АВАРІЯ

За кілька днів снігу стільки намело, що тротуарами важко було просуватися. Але від центру до своєї автобусної зупинки Андрій якось таки дістався.
Аж раптом:
— Привіт, друзяко!
Це був Валерій.
Андрій також зрадів зустрічі. Простягнув руку. Щиро мовив:
— З різдвяними святами!
— І тебе також! Як життя?
— Життя? — посміхнувся Андрій. — Згідно з нинішнім бюджетом.
— Зрозуміло, — кинув косий погляд Валерій. Запропонував. — Пішли пішки. Навряд чи скоро цього автобуса діждешся. Не знаєш, як вони тепер їздять? Щоб вони вже на череві їздили! Ні на роботу тобі нормально дістатися, ні з неї.
— Є така проблема, — погодився Андрій і наче серйозно додав: — А ти наступного разу, коли «тройки» довго не буде, просто міському голові дзвони. Мовляв, так і так, ми за вас голосували, щоб ви про нас дбали. Автоперевізники зовсім знахабніли, змушують людей годинами автобуса чекати, на морозі дрижаки ловити. Тож, будьте добрі, пришліть машину. На роботу доставте.
— Мабуть, таки подзвоню!..

Чоловіки захрумкотіли засніженою дорогою. Біля водоканалу їх обігнала іномарка, яку заносило то в один бік, то в другий.
Андрій крутнув головою. Занепокоєно мовив:
— Небезпечно. Може, підемо тротуаром?
— Чого б то? — не зрозумів Валерій.
— Свята. За кермом можуть бути веселі хлопці.
— Так снігом же позаносило. Тротуари. Ніхто з двоногих не насмілиться й сліду пробити. Не бійся, не розчавлять. Водії тепер уважніші стали. Штрафи ж підняли.
— Штрафи-то підняли, — хмикнув Андрій, — а чи всі їх платять?
— Воно-то так, — відказав Валерій і, усміхаючись, додав: — Але на тротуар я не полізу. Я не всюдихід! Дибаємо потихеньку. З оглядкою. Розкажи ліпше про себе. Працюєш там же?
— Там. А ти, чув, усе Росію обустраюєш?
— А що маю робити? Риба шукає, — де глибше, людина — де краще. От після свят — знову в дорогу. Хоча цей рік, може, ще поїжджу.
— А потім?
— Потім у Києві щось шукатиму.
— Тепер і там будівництво зупиняється. Народ женуть.
— Андрію, з приватного сектора не женуть! Котеджики будували і будуватимуть! Ну, вибачай, мені ліворуч. Ще побачимося. Привіт дружині!
— І твоїй привіт! Бувай здоровий!
— Бувай! І, того, — заусміхався Валерій — дивися там, озирайся на дорогу!
— Добре, добре! Тупай уже!

Минаючи загорожу військової частини, Андрій попереду помітив жовте «Жигулі», яке якось дивно їхало йому назустріч. Авто рухалося то по центру дороги, то займало праву або ліву її частину. Часом воно сповільнювало хід, зупинялося, смикалося і знову їхало вперед.
Андрій од гріха подалі притиснувся до засніженої обочини. Навіть про всяк випадок зиркнув на тротуар — може, доведеться стрибати!
Однак «Жигулі» загальмувало перед ним за кілька метрів.
Водій непорушно сидів за кермом і дивився в лобове скло, ніби вирішував: їхати прямо чи звертати праворуч?
Вибрав останнє. Петляючи, покотив убік гаражів.
«Пронесло! — полегшено видихнув Андрій і, ковзаючись по розбитому шинами снігу, попрямував далі. — Це ж треба так нажлуктитися? За кермом? А, може, в нього щось зі здоров’ям не той?».
І тільки це подумав, як до нього долетів приглушений звук удару, схожий на скрегіт металу. Різко напівобернувся. Відчуття не підвело: «Жигулі», перекосившись, стояло на обочині дороги, перед самісінькою купою будівельних матеріалів.
Андрій кинувся до авто. Так і є: легковик передком уперся в бетонні блоки.
І раптом — дитячий крик! Звідки?! Зрозумів: голос лунав із салону легковика. Андрій швидко відчинив дверцята і… остовпів: спереду, під ногами, лежало дитинча років, може, двох і заливалося плачем. Поряд — розсипані (з новорічного кулька) цукерки. Водій років тридцяти (чи то, пак, батько) очманіло похитувався взад-уперед і, здавалося, нічого не тямив.
Андрій дістав маля. Взяв на руки. І тільки тепер помітив кров на голівці, поближче до скроні. І обімлів: рана, як для дитяти, глибока і небезпечна для життя. Швидко дістав з кишені носовичок, приклав до рани. Що робити далі? Від батька допомоги навряд чи діждешся.
Однак той, наче, почав вилазити назовні. Зрештою, вибрався. І… ошелешив:
— Що таке? Ви хто?
— Ви потрапили в аварію, — витріщившись, відказав Андрій. — Розумієте?
Чоловік поморщився, повільно оглядівся. Він, мабуть, до кінця так і не усвідомив, що відбулося.
— Постраждало ваше дитя.
— Моє? Що з ним?
— Ідіот! — зірвався на крик Андрій. — Мобілка є?!
— А в тебе?
Дурнішої відповіді годі було чекати. Проте сказав:
— У моїй батарейки сіли.
«Шумахер», похитуючись і однією рукою тримаючись за дах авто, поцікавився:
— Нащо мобілка?
— «Швидку» викликати!
— Ми поїдемо додому.
— Не можна дитині додому! — аж рявкнув Андрій. — І куди тобі за кермо сідати?! П’яний же, як чіп!
— Що-о?? — чомусь це не сподобалося власнику «Жигулів». — Та ти знаєш, хто я такий?!
— Чхати мені на те, хто ти такий!
На щастя, десь узялася жінка похилого віку.
Андрій кинувся до неї:
— У вас мобілка є?
— Нема, — та зробила винувате обличчя.
— Тоді тримайте!
Андрій сунув старій пані дитя в руки і побіг до найближчих хат. У якихось людей по стаціонарному телефону викликав «швидку» і міліцію. А відтак повернувся на місце аварії.
Людей уже побільшало. Авто зусібіч оточили. Всіх цікавило: що трапилося?
Зрештою, приїхали медики. Постраждале маля забрали до свого салону.
Слідом за ними прибули і правоохоронці.
— Ну, що тут сталося? — поцікавився один з них.
— Та ось, бабахнувся! — виступила наперед жінка похилого віку, та, що тримала дитя на руках.
— Ви щось бачили?
— Аякже! — сказала на те «очевидиця» і жваво продовжила: — Іду дорогою, коли чую: бах! Дивлюся — машина при дорозі, і дитя плаче! Я бігом до неї!
— Інших машин не було?
— Ні, не було! А, може…
— Що — «може»?
— Може, й були.
— То були чи не були?!
Жінка, скривившись, стенула плечима. Потім незграбно позадкувала.
Андрій же стояв за спинами людей і, слухаючи ту розмову, посміхався. Потім махнув на все рукою і мовчки закрокував до головної дороги.
«Розбирайтеся самі. Хіба не зрозуміло, що сталося? Слава Богу, що з дитиною все гаразд».
Знову почало сніжити. Попереду тротуари також були не протоптаними. Тож, чалапав Андрій, притримуючись обочини. Час від часу обертався…
А коли минав міст, нарешті побачив, як повз нього, майже на «череві», проповз перехилений на лівий бік і набитий пасажирами рейсовий автобус.
«Ні, мені, мабуть, таки ліпше!» — подумав Андрій і звернув у свій провулок.