Хтозна.
— Он, бачимо, і лісом не гребують. Ріжуть.
— Ого!.. Чого ж… — Дід Кузьма чогось недоговорює. Перескакує на інше. Дивиться на три старезних клени, що за дорогою. — Дивні дерева. Клени. Спочатку цвіте перший, потім — другий, а третій — останнім. Веселіше стає. Розквітає все.
Про події на Донбасі сказав таке:
— Щоб влада розумнішою ставала, думала про людей і робила все можливе, аби швидше закінчилася війна. Країні потрібен мир.
Показалася білявка-генеральша. У світло-синьому спортивному костюмі. З порожнім відром у руках (певно, побачила нас у вікно і вийшла на розвідку). Вона з гордовитою поставою повільно перейшла дорогу. До херсонців. Побула там деякий час, а відтак, таким же непоспішливим кроком, з наповненим водою відром, повернулася до своєї оселі.
Дід Кузьма пропонував чай-каву, березовий сік. Відмовилися, пославшись на те, що ось-ось перекушували на дорозі. Та, швидше за все, не хотіли зайве турбувати людей.
Ще трохи поговорили. Про те, се. Посміялися з дідового кота, котрий у садку грався із живою мишею.
Потім віддали дідові Кузьмі цигарки (зрадів, бо в нього саме закінчилися) і вже від’їжджали, коли він почав жестикулювати, мовляв, може, хоч півлітра візьмете. Та за нами пильно стежили. Не хотілося, щоби потім усяке говорили. А може, і дарма не взяли ту «плящину». Треба було таки той «подарунок» від діда Кузьми прийняти. І нехай балакають…
Бо той погляд, з яким проводжав нас дід Кузьма, був такий сумний, наче прощаємося назавжди. Хоча, перед цим пообіцяли через п’ять років навідатися. А п’ять років — це таки тривалий час. І всяке може статися. Та сподіватимемося на краще.

Лозниця… Тепер — п’ять хатинок. Три — з Кудіними в купі. Четверта — за півкілометра біля дороги (гонористе, заможне сімейство, яке з журналістами «не спілкується»). П’ятий двір — за лісом.
Оце і все, що залишилося від 280 дворів до аварії. А навколо та сама жахлива картина — хащі, руїни, руїни…
«ВЕЛИКЕ СЕЛО КАЛИНІВКА»
Їдучи розбитими дорогами, проминули церкву, біля якої стояло авто. Однак на зворотному шляху вирішили заглянути до неї.
Цього разу спробували заглибитися в, так звану, зону відчуження. Про Калинівку дід Кузьма казав, що то велике село. Але, діставшись до нього розбитими дорогами, з’ясувалося, що в цьому селі всього 12 «живих» хат, і в них проживає до 30 чоловік. Ну, якщо порівнювати із Любарцями, де всього п’ять осель, то це — і справді «велике» село. Воно свого часу також підлягало обов’язковому виселенню. Більша частина мешканців виїхала, дехто залишився, дехто повернувся. «Живі» будинки розкидані між руїнами і хащами. Ліворуч — луки. На них пасся білий кінь. Трохи далі — широке плесо ставка в очереті і рогозі. Мабуть, і риби там кишить. Бо хто ж її ловить?
Вдалося поспілкуватися з господинею одного старого будинку. Але спочатку нас зустріли дві собаки (у цих селах майже в кожного по дві-три собаки).
Потім до нас вийшла гладка жінка років сорока. У глибині двору побачили двох дівчат, котрі, мов дикуночки, ховалися від нас.
— Ваші дочки? — спитали пізніше.
— Мої. Одній — сімнадцять років, другій — дев’ятнадцять.
— Тут важко когось живого знайти.
— Хто на городах, хто куди поїхав, — відповідає Зінаїда Петрівна (так назвалася). — Загалом, навколо живуть старі люди.
— Ми вперше побачили молодих. Тобто, ваших дочок.
— А більше молодших і немає тут.
— Чоловік є?
— Є. Але… Ми — так живемо. Не розписані.
Потім до нас вийшов дід. На милицях. Однієї ноги в нього не було. Дізнавшись, хто ми, не стримався, про свій біль повів:
— Он Чорнобиль дав, ногу відрізали. А помочі ніякої. Третю групу дали — і все. Ні грошей, ні протеза. Щоб тих депутатів трохи побили, ну, бомбу яку на них кинули!
І в них те ж саме. Живуть з городу, хазяйства. З Олевська часом підвозять продукти. Живуть, аби дожити віку.

Коли поверталися, то зупинилися біля тієї церкви. Авто («Славута») стояло на задньому дворі. Храм — старий, поточений шашелем. Але якийсь одержимий священик взявся його реставрувати. З якою метою? Тут прихожан-то… Та якісь плани на нього має таки чоловік. Судячи з відновлення церкви, кошти вкладаються немалі. Невже сподівається, що у ці хащі повернеться повноцінне життя?
Двері були вже замкнені. Обійшли святиню — і там двері замкнені. Злякалися непрошених гостей? Шкода, що не вдалося поговорити зі священиком.
Трохи далі — ще одне обійстя. З’ясувалося, що це околиця Любарців. Ошатний будинок, висока загорожа. За дорогою пасуться гуси.
Біля воріт стоїть авто «Део-Ланос».
У дворі загавкав собака. Потім на дорогу вийшов, очевидно, господар будинку. Опецькуватий. З хитрими очиськами. Напідпитку.
Одразу зрозуміли, що з ним по-душах не поговориш. Так і вийшло. Дізнавшись, що ми журналісти, пофиркав, мов кінь, відтак пробубонів:
— І що вам треба?
Якесь, мабуть, цабе. Може, керує тут отими вирубками? Полюванням на звірину, дичину?..
Ідемо далі. Попереду — меморіальна могила «Героям-землякам, полеглим у боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини». Граніт почорнів. Імен (а їх сотня чи більше) не прочитати. Біля постаменту лежить вицвілий вінок зі штучних квітів. Хтось сюди торік чи позаторік навідувався.
Раптом на дорозі десь узялася худа бабця в чорному, і з чорним собакою. У лівій руці у неї була ікона, яку вона простягла вперед, а правицею перехрестила два кінці дороги. А відтак шпарко зникла в густих заростях.
Ми не здивувалися, коли б зараз із кущів вийшов «єті» чи «мауглі», або й «гуманоїд». Надивилися…

Дзвінко співали солов’ї. Виїхали на народицьку дорогу. Мобільного покриття ще не було (у цих хащах воно взагалі відсутнє!). На душі — важкий осад. А перед очима пробігали «живі» картинки: Віктор Савлук, його дружина, сусідка Валентина, під старезним явором — дід Микола, в якого згоріла хата, його літня, але вертка сестра Антоніна, дід Кузьма...
Живуть собі люди. Чи то пак, доживають. У смутку, у тузі, без надії, без радості…
Несподівано на небо наповзли чорні хмари. Пішов дощ…