Організував свій фронт — читає казки дітям в умовах війни

У важкі часи добре видно світлих людей — маємо зараз особливу змогу в цьому впевнитися. Зворушило відео 23-річного Ростислава Перехожука, в якому хлопчина читає казки. За це багато вдячних відгуків отримує від батьків. Усі переживають нині величезний стрес, а казки стають способом відволіктися від війни.

Для цього Ростислав реалізував свій цікавий задум, став сучасним Дідом Панасом. Пригадуєте, як добрий дідусь щовечора читав казки малятам на загальнонаціональному телеканалі? Попри молодий вік, новоград-волинський хлопчина має досвід догляду за дітьми, адже близько чотирьох років працює в Києві гувернером. Із початком бойових дій повернувся в Новоград-Волинський, де організував фронт із підтримки української малечі у воєнний час. А ще він пише книгу про дітей і про свої подорожі.

— Після війни доведеться багатьом вчитися заново усміхатися, а поки кожен робить на своєму місці те, у чому він корисний, — каже Ростислав. — Розумію стан кожної дитини, тож бодай 10 хвилин моїх розповідей — це трішки заспокійливого. Кожен зараз перебуває на своїх позиціях: військові, тероборонці, волонтери, люди мирних професій... Я ж залишаюся з дітьми і вірю, що перемога — не за горами.

— За освітою ти — інженер, продовжуєш навчання в магістратурі на податкового консультанта, але працюєш у зовсім іншій сфері. Як так сталося, Ростиславе?

— Це — моє покликання. У дитинстві мав приклад мами, яка працює в дитячому садочку. Я постійно приходив до неї на роботу, спілкувався з дітьми, бачив роботу вихователів. А коли поїхав навчатися у столицю, то замислився: що я робитиму без дітей? Рік працював у приватному дитсадку, але зрозумів, що у сім’ях мені працювати комфортніше. Подав оголошення про послуги гувернера, з’явилися пропозиції. Багато хто звернувся до мене після того, як побачив мою роботу в дитсадку.

Сьогодні багато дітей ростуть у неповних сім’ях, без тата, тому спілкування з чоловіками в цих умовах має особливо важливий сенс.

— Найменший твій вихованець був якого віку?

— 2,5 роки. Ми разом гралися, їсти готували, а коли гуляли, то люди казали: «Який чудовий тато». Потім дізнавалися, що я — «нянь» і дуже дивувалися.

Уже 3,5 роки працюю гувернером. Досить рідкісна професія в Новограді, дехто вперше почув зараз це слово.

У столиці ж ця професія дуже поширена, досить багато людей користуються послугами нянь та гувернерів. І якщо няні-жінки мають шалений попит, то гувернерів-чоловіків можна перерахувати на пальцях однієї руки. Я ламаю стереотипи, бо дуже люблю дітей, легко знаходжу з ними спільну мову, умію за ними доглядати, тож отримую кайф від улюбленої справи.

— Твій вигляд свідчить, що ти маєш креативний підхід: ексклюзивна футболка з дитячими іменами, сорочка з Мікі Маусами, кольорові шкарпетки. Діти завжди позитивно на тебе реагують?

— Загалом буває дві реакції: або одразу йдуть на знайомство, або соромляться й вичікують — тоді потрібно «ключик» підібрати. Буває, що навіть не комунікабельні діти за пару годин спілкування просять залишитися ночувати. За час роботи я виробив багато різних «рецептів».

Загалом є няні-педагоги і няні-помічники. Моя робота належить до різновиду помічників. Батьки представляють мене як друга, який буде доглядати і допомагати пізнавати світ.

— Скільки часу щодня ти проводиш із дітьми?

— За день встигаю попрацювати в різних сім’ях по 3-4 години. Найчастіше — зранку до пізнього вечора. Це коли батьки на роботі, їдуть у відрядження в інше місто або просто хочуть відпочити. Люди мені довіряють.

— А що найважче тобі вдається в професії?

— Напевно, укладати дітей спати. Інстинктивно вони звикли, що це робить мама, тож іноді вночі прокидаються і йдуть шукати.

