«Ми працюємо не в оранжереї — щодня бачимо біль, кров і смерть…»

Стільки телефонних дзвінків не доводилося чути навіть під час інтерв’ю з високопосадовцями чи керівниками найвищої ланки. Але, навіть із двома слухавками у руках, старша медсестра відділення анестезіології та інтенсивної терапії міськрайТМО Алла Михайлівна МУЗИЧУК не виглядає роздратованою чи розгубленою. Помітивши моє здивування, вона ще й усміхнулася: «Мені подобається ця робота, без неї не уявляю свого життя». І додала в один із телефонів: «Через десять хвилин подавайте жінку в операційну».
РЕАНІМАЦІЯ — МРІЯ?
Найкращі слова про улюблену роботу у реанімаційному відділенні говорить кожен, хто тут працює. Хто вважає інакше — не залишається, лишаються — обрані долею. Висока професійна самопожертва відчувається вже з порогу, за яким — по 5-10 операцій щодня. На посту чергової зміни — велика кількість маленьких іконок, стільки не побачиш у жодному іншому відділенні. Студенти-практиканти з медколеджу захоплено дивляться на старших колег, мріючи стати такими ж професіоналами і відчути найвищу цінність цієї професії — врятовані життя.
Тут з нуля «вмикають» життя після важких травм у ДТП, суїцидів, отруєнь, утоплень, електротравм, укусів змій, коматозних станів тощо. Щодня працювати у такому адреналіні здатні лише сильні духом. І багато залежить не лише від лікарів, а й від медичних сестер, котрі 12 травня відзначають професійне свято. Тож ми невипадково зустрілися з медсестрами реанімаційного відділення. Цим людям завжди є що розповісти, хоча роблять вони це без жодного заслуженого (!) героїзму.
— З дитячих років я вирішила, що працюватиму у реанімації, — розпочала наше знайомство старша медсестра відділення Алла Музичук. — У мене дядько був завідуючим реанімаційним відділенням у Рівному, але я ніколи не попросила його про допомогу. І дуже засмутилася, коли після закінчення Рівненського медучилища отримала направлення на роботу в опіковий центр. Мріяла згодом здобути професію лікаря, але не сталося — вийшла заміж, переїхала у Новоград. Прийшла на прийом до тодішнього головного лікаря Віктора Весельського і сказала, що хочу працювати у реанімації. Так у 90-му році потрапила сюди на роботу.
— Але ж можна було обрати «спокійніше» відділення! Тим паче, вибір у вас був. Чому ви так мріяли про найскладнішу галузь медицини?
— Якщо любиш свою роботу, то найскладнішого у медицині немає. Так, у моральному та фізичному аспектах робота у реанімації потребує значної витримки, але для мене — краще бути «на передовій». Кожна ж професія по-своєму непроста… Коли у ній багато горя — тоді справді важче. Кажуть, ніби людина до всього звикає, але до людського болю не можна звикнути. З віком це ще більше розумієш, коли досвід позбавляє тебе рожевих окулярів. Тоді значно краще усвідомлюєш, наскільки тонка межа між життям і смертю.
НАЙКРАЩЕ — КОЛИ ВИЖИВАЮТЬ, А НАЙВАЖЧЕ — КОЛИ НАВПАКИ
— Травми і смерть, які для звичайної людини є справжньою трагедією, у вашій роботі, як не крути, — традиційне явище. Щось відкладається у пам’яті?
— Найважче, коли у відділення у важкому стані потрапляють дітки. Ще важче, коли вони помирають… Найбільше запам’ятовується, якщо було дуже мало шансів допомогти людині, а ми це зробили! А ще, коли згодом зустрічаєш цю людину у місті, і вона тобі дякує — це задоволення не можна передати. Це — найкраще, що є у нашій роботі.
— Невже впізнаєте на вулицях своїх колишніх пацієнтів під крапельницями?
— Вони нас впізнають! Хоча це, відверто кажучи, буває рідко — наші пацієнти часто без свідомості. Шкода, що лікування занадто дороге, багато грошей лікарня забирає з сімей. Це принижує нашу професію. Тішить, що влада забезпечила нас ліками для невідкладної допомоги. Дали навіть тонометри, на які ми не сподівалися, і які часто виходять з ладу. Тепер для невідкладної допомоги у лікарні маємо значно більше препаратів!
НАВІТЬ У КОТЛІ ЕПІДЕМІЙ НАС ОБЕРІГАЄ БОГ
— Існує думка, що працівників реанімації у житті мало що може налякати. Вам буває страшно?
