ПРОДАВЩИЦЯ І ГРАБІЖНИК

Йшлося до закриття. Людей поменшало.
Коли ж продавщиця, чорнява жінка років тридцяти, дораховувала виручену готівку, зайшов ще один покупець.
— Доброго вечора, Світланочко! У тебе все спокійно?
Це був літній чоловік, Андрій Петрович. Він часто отоварювався в цьому магазині.
— Вітаю і вас! — привітно відказала продавщиця, за звичкою накриваючи серветкою картонну коробочку з грошима. А відтак поцікавилась. — А чого має бути неспокійно?
Андрій Петрович наблизився до прилавка. Чомусь насторожено обернувся до дверей. Потім спитав:
— Щойно в тебе хтось був?
— Тобто? — захвилювалась і продавщиця.
Пенсіонер, знову озираючись, збуджено пробурмотів:
— Думка про те, що ти, Світланочко, могла постраждати, завдала мені болю в серці.
— Та що ви, Андрію Петровичу! — жінка схопилася за груди. – Чого ви за мене так переживаєте?! І що зі мною могло статися?!
— Та причепилося до мене якесь лисе.
— Де?
— На вулиці.
— А я ж тут до чого?
— Мені здалося, що він вийшов з твого магазину.
— А що він від вас хотів?
— Просив кілька копійок. Наркоман, мабуть.
— Дали?
— Грошей?
— Еге.
— Ще чого! Я що — мільйонер?
— Ну й правильно. Будете щось брати?
— Беруть хабарі! Я купуватиму! — усміхнувся пенсіонер і поморщився. — Мабуть, невдалий жарт?
— Чого? — хихикнула продавщиця. — Нормально! То що вам?
— Якогось печива. — Андрій Петрович нахилився до скляної вітрини. Знову заусміхався. — Моя друга половина як чаю з печивом увечері не поп’є, — спати не ляже!
— Я теж чайок полюбляю! Якого вам? Отого посипаного з цукром?
— Ти ж, Світланочко, знаєш.
— Скільки?
— Півкілограма. У тебе і справді все добре? — знову перепитав пенсіонер.
Продавщиця аж розсердилася. Але по-доброму:
— Андрію Петровичу! Та годі вам за мене переживати! Я ще собі раду дам!
Немолодий чоловік нахмурився:
— Світ такий став… Розвелося непотребу всякого.
— Нічого, все буде добре. Ось ваше печиво.
— А ти зачиняйся. Вже час.
— Зачиняюсь, зачиняюсь!

Дмитро якийсь час тинявся центральною вулицею. Потім звернув до парку відпочинку. Набрів на двох дівчат. Підійшов до них.
— Погуляєм, малишки!
Ті аж відскочили.
— Нам і вдвох непогано гуляється! — кинула одна з них.
Дмитро набурмосився.
— Невже?
— А ти думав!
— Бачу, на язичок ти гостра. — Молодик схопив юначку за руку вище ліктя.
Однак та вирвалась. Відгризнулась:
— Псих!
— Що-о??!
Але дівчата вже побігли до виходу. Там було більше людей.
— Ну й валіть звідси!
Дмитра брала злість. Хотілося розваг. Чогось випити. А ще вчора посварився зі своєю дівчиною, погиркався з хлопцями із своєї компанії. В кишенях вітер гуляє. Нудьга.
«Грабанути когось чи що?» — подумав він і знову пошвендяв на центральну вулицю.
На лавці, що тулилася до невисокої литої з чугунка загорожі, сидів чоловік невизначеного віку. Поруч із ним на асфальті стояла пляшка з-під пива.
«Чи лишилося там питво?» — приглядаючись до темної посудини, Дмитро підійшов до незнайомця.
— Сидимо? — поцікавився в нього.
Той повільно підвів голову. Кивнув:
— Сидимо. А що?
— Та так, — затупцяв на місці молодик. — Закурить є?
— Є.
— Дай.
— Зараз.
Незнайомець довго длубався в кишені куртки. Зрештою видобув пожмакану пачку якихось цигарок.
Тільки тепер Дмитрові дійшло, що перед ним жебрак. Гидливо відсахнувся і, махнувши рукою, швидко пішов геть.
Жебрак недоумкувато протягнув руку.
— А закурить.
У відповідь почув приглушене:
— Та пішов ти!..

Світлана старанно загорнула виручку в целофановий пакет, перетяла його гумовою стьожкою. Відтак гроші поклала в невеликий сейфик.
Аж раптом до магазину влетів якийсь молодик (це був Дмитро). В руці у нього блиснув ніж.
Світлана заточилася. Серце шалено закалатало.
— Ти чого? — спитала тремтячим голосом.
— Гроші! — рявкнув грабіжник. — Давай гроші!
— Я вже здала. Щойно, — неправду сказала продавщиця.
— Відкрий касовий апарат!
Світлана виконала наказ.
Дмитро зазирнув у шухляду пристрою. Побачивши там лише копійки, пробелькотів:
— Не вірю. Ти їх десь заховала. Давай гроші! А то… — нападник ножем прорізав повітря.
Світлана з надією подивилася на двері. Однак розуміла, що на вулицю пробитися не зможе. І цей з магазину просто так не піде. Треба щось робити. А що? Головне, не злити його. Так, потрібно взяти себе в руки.
— Не стій стовпом! — знервовано рявкнув грабіжник. — Бігом давай гроші!
— Ти можеш перестати кричати? — виходячи з психологічного шоку, сказала продавщиця. — Навіщо ти це робиш? Адже тебе можуть посадити.
— Не твоє діло! — процідив Дмитро, оглядаючись на двері. — Роби те, що я кажу! Де ключ?
— Який ключ?
— Від вхідних дверей.
— Навіщо він тобі?
— Де ключ?!
Світлана занурила руку в кишеньку фартуха.
— Ось тобі ключ.
Грабіжник кинувся до дверей. Зачинив їх. І тут-таки підскочив до продавщиці.
— Я довго буду ждать? Чи оцим полоскотати?
Лезо ножа знову застрибало в повітрі. Проте не так уже завзято. Було очевидно, що молодик щось вичікує. Мабуть, у ньому боролася дилема: нападати чи ні? І жінка це відчула.
— У тебе якісь проблеми? — спитала.
— Проблеми зараз у всіх, — голос у Дмитра пом’якшав.
— Поділися?
Молодик не зрозумів:
— Чим?
— Ну, тим, що з тобою трапилося. Чому ти так чиниш? — І Світлана несподівано запропонувала — Хочеш я тобі чайку зроблю?
— Що? — отетеріло витріщився грабіжник.
— Чаю, — повторила продавщиця. — Гаряченького. У мене печиво хороше є. То як?
Дмитро спантеличено відступив на кілька кроків до виходу.
— А хочеш, — вела далі Світлана, — приходь завтра. Я вдома тістечок смачненьких напекла. Принесу. Згода?
Дмитро, ховаючи ніж до кишені штанів, якось несміло ступив до дверей. Відчинив їх. Трохи постояв. Відтак напівобернувся, ще раз здивовано подивився на продавщицю і пішов у ніч.
На чай грабіжник не прийшов.