«Треба поспішати. Хто знає, що день прийдешній нам готує»

Колись через село Несолонь проходив старий шлях із Звягеля до Житомира. У XVII ст. воно мало статус містечка, в якому був невеликий замок. До цього періоду належить перша згадка про несолонських євреїв: 1620 року вони проживали у двох будинках. У XVIII ст. Несолонь стала селом. Після прокладання Києво-Брестського шосе (біля 1850 р.), яке пройшло вдалині від нього, село остаточно втратило колишнє значення. Незважаючи на це, наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. у Несолоні проживало декілька єврейських сімей. А 14 (3) травня 1894 р. тут у Мошка Пейсаховича Лейві («реб Мойше Неселінер») та Масі Йосевої Бармак народився син Яків-Меєр, майбутній педагог-методист, доктор Яаков Леві.
Сільські євреї займалися переважно дрібною торгівлею. За спогадами Я.Леві, багато хто з них тримали біля хати лавку, в якій продавалося все необхідне для селянських потреб: борошно, олія, дріжджі, цукор, цукерки, родзинки, дешеві тканини, хустки, кухонний посуд, мило, гас, нитки, голки, фарби, цвяхи, мотузки, таблетки від кашлю і головного болю, порошок для знищення бліх. Досить часто покупці замість грошей приносили яйця, вершкове масло, щетину, зерно, картоплю тощо. Раз на тиждень єврей-торговець віз селянські продукти й вироби на продаж у місто, купляв там у гуртовиків товари для своєї лавки, навантажував їх на підводу та повертався в село. На відміну від євреїв-містян, котрі, як правило, не володіли українською мовою і не були знайомими з місцевими звичаями, сільські євреї знали особисто багатьох селян, спілкувалися з ними українською мовою й користувалися в селах більшою довірою. Таким чином, вони грали роль посередників між своїми одновірцями з міста та селянами.
Тисячі невидимих ниток зв’язували сільських євреїв з їхньою духовною метрополією — Новоградом-Волинським. Якщо народжувався хлопчик, то з міста привозили моела, який здійснював обряд обрізання, а якщо хтось умирав, — везли покійника в Новоград-Волинський, на єврейське кладовище. У місті купляли молитовники, борошно і кошерне вино на свято Пейсах, наймали меламеда для навчання дітей, шукали одяг, прикраси, подарунки для нареченої та нареченого. На весілля з міста запрошували сарвера (розпорядник весільного столу), рабина і клезмерів (народні музиканти). «На звичайному весіллі задовольнялися невеликою капелою з п’яти-шести музикантів, — пише Я.Леві. — Але наречена із заможної родини мріяла привезти на весілля знаменитого скрипаля, керівника великої капели, самого Зелика-клезмера власною персоною. Лише те весілля, на якому грав Зелик, вважалося справжнім. Коли він починав грати, а вся капела замовкала, немов розчинившись на деякий час, — усі затихали та здивовано прислухалися до чарівних звуків. Кожний занурювався у власні думки та мрії. Вуха сприймали ніжне ревіння струн, а серце обливалося кров’ю від трелей нещасного пастуха, котрий згубив своїх овечок, які заблудилися в густому лісі, та не міг їх знайти. Кожне серце потайки оплакувало разом із ним втрачене щастя, молодість, яку не повернеш, дітей, котрі пішли з життя у розквіті років, заробіток, який неможливо знайти, муки вигнання серед іновірців та ін. Адже лих і страждань євреям вистачає з надлишком, і на душі сумно ... Але ось раптом лунають інші звуки, наповнені наснагою і радістю: пастух здалека побачив своїх овечок і з бурхливою радістю поспішає їм назустріч. Настрій слухачів піднімається, меланхолія зникає, і, хоча очі ще вологі, — серце б’ється зі зміцнілою надією, вірою в майбутнє». Гостинно і з великою пошаною сільські євреї приймали габаїв (старости в синагогах) і посланників із міста, передаючи через них пожертвування для цадика (духовний вождь у хасидів), єшиви (релігійна школа), хворих та ін.
