Перед нами — Леся-весна. Вона насолоджується своєю юною дівочою вродою…

Географія вшанування в скульптурі пам’яті Лесі Українки — людини виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування — досить велика і різноманітна.
У жовтні 2015 року, у дворі гімназії імені Лесі Українки міста Новограда-Волинського, пройшло урочисте відкриття нового пам’ятника Лесі Українці. Історія його створення — цікава і дещо незвичайна, до речі, як і сам пам’ятник. Ідея належить колишньому випускникові — письменнику, меценату — Миколі Харитоновичу Хомичу. Виникла вона спонтанно, коли у жовтні 2014 року, прийшовши на святкування Дня гімназії, він побачив, що пам’ятника Лесі Українці, який свого часу був символом шкільного закладу, не стало.
Пригадавши, як колись, майже сорок років потому, біля «їхньої Лесі» фотографувалися першокласники і ті, хто назавжди прощалися зі школою, йому спало на думку знайти колишній пам’ятник і встановити на те саме місце. Та, на жаль, усі спроби виявилися марними. І тоді виникла думка поставити новий пам’ятник, таким чином висловивши глибоку вдячність всім, хто оточував його в шкільні роки, вдячність самому місцю, де колись юна поетеса ще не знала, що таке біль і втрати…
Микола Харитонович звернувся до талановитих українських митців Олеся Сидорука та Бориса Крилова, роботи яких широко відомі як в Україні, так і за кордоном, з пропозицією створити пам’ятник Лесі Українці для рідної школи. Сам людина талановита, творча — Микола Харитонович — поклався на досвід і майстерність скульпторів, не обмежуючи їх у творчих пошуках. Звісна річ, для будь-якого митця дуже важливо, щоб замовник довіряв майстру, його інтуїції, смаку, досвіду і таланту, тільки за цієї умови твір буде досконалим. Єдиним побажанням було створити такий художній образ великої співвітчизниці, який би був близьким, зрозумілим і цікавим дітям, адже саме вони кожного дня будуть зустрічатися з Лесею на шкільному подвір’ї.
Від ідеї до її втілення пройшло небагато часу — один рік. Та, принагідно зауважимо, що процес створення будь-якого художнього твору є досить складною кропіткою працею, особливо, якщо це стосується роботи над монументальною скульптурою: необхідно не тільки мати зображення героя твору, а й якнайбільше дізнатися про його життєвий шлях, творчість, особливості характеру. За порадою Гете, щоб збагнути поета, треба піти у його край. Тут, біля нинішньої гімназії, колись стояв будинок, до якого переїхала сім’я Косачів 1878 року, де майбутня поетеса сформувалася як особистість і, можливо, вперше, ще несвідомо, відчула тривожні передчуття майбутньої біди, коли її життя ще не було затьмарене стражданнями і болем.
Тут, у великому саду Завадських, вона була здоровою і щасливою. Тут вперше їй відкрився світ науки з книжок, світ маминих казок і літератури. «Хто знає, чи не зложилося б Лесине життя краще, — згадувала її сестра Ольга, — коли б вона ще кілька років пожила у своєму любому сухому, скелястому Звягелі…».
Отже, саме місце підказало авторам ідею майбутнього твору. Вивчивши всі доступні матеріали, скульптори приступили до виготовлення ескізів, робота над якими вимагала інтенсивного творчого пошуку. Спершу було створено декілька варіантів. Тут треба сказати, що жоден із видів художньої автентичності не пов’язаний із таким рівнем складності виконання, як портрет. Завданням авторів було не прикрашати ретушуванням реальний образ, а виокремити в ньому суть, головне — характер, долю... Для цього обрали традиційну класичну урочисту форму — колону з погруддям.
