Мир по-російськи

Своїх земель завжди Росії мало,
Не вистачає й рік, морів та гір.
Тож недарма «Жандарм Європи» звали,
Бо всюди насаждали «русскій мір».

Сучасники від предків не відстали —
В Молдову та Чечню прийшла орда,
Невдовзі черга Грузії настала,
Тепер від москалів і нам біда.

Лукавив, прикидався нашим братом
Сусід північний — спритний лицемір,
«Зелені» в Крим з’явилися буряти,
В Донбас принесли чукчі «русскій мір».

Повірив Крим, Донбас російській казці,
В зарплати й економіки розцвіт —
Місцеві проросійські можновладці
Локшину вішали десятки літ.

Удаваний браток насправді — ворог,
В країну нашу вдерся, як фашист,
Російським «Буком» збив цивільний «Боїнг»
І зруйнував цей брат десятки міст.

Зганьбився він, бо боягуз без честі —
Зайшов в наш дім за спинами людей,
Так в фільмах про війну фашистська нечисть
Старих в облавах гнала та дітей.

Та, врешті, ця коса найшла на камінь,
Їй не вдалось «врожай» косити тут.
На захист хлопці рушили з майданів
В агресора, враз розв’язався пуп.

Пліч-о-пліч стали ультрас «Металіста»,
«Динамо», «Шахтаря», «Дніпра», «Карпат»,
У батальйонах їм знайшлося місце,
На жаль, між них не обійшлось без втрат.

Боронять край наш військо й добровольці,
Над ними мін, снарядів круговерть,
Такі звичайні, пересічні хлопці,
Заради миру зневажають смерть!

У мирний час студенти й трактористи,
Таксисти, інженери й кухарі,
Тепер вони — десантники й танкісти,
Герої-кіборги та снайпери.
І лікар той, що неможливе зможе
Й постійно ризикуючий сапер,
Розвідник, що вночі йде в тил ворожий
Та їх величність — чесний волонтер.

Когось чекають дома батько й мати,
Комусь в окопі сниться внучка, внук.
Коли, нарешті, стихне грім гармати,
Свист куль, тривожний кулемета стук?

Дай, Бог, живими їм прийти додому,
Від радості заплачуть матері,
Загиблим всім вклонімося додолу,
В віках хай пам’ятають їх живі!

Та запитання є просте на часі,
Хто відповість, переконає хто,
Чому війна запекла на Донбасі
Принизливо йменується АТО?

Ганьба чекає воїнів російських,
Яких послав до нас кремлівський клан,
Щоб сіять смерть на землях українських.
Клан добре знав, що «русскій мір» — обман!
У кожній війні є свої імена…
В міжгір’ях Паміру служить довелось
Окремому взводу десантної роти.
Рушали щоразу з казарми на пост
В броні бойової машини піхоти.

На кожному кроці чекав їх фугас,
З гірських верховин злий вогонь кулеметів,
Із другом ділили останній запас,
Затяжку останню димку сигарети.

Іван із Калуги з Петром із Черкас
Зріднились в боях у далекім Афгані.
Підходила смерть із косою не раз,
Але не забрала їх в «чорні тюльпани».

Робота, навчання, добробут в сім’ї
І зустрічі теплі героїв Афгану,
У друзів обох народились сини:
Іван — у Петра, а Петро — у Івана.

Афганського злому недовге життя,
Довіри до влади не стало в народу,
Союз розколовся, пішов в небуття,
Мотузку порвали в кремлі ляльководи.

Кордони не сварять Івана й Петра,
Міцніше мотузки зв’язала їх дружба.
Сини підросли, тож настала пора
Іти на почесну обов’язок-службу.

Мотузку ледь склеїв з кремля ляльковод,
Всіх прагне загнати в одну павутину.
Ледь-ледь прив’язали чеченський народ,
Мотузка коротка зв’язать Україну.

Виконують в війську наказ без розмов,
Поїхав з десантом в теплушці з віконцем
Івана синок на навчання в Ростов,
В Донбас син Петра поспішив добровольцем.

Заблудлий десант зупинивсь на шляху —
Помилка верст десять — час треба здогнати
Нічним марш-кидком в українськім степу
І цепом в атаку під залпи гармати.

Та враз із окопів зустрічний вогонь,
В бою рукопашнім відбита атака,
Помітив десантник з тризубом погон,
Не те, що російський, без жодного знаку.

Збентеження мить, в обох зброя в руках,
Сум’яття пройшло... хтось поцілив хуткіше...
З виска по щоці цівка крові збіга,
Душа в небеса відліта усе вище.

У місячнім сяйві побачив солдат
Знайоме обличчя... та й став на коліна:
— Проклята війна! — він шпурнув автомат...
Сум’яття і розпач... пройшла ще хвилина...

— Пробач! — І до скроні підніс автомат...
Він поряд упав біля кращого друга...
І «чорний тюльпан» відвезе їх назад,
В Черкаси — з війни, а з навчань — у Калугу.

Є в кожної з воєн хрещені батьки,
З презирством про них часто згадують в світі,
Та, як в очі нам їх подивляться діти,
Коли все ж повернуться мирні роки?