— Ми були у справжньому «котлі» під час епідемії пневмонії. Усі тяжкі пацієнти знаходилися у нас, траплялися летальні випадки. Йдучи на роботу, кожен з нас міг стати жертвою епідемії. Але ніхто з колективу не шукав можливості уникнути ризикованої роботи. Переконана, що у таких випадках нас оберігає Бог.
— Свята, погані погодні умови, необережність людей додають вам роботи. Наскільки втомлює постійна напруга, коли будь-якої миті щось може статися?
— У свята, коли усі розслабляються, нам доводиться працювати. Зокрема, збільшується кількість аварій… Якщо їду відпочивати, то молюся, щоб нічого не сталося. Якось на трасі перекинувся автобус із білорусами, котрі верталися з Хмельницького базару. У відділення масово почали прибувати травмовані люди. Тоді за 20 хвилин зібрався увесь наш штат. Працювали усі операційні… Знаєте, жоден з працівників після того випадку не попросив відгул. У такі моменти розумієш: усе найкраще, що є у медичній професії, притаманне моїм колегам. Попри те, що молоді спеціалісти, без категорії, стажу, отримують 1,5 тисячі гривень.
ЇХ ДИТЯЧА НЕЖИТЬ НЕ ЛЯКАЄ. А ЩО ЛЯКАЄ?
— Коли до останку віддаєш себе на роботі, то які резерви залишаються для рідних? Напевно, замало часу приділяєте сім’ї?
— Замало. І це — негатив нашої роботи, що страждають наші сім’ї. Тому дуже вдячна своїм близьким, що вони із розумінням ставляться до мого графіка. Ми навчилися не приносити додому емоції з роботи. Моя донька навіть дорікає, що нічого не розповідаю про роботу, а їй це цікаво. Запам’яталося, як прийшла додому о 21-й, після 12-годинної зміни, і донька попросила перевірити математику. Я стала займатися домашніми справами, а про уроки згадала, коли по телевізору почула слова дитини: «Поговоріть зі мною. Нащо ви мене народили?» Розумієте?..
— Діти дорікають вам через брак уваги?
— Ні. Але вони брак уваги часто відчувають, як усі діти медиків. Навіть, коли наші діти хворіють, то ми ставимося до цього не так, як інші мами.
— Але це ж не означає, що ви за них менше переживаєте?
— Не означає, бо ми знаємо про хвороби значно більше. Але працівників реанімації дитяча нежить не лякає (сміється — авт.).
— А що вас лякає?
— Лякає, коли мами збиваються з ніг у пошуках коштів на порятунок життя своїх дітей. Тоді розумієш, що інші проблеми — то дрібниці. Здоров’я усіх — ось що найважливіше. Тому понад усе мріємо, щоб люди не хворіли.
— Медичні сестри знаходяться поруч із пацієнтом, котрий після коми приходить до тями. Тут важливо знайти правильні слова, чи не так?
— Слід поставити себе на місце постраждалої людини, і слова знаходяться. У нашій роботі дуже важливе ставлення до людини. Навіть до тих, від кого усі відвернулися. Ліки не завжди є панацеєю у медицині, починати слід з доброго слова.
— Тим не менше, пацієнти іноді скаржаться на байдужість медпрацівників. Чому так стається?
— Якщо медичний працівник байдужий до пацієнта, — він обрав не ту професію. На жаль, це трапляється. Тому, хто йде працювати за покликом душі, завжди вистачає покликання.
— Як вдається залишатися людяними, «вимикаючи» у собі страх, жалощі?
— У нашій роботі немає можливості бути заручниками емоцій. Це — зволікання, а швидкість надання допомоги у екстрених випадках — основний фактор, від якого залежить людське життя.
— Чи вплинула непроста робота на ваш характер?
— Хіба що, рідні помітили якісь зміни. Нас часто вважають позбавленими сентиментальності. Дехто з рідні жартує, ніби, щоб ми зреагували на їх проблеми, то вони мають померти чи впасти у кому. Але, судячи з практики, у нас навіть тоді немає розподілу на «своїх» і «чужих». Наприклад, зараз у відділенні лежить наша колега, то ми до неї в останню чергу підходимо, бо вона — своя! (сміється — авт.).
— Якісь прикмети є у вашій роботі?
— Лише інтуїція. Іноді, перш ніж поставити катетер, розумієш, що не треба чіпати якусь вену, хоч добре її відчуваєш. Підеш проти цього відчуття — і обов’язково станеться невдача.
— А якщо чорна кицька перебігла дорогу?