За змістом трактовка образу стала дещо незвичною, багато в чому метафоричною. Перед нами — Леся-весна. Вона ще не бореться за життя, вона насолоджується своєю юною дівочою вродою. Страждання — в майбутньому. Цікаво, що з різних ракурсів художній образ читається по-різному, ніби з’являються нові відтінки змісту. Один профіль — це Леся-весна з квіткою у косах — напрочуд гарна, юна; другий — це Леся-дівчина-дитина; і, зрештою, анфас — Леся-поетеса, лірична, глибока, але не похмура… Можливо, лише в цьому ракурсі все ж таки є якийсь ледве вловимий натяк на майбутні випробування — обличчя, ніби, сповнене передчуття…
Саме така неоднозначність сприйняття створеного скульпторами художнього образу і є найголовнішим, що приваблює, спонукає ще і ще раз розглядати скульптуру, вдивлятися в таке знайоме і разом з тим — нове обличчя.
Скульптор Олесь Сидорук, згадуючи, як обирали творчу концепцію пам’ятника, зауважив, що спочатку виник задум зробити скульптурний портрет юної Лесі-дівчинки, такої, якою вона була на той час, коли родина жила у будинку Звягівських — з дитячими грабельками в руках, радісною і сповненою тихого щастя. Та потім було вирішено відмовитися від цього трактування, адже виникло бажання створити не просто пам’ятник, а символ-оберіг того місця, де його встановлять. Щоб він надихав дітей на творчість, спонукав виявленню їхніх талантів. А для цього вирішено було створити скульптурний портрет Лесі у підлітковому віці, який би співпадав із віком дітей, котрі вчаться в гімназії, щоб вона була для них ближче, ніби «своєю». Та, на жаль, не вдалося знайти фото Лесі цього періоду її життя, тому спробували змоделювати збірний узагальнений образ, де б вдалося уникнути дорослості.
На одному з початкових варіантів ескізу Леся була у вінку, як на фото у молоді роки. Але потім вирішено було лишити лише одну квітку, щоб не відволікати увагу від обличчя і все ж таки підкреслити «весняний» настрій. Була навіть ідея зробити обличчя усміхненим. Та від цього теж майже одразу відмовилися: посмішка призводила до зміни характеру, втрачалася схожість, адже немає жодного фото, де б Леся посміхалася. А ще за давніх часів, якщо згадаємо римський скульптурний портрет, вважалося, що зовнішність зображуваної людини не повинна суперечити її внутрішньому світу. Та майстрам все ж вдалося виокремити ті риси особистості, які виконують роль смислової домінанти (натхненну юність, «весняність» образу), тобто продемонструвати, що ідеальне не протистоїть індивідуальному, а реалізується через нього і в ньому.
Матеріалом для виконання було обрано граніт із Танського родовища. Цей вибір не був випадковим. Граніт — матеріал особливий, що вимагає узагальнення, конструктивного рішення, а, завдяки характерній для танського граніту однорідній структурі та його унікальному кольору (світло-сірому з зеленувато-блакитним відтінком), дуже добре читається форма. Звідси, власне, і народилася концепція форми — погруддя на колоні. Висота пам’ятника змінювалася протягом роботи над твором. Авторам вдалося за рахунок збереження класичних пропорцій (висота пам’ятника в цілому становить 3 м 40 см, з яких 2,50 м має колона, 90 см — погруддя) створити лаконічний, сконцентрований на скульптурному портреті пам’ятник. Таким чином було досягнуто гармонійної взаємодії твору з оточуючим середовищем, де б фігура домінувала в просторі, але при цьому залишалася камерною. Цього вдалося досягти завдяки тому, що голова моделі знаходиться на фоні неба, що дає змогу зробити додатковий акцент на скульптурному портреті. Пам’ятник цікавий тим, що справляє враження якоїсь позачасової монументальності (але без надлишкового пафосу), поєднаної з інтимністю особистої зустрічі з поетом. В ньому є оптимізм і бажання жити, творити, надії на майбутнє. Це — не сканування реальності, це — постмодерне виявлення нової грані у давно відомому, що вимагає нового прочитання і розуміння, бо «немає нічого нового під сонцем».
Ось так і виник образ дружньої, привітної, урочистої, щасливої Лесі-підлітка, яку тепер сучасні діти теж сприймають як «свою Лесю». Так було і так буде. Бо у кожного покоління герої, навіть якщо вони давно відомі і звичні, набувають нових смислів.

О.ДОНЕЦЬ, мистецтвознавець, молодший співробітник відділу образотворчих мистецтв Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського