Його мета — кілограм золота

Назар Лісовський (імена в матеріалі змінено) давно виношував ідею пограбувати місцевий ювелірний магазин. Щонайменше, винести з нього кілограм золотих виробів. Протягом тижня він стежив за розпорядком роботи цієї торгової точки, якою дорогою продавець повертається додому після закриття магазина.

Була п’ятниця. Зінаїда Петруненко, як завжди, о шостій вечора, закрила ювелірний магазин і звичною дорогою попрямувала додому. Аж раптом з-за дерева їй назустріч вибіг молодик у масці.
— Стій! — безцеремонно гарикнув невідомий і тицьнув жінці у груди пістолет. І тут-таки пригрозив: — Кричатимеш — уб’ю! А тепер повертай назад.
— Куди назад? — заточилася жінка.
— До магазину!
— Навіщо?
— Там усе зрозумієш.
— Я нікуди не піду.
Невідомий дулом пістолета боляче штрикнув продавчиню в бік:
— Я вистрелю!
— Людоньки!..
— Мовчати! — просичав невідомий у масці і з силою штовхнув жінку. — Швидко воруши маслаками, а то…
Зінаїда Петруненко виконала наказ зухвальця, покрокувала до магазину. Відчинила його.
Молодик, швидко позиркавши навколо, заштовхав продавчиню до торгової точки. Та ось грабіжник не очікував, що в ювелірному магазині спрацює сигналізація. Однак захопився грабежем золотих прикрас. І коли вже ступив на поріг магазину, то побачив поліцейських. Назар Лісовський кинувся назад у магазин. Приставив пістолет до скроні жінки:
— Тепер ти — моя заручниця! — кинув він, не випускаючи з рук сумку із золотими прикрасами. — Стій тут і не рухайся! Але ні. Іди до дверей. Та швидко!
Зінаїда Петруненко ступила до дверей. А ноги — мов ватяні. Защеміло серце. Озвалася до грабіжника:
— Що ви робите? Вас же все одно затримають.
— А це вже — не ваше діло! — зикнув Лісовський і прочинив трохи двері. — Ей! Опера! У мене заручниця! Продавщиця цього магазину! У мене є умови!
Хтось із оперативників спитав:
— Які саме?
— Підгоніть до магазину машину і дайте мені можливість без усіляких проблем на ній виїхати звідси.
У відповідь почув:
— А ми вам пропонуємо інше.
— Що саме?
— Здатися.
Грабіжник нервово зареготав.
Знову почувся голос того ж оперативника:
— Це врахується в суді.
Назар Лісовський уже зло прокричав:
— Найшли дурня. Знаємо ваші «врахування». Давайте машину, а то покладу продавщицю. Ну, і вас кількох. Ну як?
Запала мовчанка. А за якусь хвилю грабіжник наказав жінці закрити на ключ двері зсередини.
— А тепер, — скомандував, посміхаючись, молодик, — сідай на стілець. Ніч у нас, як я бачу, буде довгою.
— Хлопче, — тримаючись за груди, сказала Зінаїда Петруненко. — Мене вдома чекають діти. Беріть своє золото і вийдіть через задній хід.
Лісовський вискалив зуби:
— Нема дурних. Вони його заблокували. Я знаю їхню роботу.
— Звідки?
— Що за наївне питання!
Жінка середніх років приклала долоню до чола. Зрозуміла річ: перебувала в шоковому стані. Шість років пропрацювала в ювелірному магазині. І за цей час не виникало нічого подібного. Чула в новинах по телеканалах, що там або там відбуваються напади на подібні торгові точки, але ніяк не думала, що таке може трапитися з нею.
— Хлопче, — знову озвалася. — А для чого ви це робите?
Вкотре гигикнув:
— Завжди мріяв потримати в руках кіло золота. Та не тільки потримати, а пустити його в діло.
Зінаїда Петруненко зітхнула:
— Не піде воно на користь.
— Ліпше помовчи. Не дратуй.
Молодик явно нервував. Бігав по салону. Поспіхом почав по кишенях розпихати золоті прикраси. Коли закінчив, то сумку пожбурив під прилавок.
А з двору грабіжнику знову запропонували здатися.
Але Лісовський відмовився:
— Я сказав, підженіть машину до виходу! Або будуть трупи! Я не жартую!
— Не дурій, хлопче, — пролунало у відповідь. — Тобі ж краще буде.
Назар Лісовський скреготнув зубами. Золото, за яким не одну ніч марив, явно випливало з його рук. Але ні, він ще побореться за нього.
— Останній раз кажу: — Машину до виходу! — І він вистрелив у стелю.
Правоохоронцям довелося йти на умови грабіжника.
— Гаразд. Підганяємо авто.
— Тільки без водія!
— Зрозуміла річ.
Штурхаючи пістолетом у спину Зінаїду, Лісовський наказав їй вийти з ювелірного магазину.
— Не спіши! — кидав у спину переляканій жінці. — Побіжиш — стрілятиму. — І злорадно додав: — У тебе ж дітки…

Вони вийшли з магазину. Грабіжник перед собою тримав продавчиню, яка від шоку ледь трималася на ногах.
Раптом десь збоку пролунало:
— Ей!
Лісовський машинально на той звук повернув голову, не зогледівшись, за якісь кілька секунд на його руках клацнули кайданки. Молодик із жалем прохрипів:
— Як я лоханувся...

З кишень грабіжника посипалися золоті прикраси. Він жадібно пожирав їх очима. Але вони йому вже не належали.