— Що допомагає налагоджувати міцний дружній зв’язок?

— Треба бути на одній хвилі. Я можу одягнути піжаму лева і пройтися центром Києва з дітьми після садочка. Варто бачити їхню гордість, коли на нас зацікавлено дивляться перехожі. Або можу купити собі шапку-панду і не соромитися поглядів. Я нічого не боюся. Таким чином ламаю стереотипи. Коли діти бачать таку сміливість, то стають впевненішими.

Свої 23 роки відсвяткував із вихованцями. Зробив для них іменні капкейки, а в якості подарунків приймав лише дитячі листівки з побажаннями. Днями в укриття заніс фломастери, олівці, багато паперу, настільні ігри. Бавилися з дітьми, малювали разом.

— А де застала тебе війна?

— 24 лютого, у столиці. Дзвінок тата о 6-й ранку сповістив, що почалася війна. Замість того, щоб солодко спати, діти з батьками почали покидати свої домівки з іграшками в руках. Це було жахливо. Я не вірив, що в 21 столітті таке можливо, що діти тепер дізнаються, що таке війна справжня, а не війна в гаджеті… Коли на залізничному вокзалі я чекав потяг, серце плакало від дитячих запитань: «Мамо, а чому сирени знову? Чого ти мовчиш?» Діти не повинні цього бачити і відчувати.

— Тому виникла ідея щовечора читати казки?

— Я це придумав під час першого весняного локдауну — провів півсотні ефірів. Сподіваюся, цього разу буде менше, бо війна швидко закінчиться але я готовий працювати, скільки буде потрібно. Діти мене надихають. Я знаю, що роблю дуже потрібну справу. Це, свого роду, психологічний щит для всіх.

— У столиці за роботу гувернера тобі платили батьки, а зараз ти робиш свою справу як волонтер?

— Так. Моє серце належить українським дітям, котрі потребують підтримки. Я відчуваю їхні усмішки: Варі, Сашка, Зорі, Гаррі, Емілії. Не тільки дітей із якими працював у мирний час, а й усіх маленьких українців.

Знаю, що роблю дуже важливу справу, яка не має погодинної оплати. За це маю підтримку Всевишнього: я здоровий, маю можливість прокидатися щоранку і бути корисним. Навіть те, що головна газета міста помітила мою працю і запросила на інтерв’ю — приємний подарунок долі. Я далі продовжую свою місію — навіть у складні часи робити щасливішими дітей.

— Багато нових друзів зараз додається в соціальних мережах до казкаря?

— Так. Батьки дякують за мою роботу. Мама двох дівчаток написала: «Ми живемо в Ірпені. Жили... Зараз нашого будинку вже немає». У таких випадках записую окремі ефіри для дітей, персонально до них звертаюся, а вони від цього дуже радіють. Я кожен день — на зв’язку. Часом по 3-4 години спілкуюся з дітьми.

— Що ти зробиш після перемоги України?

— Повернуся у столицю з українським прапором на плечах, обійму кожну свою дитину. Маю хобі — подорожувати, тому мрію вдруге проїхати з подорожами всіма областями. Наша Україна прекрасна: була, є і буде. Кожного разу зі мною відправляється щоденник мандрів, куди вміщую фото, чеки, адреси готелів, емоції, факти про міста. Уже не згадаю детально, що було в Чернівцях, а ось щоденник згадає. Історії про Луцьк та Клевань написані взагалі на серветці (сміється — авт.).

Щоденник тримали в руках люди з різних міст, він проїхав понад сім тисяч кілометрів. Вірю, що попереду — багато чого цікавого.

Хочу, щоб завтра українці почули в новинах, що війна закінчилася. Щоб усі повернулися додому, а країна разом допомогла людям відбудуватися. Готовий безкоштовно попрацювати з дітьми, щоб повернути мирний дитячий сміх.

— Дякую за твою роботу, Ростиславе. Нехай усі твоє добрі плани здійсняться!

— Дякую, що запросили на інтерв’ю!

Юлія КЛИМЧУК