— У таке ми не віримо, це — забобони.
«КОЛИ «ЗАВОДИШ» ЖИТТЯ, — РОЗУМІЄШ, ЧОГО ВАРТИЙ»
У персоналі відділення — 15 медичних сестер: 7 палатних і 8 анестезійних. У, здавалось би, жіночу професію, цілком гармонійно вписується чоловік — Петро Мельник. «Я — палатна медсестра», — ці його слова провокують усмішку, бо у цій ролі чоловіків не часто побачиш. Але повагу викликає той факт, що Петро Петрович через
16 років повернувся у відділення, де працював раніше. Колись йому довелося піти на більш оплачувану роботу, щоб мати змогу прогодувати сім’ю. Проте повернувся, адже без цієї роботи не уявляє свого життя.
Палатна медсестра Олена Сорокотяга — з тих, кого на інтерв’ю вмовити непросто, але це того варте. За короткими фразами — багато сенсу, хоча після розмови Олена Василівна попросила нічого у газеті не писати, адже не вбачає в цьому нічого особливого. А мені подумалося, що розмова із цими людьми, навпаки, багатьом може зарадити у переоцінці життєвих цінностей.
— 23 роки тут працюю. Не знаю, що розповісти вам, якщо чесно, — ніяково повідомила пані Олена. — Надаємо допомогу, але ж усе розповідати не можна, є медична таємниця.
— Якось ми робили сюжет у вашому відділенні про молодого хлопця, який заснув на колії і потрапив під потяг. Прокинувся у реанімації, а ніг більше немає…
— Таке у нас часто буває.

Значно охочіше Олена Василівна розповідає про те, як жодного разу вона не пошкодувала, що прийшла працювати у реанімацію.
— Я відбулася у своїй професії. Розумієте, ми працюємо не в оранжереї. Щодня бачимо політравми, кров, смерть, людський біль. Психологічно — це важко, але нас згуртовує.
Серед психологічно важких моментів — коли молоді люди через травми стають інвалідами, — продовжує медсестра. — Коли пірнальники у 15-16 років ламають шийний відділ хребта, залишаючись нерухомими на все життя. Колись я плакала після кожного пацієнта, котрого не вдавалося врятувати. З часом навчилася контролювати емоції.
Мене тут тримає адреналін — усвідомлення того, що витягуємо людину з обіймів смерті. Тоді розумієш, чого ти вартий. Коли борешся за життя, «заводиш» його з третьої, четвертої спроби… Тоді подумки аплодуєш собі, колегам. Так ось нещодавно було — «завели» молодого чоловіка після інфаркту. Потім він приходив, дякував.
ЧОМУ РІДНІ НАЗИВАЮТЬ ЇХ «БЕЗДУШНИМИ»?
— Моїй дитині було 8 місяців, піднялася висока температура і почалися судоми, — пригадує Олена Василівна. — Мама у паніці бігає, батько кричить, чоловік втрачає свідомість, дитина чорніє від судом… А я розумію, що від мене залежить, чи вона житиме. Відкриваю їй рот, дістаю язика, починаю у неї дихати… Врятувала. А батько мені тоді сказав: «У тебе біла печінка». — Звісно, ніяка вона не «біла», зауважую про себе, помічаючи у словах Олени Василівни емоції матері, яка не менше за інших хвилюється за рідних. Просто, разом із колегами, звикла це добре приховувати.

Якими б висококласними не були спеціалісти, іноді доля справді невблаганна. У тих, хто працює у реанімації, також, на жаль, помирають близькі. І коли це стається у тебе на очах, то вони шукають відповідь: «Невже не можна було врятувати?» Розум усвідомлює — усе зробили правильно, серце — ні. А до того вони не дозволяють собі жодних емоцій.
— Нещодавно була важка ДТП. Одна машина збила людину, друга — по ній проїхалася. Травма була несумісна з життям, ми боролися дві з половиною години. Завжди боремося до останнього. Іноді один сотий чи один тисячний відсоток може спрацювати. Бувають такі зміни, що навіть розмовляти вдома не хочеться.

«Які ж люди тут працюють…» — після інтерв’ю ми із фотокором вийшли у захопленні з відділення реанімації та інтенсивної терапії. Наостанок пожартували: «До побачення реанімації казати не будемо, бо краще сюди не потрапляти». Нехай, як мріють медики, їх відділення частіше буде порожнім, а люди — здоровими. І ще один секрет: ніколи не бажайте працівникам реанімації спокійної ночі. Бо тоді, згідно із прикметою, вона навряд чи стане для них спокійною…