«Не їдь, мамо, за кордон»

— Мамо, а ти надовго їдеш?
— Не знаю, доцю. Але я постараюся цього разу довго не бути. Втомилася.
— То не їдь.
— А жити як будемо?
— Якось проживемо.
— Якось не хочеться, доцю.
— То ти, мамо, справді довго не будеш?
Марія, замислившись, мовчала.
Було помітно, що Віта нервує. Покутувала губи, тупцяла на місці, туди-сюди вертіла головою. Навіть сердито спитала:
— Ти не хочеш мені обіцяти?
Мати погладила дочку по голові. На світлому волоссячку дівчинки гралися сонячні зайчики. Відтак, важко зітхнувши, Марія мовила:
— Я знаю, і ти втомилася на мене чекати. Та мушу їхати. Сподіваюся, що востаннє. Трохи ще підзароблю — і приїду. А там... Бог дасть, може, щось і в нашій країні зміниться. Коли приїду? Знаєш, доцю, не від мене залежить. Така робота. Але, думаю, їду не більше, ніж на два місяці. Це ж не довго, правда?
— Довго, — похнюплено відказала дочка.
— Дорогеньке моє чадо! Якби ти знала, як за тобою скучаю.
— І я...
Вони обоє розплакалися. Віта пригорнулася до матері. А та все гладила її золотаве волоссячко, яке мінливо виблискувало на сонці.
— Оооо, порозпускали вологу! — підійшов Маріїн батько, Вітчин дід.
Віта зніяковіло відійшла вбік, до криниці.
— У нас вона серцем м'яка. Приглядайте за нею, — дивлячись на батька, сказала Марія. — А то на Івана надії немає.
— Хіба вперше? — зітхнув Петро Миронович. — Може, не їхала б?
— Батьку!
— Зрозумів. Пішли в хату. Мати вже стіл накрила.
А через кілька годин Марія рейсовим автобусом поїхала до обласного центру, де мала пересісти на «Неоплан», який повезе її за кордон, до Польщі.

Здавалося, Іван тільки і чекав нагоди, коли Марія пуститься в дорогу. Ще добре не звечоріло, а він уже заглядав у вікна вдовиці-молодиці Ксенії, чоловік котрої два роки тому загинув у автомобільній аварії.
Іван постукав у шибку.
Ксенія, здогадавшись, що за гості, поспішила до дверей.
— Скучив? — випромінювала грайливі бісики з очей пухкенька вдовичка-молодичка.
Іван мовчки згріб руками Ксенію і поніс до ліжка.
Та, наче, відпиралася:
— Пусти! Робота ж є. Чуєш? От божевільний! От ненаситний!
— Мовчи. Мовчи.
— А твоя що...
— Укотила.
— А що люди скажуть?
— Хай їм повилазить!
— Ха-ха!
— Чого смієшся?
— Дивний ти.

Наступного дня, підвечір, зателефонувала Марія. Повідомила, що до місця дісталася добре. Тільки на кордоні трохи задовго потримали. «Шманали» автобус. Із салону всіх вивели. Назад, мовляв, їхати якось легше. Не так дістають. Майже не перевіряють. А тут...
— Як там Віта? — спитала у своєї матері.
Ганна Василівна порадувала:
— Нічогенько. Бігає до школи, робить уроки, нам допомагає. Ну, і про тебе постійно говорить.
— Іван що там?.. Чого мовчиш?
Те, що Іван зачастив до вдовички Ксенії, село вже знало, і, кому не ліньки, про це будь-де говорили. Але Ганна Василівна не хотіла турбувати дочку.
— А що Іван? Ледащо — воно і є ледащо. Тиняється без діла. То п’яне прилізе, то... — і заткнулася.
— Що «то»? — вчепилася Марія за слово.
Маги розгубилися. Але швидко зорієнтувалася:
— А я вже знаю, що хтіла сказати зі своєю головою? Не держить пам’ять усе.
— Мамо, у вас усе нормально?
— А що у нас може бути ненормального, Марійко? Все добре. Ти не турбуйся там.
— Поцілуй за мене Віточку. І вас усіх цілую. В суботу подзвоню.

Іван уже кілька разів не ночував удома, але Марійці, певна річ, про це не скажеш. Повернеться додому — тоді й дізнається. Тоді й розмова з Іваном буде інша.
А цього дня Іван знову не прийшов.
Дід із бабою бачили, як від цього страждав їхня внучка.
Коли вона вранці (зі сльозами на очах) пішла до школи, Петро Миронович до обіду ходив, мов тінь. Потім його прорвало:
— Ну, приймачок... Ну!.. І на поріг більше не пущу! Голову знесу!
— Сядь, старий! — гримнула Ганна Василівна. — Кобель — він і в кобель. Казала я Марійці: не пара він їй. Хіба послухала. Що тепер?
— Як що? — Петро Миронович закипав від гніву. — Ти думаєш, чого Віта постійно плаче? Бо дітвора з неї насміхається. Знаю, чув. Хіба може те серденько витримати таке про свого батечка? Щоб йому...
— Тихо!
— Чого?
— Віта, здається, прийшла зі школи.
Дівчина мала пригнічений вигляд. Мовчки пройшла до своєї кімнати й звідти не виходила.
Дід із бабою перeзирнулися, проте вирішили ще трохи зачекати. Та, зрештою, не витримала Ганна Василівна. Пішла до кімнати.
Віта просто в шкільному одязі лежала на ліжку і дивилася в стелю.
Баба перелякалася:
— Що з тобою, дитинко?
Віта не поворухнулася. Однак дихала спокійно, рівномірно. Наче спала. Але з відкритими очима.
Ганна Василівна сіла скраєчку ліжка. Погладила її золотисте волосся, як це часто робила Вітчина мати.
— Ходімо, моя хороша. Я борщику наварила. Ти ж голодна? Пішли, нагодую тебе, бо мені з дідом до сільради треба йти. Є справа одна.
— Ви йдіть,—зрештою озвалася внучка. Навіть погладила бабину руку. — Ідіть. Я трошки полежу, а потім піду поїм. Ідіть. Зі мною все нормально.
— Ну добре...

Віту знайшли в хліві. Петро Миронович не пам’ятає, як усе тоді робив. Вже потім, по часі, Ганна Василівна розказувала йому, як він знайшов Віту в хліві, як у гарячці звільняв її із зашморгу, як робив штучне дихання...
Стало також відомо, що дівчинку підштовхнув на такий крок ще один прикрий випадок. Напередодні трагедії у школі, на перерві, її оточили школярі-односельці й насміхалися з батька, який, мовляв, «топчеться» із хвойдою Ксенією. Найболючішим ударом стало те, що якийсь пришелепкуватий хлопак ляпнув, що й Вітчина мати за кордоном дарма час не витрачає, мовляв, і та собі якогось заможного полячка знайшла...
Марія, кинувши все, пораненим птахом прилетіла додому. Жити не хотілося, вважала, що немає сенсу. Особливо після того, як з'ясувалося, що Віта в останній день свого життя заходила на сайт і цікавилася, як зробити... зашморг.
Проводжати в останню путь Віту прийшло все село.
Не прийшов тільки Іван.