У чому сенс людського щастя?

— Добраніч, сину, — говорить мама, цілує мене на прощання, хоч я їй не раз говорив, що вже дорослий, та тихо виходить з кімнати.
— Добраніч, мамо! — відповідаю я та повертаюсь на інший бік.
Я залишаюся сам в огорнутій темрявою кімнаті. Через незавішене вікно всередину пробивається тьмяне місячне сяйво, розганяючи морок та наповнюючи кімнату блідим світлом. Я починаю рахувати зірки:
— Одна, дві, три… Зірок незліченна кількість, але я все одно їх рахую. Це допомагає відволіктися та заснути.
Двадцять сьома, двадцять восьм… Останнє, що я бачу, — яскраво падаючу зорю і, не встигши загадати бажання, провалююсь у приємний світ сновидінь. Захоплений незнаним різнобарвним вихором, несусь назустріч чомусь новому та незвіданому.
Мить тому я був у невеличкій кімнаті, прикрашеній постерами з улюблених фільмів, і враз опиняюся у якомусь дивовижному місці. Довкола розкинулися буйні, зелені, шовковисті трави, що синхронно танцюють під подихом ніжного вітерцю. Посеред галявини стоїть велетенський дуб, сягаючи кроною під саме небо. Стиха протікає річка, лише інколи хлюпочучи, потрапляючи на підводний камінь. Приглядаюся та бачу: біля підніжжя дерева схилилась якась постать. Підходжу ближче — і чую пісню. Спочатку тиху й повільну, потім — веселу, далі — тужливу і сумну. Підходжу ближче і бачу її — вбрану в українську вишивану сорочку, на голові красується різноквітний вінок, посивіле волосся розвівається на вітрі.
Пісня закінчується, а я все ще стою зачудований. Жінка підводиться, і впізнаю у ній нікого іншого як Лесю Українку! Так, саме ту Лесю Українку, легендарну українську поетесу. Вона стоїть біля галявини сніжно-білих конвалій. На мить у мене перехоплює подих, я ніби зливаюся з природою, стаю одночасно і річкою, і дубом, і стежиною, і галявиною білих квітів.
Леся махає рукою та промовляє:
— Підходь сюди, не бійся! — Голос звучить її ніжно, але одночасно у ньому відчувається мужність та незламність духу.
Хвильку завагавшись, підходжу. Хочу щось сказати, але всі слова ніби вилетіли з голови. Я чую лише щебетання соловейка, що прилетів на дубову гілку, та тиху, майже безшумну гладь води. Все ніби завмерло. Опановую себе та наважуюсь запитати:
— Доброго дня! Ви — Леся Українка? Справжня?
Зовсім нечітко вимовляю я ці слова та розумію всю незграбність свого питання.
Але на обличчі поетеси немає ні краплини осуду. Її уста розпливаються у беззвучній сонцесяйній посмішці.
— Так, Максе, це я.
— А звідки ви знаєте, як мене звати?
— Ми ж у твоєму сні чи не так? — говорить Леся Українка та посміхається ще ширше.
Я стою заворожений.
— А можна дещо запитати?
— Так, звичайно!
— У школі нам багато розповідають про трагічну долю України та її митців. Про постійні гоніння, цькування та кріпацтво. Але ви, письменники, ніколи не здавалися і вперто виборювали право на свою думку, що линула до нашого нещасного, занапащеного краю, до слова, що ніби твердая криця. І, незважаючи на всі негаразди, ви вміли залишатися щасливими. А в чому сенс людського щастя?
— Обличчя Лесі Українки одразу ж набуває серйозного вигляду.
— Щастя — це почуття, що наповнює кожну душу радістю, а для кожної людини щастя означає щось своє. Із життям змінюємося ми, і заразом із плином часу змінюється те, що ми вкладаємо в саму сутність щастя. Ми ростемо та розвиваємося, змінюємо свої моральні принципи, а разом із тим — і свій кругозір. Візьми мене за руку, я дещо тобі покажу, — говорить Лариса Петрівна та простягає до мене свою вкриту зморшками руку.
