Із шафи — на нари

Характер у дебелого Нікіти Грюневича (імена в матеріалі змінено) був крутий: грубий, егоїстичний. Коли вип’є, — несамовитим робиться. У сім’ї — постійні скандали.
Ірина, його дружина, неодноразово вже тікала від Нікіти до батьків. Щоправда, за тиждень-два поверталася.
Сусідам, котрих більше знала і з якими більше зустрічалася, зізнавалась:
— Люблю його, дурня. А за що — й сама не знаю.
Цього недільного дня молоде подружжя знову погризлося. Нікіта з двору повернувся напідпитку.
Ірина скипіла:
— Знову заполизнув зі своїми дружками?
— А я що, — огризнувся Нікіта, — перед тобою відчитуватися повинен?
Ірину від злості аж підкинуло:
— А що — ні??! Чи ми з тобою не в законному шлюбі?!
Нікіта мить помовчав, а відтак, підійшовши до вікна, бовкнув:
— Я ж тебе не питаю, куди ти ходиш?
— Як це, Нікітка? — Від здивування в Ірини розширилися очі. — Чи в тебе від горілки мозок на мумію перетворився?
Нікіті, очевидно, не було чим відпарирувати, і він незграбно відмахнувся:
— Та ну тебе.
І пішов до вхідних дверей.
— Куди?! — Ірині від гніву розривало груди. — Куди йдеш?!
— Гулять!
— Щоб ти не вернувся!
— Тіпун тобі на язик!
І він хряпнув дверима.
У дворі Нікіта знову підійшов до тієї ж компанії, з котрою до цього «заполизнув».
Один із приятелів, Микола Потапенко, помітивши гнітючий настрій товариша, неоднозначно кивнув на багатоповерхівку:
— Що, комедія з драмою?
— Ну її, — понуро, як і вдома, відмахнувся Нікіта. — Баби є баби.
— Штрафну йому!
Знову випив.
Потім весела компанія подалася до бару.

Вероніка Бубенюк, симпатична, струнка, молода білявка, зі своїм Богданом прожила в цивільному шлюбі близько двох років. Розбіглися. Історія банальна: не зійшлися характерами.
Що ж, тепер не дивина…
Цього вихідного вперше весна подарувала теплий день. Хоч сонце зрідка визирало із-за хмар, але температура прогрілася майже до двадцяти.
Повернувшись із продуктового магазину і позапихавши покупки в холодильник, Вероніка заварила каву. Потім відкрила одну стулку вікна, щоб впустити в оселю свіжого квітневого повітря.
Накрапав дощик.
— Ну й нехай! — якось задерикувато, весело проказала Вероніка. — Це ж весна! Як добре! І де ж ти, веснонько, так довго барилася?
Згадала про каву, яка стояла на тумбочці біля ліжка.
Увімкнула телевізор. На диво, після кави задрімала.

Нікіта плівся додому. Похитувався. Зло хмикав, згадуючи «потасовку» в барі. Микола Потапенко, сволота, знову заспівав про «комедію-драму». Цього разу Нікіта не стерпів і з одного удару кулаком у щелепу звалив зубоскала на підлогу.
Швидко підвівшись, Микола Потапенко кинувся до Нікіти.
— Та я тебе, віслюк…
Розгорітися подальшому мордобою не дали їхні друзяки. Проте залишатися далі в барі Нікіта не забажав. Отою самою важкою рукою відмахнувся і мовчки посунувся «на вихід».
Сутеніло. Щоб скоротити шлях, Нікіта пішов знайомими дворами. В одному із багатоповерхових будинків (на першому поверсі) його увагу привернуло відчинене вікно…

Крізь сон Вероніка відчула, що в її кімнаті знаходиться сторонній. Навіть почула якесь вовтузіння, шарудіння. Різко розплющила очі. Але встигла побачити перед собою щось велике, незграбне, яке просто падало на неї.
До тями прийшла, коли зрозуміла, що з неї зривають халат. У нестямі заволала:
— Що це?! Що…
— Мовчи, а то вб’ю! — дихнуло на неї запаморочливим перегаром.
Розпач і якесь цілковите оціпеніння.
А оте, що навалилося на неї, важко видихало, сопіло:
— Тільки одне слово — і перегризу тобі шию! Тільки одне слово…
Вероніка уявила, як отой гвалтівник упинається зубами в її шию. Навіть побачила в уяві свою кров, що булькотить із вени на її груди. Її скував жах. Невідомість. Невизначеність.
Нарешті він «відхекав». Сповз з ліжка. Бачила тільки його кремезний силует, який кидався то в один куток, то в другий.
Потім усе затихло.
Пішов?.. Як він проник до квартири?.. Вікно... Вікно!..
Підвелася. Навіть не почула жодного шарудіння. Тіло нило. Горло і справді стискувала якась невідома сила. Нудило. Хотілося пити. Але страх невидимими шпичечками штрикав її тіло. Все тіло. Найбільше — голову. Найбільше — в скронях.
Він… Воно… Пішло?
Знайшла вмикач.
Світло від люстри, «навтикане» ще кілька років тому трьома лампочками, боляче різануло очі.
Тихо.
Але що це? Одна із дверцят шафи — відчинена. Що то за звук?..

Поліція прибула досить швидко. Коли п’яного і сплячого гвалтівника Нікіту поліцейські витягали із шафи, Вероніка, обхопивши голову руками, сиділа на ліжку. Над нею стояв поліцейський, очевидно, старший із прибулих, щось їй говорив. Але вона того не чула.
Почула тільки останнє:
— Вам зараз нададуть медичну допомогу. Поговоримо про решту… Ви його знаєте?... Знаєте?.. Ясно. Марно…

Після дзвінка з поліції Ірина не так була ошелешена вчинком чоловіка, як вражена своїми останніми словами, коли Нікіта йшов з дому: «Щоб ти не повернувся!..».
Після цього сусідам по сходовому майданчику про «любов» до чоловіка вже не говорила.