Родина Лейві проживала на околиці села, мала сад і колодязь. Батько Якова-Меєра, реб Мойше, знавець Святого Письма і макарівський хасид, займався торгівлею, тримав коней. Для своїх синів він наймав добрих меламедів, які жили в його домі. На відміну від інших дітей, Яків-Меєр з раннього віку виявляв кмітливість і допитливість. Навчання давалося йому легко. По суботах несолонські євреї чоловічої статі ходили пішки на ранкову молитву в сусіднє село Теснівку. Тоді Якову-Меєру випадала рідка нагода почути народні легенди з уст свого батька, прекрасного оповідача. Богослужіння в Теснівці проходили у хаті одного літнього єврея. В них брали участь шість його синів і чоловік дочки. Між родичами часто виникали сварки. Як суддю сперечальники залучали реба Мойше. Врешті-решт це йому набридло, і він домовився з євреями села Тупальці, що ті приходитимуть на службу в Несолонь. Для цього у вітальні будинку Лейві поставили орн-койдеш (свячений ковчег із сувоями Тори). Не вистачало лише сувою Тори, який реб Мойше міг отримати в Макарівському клойзі (молитовня) міста Новограда-Волинського. Разом із ним за сувоєм поїхав юний Яків-Меєр. «Яким щасливим відчував я себе, сидячи на м’якій підстилці з сіна на возі й тримаючи в руках сувій Тори! — згадував він. — Сувій був досить важким і майже такого самого розміру, як я. Але я прикладав усі сили, щоб, Боже збав, не випустити його з рук, особливо коли віз підстрибував на кам’янистій дорозі. Час від часу батько питав мене: «Ти не втомився? Давай поміняємося місцями. Ти будеш правити кіньми, а я триматиму сувій». Я дуже любив правити кіньми, але ні за які багатства не проміняв би почесну місію, покладену на мене, та з гордістю заперечив: «Ні, тато, мені не важко». А сам ще міцніше тримав у руках сувій. Приїхав я додому змучений, але дуже пишався тим, що витримав цей іспит до кінця». Після цього будинок Лейві став маленьким духовним центром для євреїв Несолоні й Тупальців.
Хоча в селі Яків-Меєр знав багатьох українських однолітків, він там нудьгував. За тодішніми звичаями, євреї забороняли своїм дітям спілкуватися з іновірцями. Зате велике задоволення приносила хлопчику кожна поїздка до Новограда-Волинського. Сидячи на підводі, він спостерігав за єврейськими дітлахами, які вільно рухалися вулицями міста: молодші йшли у хедер, а старші — в єшиву. Яків-Меєр мріяв опинитися колись серед них. Мрія здійснилася в 12-річному віці, коли він став учнем Звягельської єшиви. Абсолютну більшість єшиботників становили юнаки від 16 років і старші, серед них були також одружені. Яків-Меєр був одним із трьох, котрі ще не досягли бар-міцви (повноліття єврейських юнаків, що настає у віці 13 років). Учням єшиви подобалися його ерудиція, дотепність і веселий характер. Під час святкування Пурим єшиботникам, як виняток, дозволялося виступати у традиційних театралізованих виставах. Відомо, що в «Голіаф-шпілі» Яків-Меєр грав роль паяца.
Стрімкий поворот у долі юнака стався 1914 року, коли він репатріювався в Ерец-Ісраель (неофіційна назва Ізраїлю до здобуття незалежності) й став учнем відомої єврейської гімназії «Герцлія» в Яффо. Після того, як у морі втопився один із його однокласників, було прийнято рішення випустити в пам’ять про померлого невеликий літературний збірник «Цлалім». Яків-Меєр, як один із найкращих учнів, став головним редактором цього збірника. Єврейський письменник Йосеф-Хаїм Бренер, який викладав у гімназії іврит і літературу, розгледів у юнакові задатки літератора, але Яків-Меєр мріяв про кар’єру інженера-машинобудівника. Навчання в гімназії тривало два роки. Друзі Я.Леві, котрі залишилися на батьківщині, із захопленням читали його листи, в яких він описував своє життя в Ерец-Ісраель.
Тим часом розпочалася Перша світова війна. Перед Я.Леві та іншими емігрантами з Російської імперії постала дилема: прийняття турецького підданства або висилка на батьківщину. Він вибрав перше. 1917 року його мобілізували в турецьку армію і направили в школу офіцерів у Стамбулі. З армії Я.Леві дезертирував, деякий час переховувався, працював учителем в єврейській землеробській колонії Месіла Хадаша біля Стамбула.