Я торкаюсь до величної постаті дочки Прометея. Враз навколо все огортає непроглядний туман. І ось галявина зникла, а ми вже стоїмо у кімнаті. Попід стелею висять зарушничені образи. Посеред кімнати — колиска. Я повільно підходжу й схиляюсь над нею. Звідти на мене здивовано дивиться пара маленьких оченят. Я роблю кумедне обличчя — і кімнату наповнює дзвінкий та невинний сміх.
— Коли я тільки народилася, тоді ще не задумувалася про такі складні поняття як сутність людського щастя. У зовсім дитячі роки для щастя мені достатньо було лише материнського тепла та молока. Я була щаслива, і дарувала щастя іншим, навіть не розуміючи цього.
Кімната знову затуманилась, і ось ми стоїмо на замерзлому озері. Довкола ходять та веселяться люди, дехто пірнає у воду — свято Водохреща. Неподалік галасливого гурту хлопчаків стоїть дівчинка, років десяти, та притупцює маленькими ніжками. Цьогоріч на Водохреща Лютий не пожалів холоду, висипав його поволі.
— Якби я знала, що буде так холодно, вдягнулася б тепліше. Для щастя мені вистачило б лише тепліших черевичків. Як і для багатьох людей, щастя криється не у величних звершеннях, а у звичайних речах. Коли ти дістаєш те, що тобі дійсно потрібне, то обов’язково почуватимешся щасливим, навіть якщо це і звичайна пара черевиків. Ця подія перевернула моє життя… Та я рада, що прожила його так, як усе сталося, і так, як вважала за потрібне. Я прожила щасливе життя…
Ми залишаємо маленьку Лесю та знову занурюємося у біло-сірий туман.
Коли розвидняється, я бачу молодого статечного юнака та Лесю Українку. Вони, взявшись за руки, впевнено та замріяно крокують Київською алеєю.
— У такі моменти для щастя мені було достатньо лише його дотику. Кожен рух коханого дарував мені щастя, кожне його слово лунало піснею соловейка у гаю, від його дотиків моє серце билося частіше. І з ним я була Щаслива!.. Щастя живе у нас самих, і потрібно вміти розкриватися та давати йому волю. Щастя — це невеликий вогник, що жевріє всередині нас, а завдання Людини: не давати омріяному щастю згаснути.
— А як же не дати йому згаснути?
— Потрібно відчувати. Відчувати все навколо. Від промінців ранішнього сонця до такого високого почуття — кохання. Відчуваючи, ми даруємо щастя не лише собі, а тим, хто нас оточує.
…Пейзаж різко змінюється, і ми знову опиняємось у якійсь кімнаті. На ліжку лежить ще зовсім молода, але змучена долею письменниця.
— В останні роки свого життя справжнє щастя я знаходила в поезії та музиці. Вони наповнювали та надихали мене. У них я знаходила порятунок і розраду в найважчі моменти життя. З ними я народилася, з ними і відійшла у небуття. Щастя — у звичайних словах, вимовлених не задля якось величної справи, а просто так. Для підтримки і заспокоєння, для надії та сподівань — просто для нас самих.
Усе знову вкриває туманна пелена, і ось ми стоїмо під тим самим могутнім, багатовічним дубом, а біля нього все ті ж білосніжні конвалії.
— Сподіваюся, хлопче, ти отримав відповідь на те, що тебе так хвилювало, і в майбутньому обов’язково станеш щасливим.
— Так, я зрозумів. Щастя — у буденних, на перший погляд, речах. Воно повсюди. Потрібно лише вміти цей дар знайти та відчути.
Останнє, що я бачу — усміхнене обличчя Лесі Українки…
І ось я знову у своїй кімнаті. Підводжусь. Надворі тільки починає сходити сонце. Беру ручку та папір, сідаю за стіл, починаю писати…

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.