«Тварюки «звільнили» нас і вивезли в рф під автоматами»

Ми вже писали про те, що з початку війни в усіх нас є люди з різних регіонів України, із якими був втрачений зв’язок. Хтось на зв’язок вийшов, інші вже, на жаль, ніколи не вийдуть, а чиїсь історії досі заховані за непроникним мороком війни.

«Звягель» розповідає різні сюжети російсько-української війни, які переживають наші земляки та люди з інших міст. Цього разу розповімо про сім’ю з передмістя Харкова, за 20 кілометрів від обласного центру. Із початку війни доля зіграла з ними злий жарт — із сусідами дуже не пощастило.

Із перших годин війни їх окупували

Територію окремих сіл на Харківщині рашисти окупували з перших годин війни. І зараз там продовжуються обстріли.

Багато років люди, про яких я зараз пишу, заробляли на життя, торгуючи оптом на найбільшому в Україні промислово-харчовому ринку «Барабашова» у Харкові. Купили двоповерховий дім, зробили сучасний ремонт, придбали круту машину — загалом мали забезпечене життя.

Уже в перший день війни з ними пропав зв’язок, на який вони не виходили понад місяць. Відповіли 29 березня.

— Ми живі. Із 24 лютого, з 5-ї ранку, у нас зникло світло, газ, не стало Інтернету. У перші години наше село окупували. У Харків виїхати не давали, бо там була Україна й оборонялася.

Три тижні — в підвалі

Ми тоді не розуміли, що відбувається. Новин не знали, інформації з мережі не було. Син жив у місті з дружиною, там і лишився. А згодом виїхав у Кропивницький — волонтерить.

Двічі обстріляли наш будинок, вікон одразу не стало, ми три тижні жили в льосі без світла і тепла. Будинки більшості людей зараз зруйновані. У багатьох усе нажите згоріло за три хвилини… Касетна бомба прилетіла в наш дім, пошкодивши усе навколо — подвір’я, гараж, машину. Багато на вулиці було вбитих і поранених сусідів. Серед них — діти.

Після влучання снаряду в будинок навпроти сусідів виносили через побиті вікна. До нас деякі сусіди прибігли босі, без нічого, у чому спали.

Двадцять людей жили в нашому підвалі. На дворі був лютий, -17 ^оС. Частково повідморожували ноги. Були постійні «прильоти». Окупанти нас нікуди не випускали з села.

— Ваш дім сильно пошкоджений?

— Так. Усе було побито: шматки скла, цегли, меблів… Суцільний хаос, руйнація життя, мрій, прагнень. Ми нічого не забрали, навіть будинок не встигли сфотографувати — такий шок був. Потім на кордоні довелося ще й більшість фоток повидаляти, щоб не пристрелили.

Ринок, на якому ми працювали в Харкові, теж згорів. У новинах показували, якщо ви бачили. Життя стало жахливим. Поділилося на «до» і «після». Ми цього точно не хотіли, хоч Харківщину раніше часто вважали симпатиком «сусідів».

Сказали: «Або їдете в расєю, або на кладовище»

— Як ви зараз?

— Нормально, якщо можна так це назвати.

— Де вдалося вийти на зв’язок?

— Ми у Воронежі…

— У Воронежі? Це було ваше рішення виїхати в країну агресора?

— У якому сенсі це було наше рішення?! Усі про це запитують. Нам під автоматами сказали: або вивезуть у расєю, або на кладовище. Не уявляєте, як це було страшно. Виїжджали з дітьми під обстрілами.

— Як вас зустріли в рф?

— Дуже сильний моральний пресинг. Вони нас ненавидять. Не вірять, що в нас війна, що наших дітей убивають і гвалтують. Вдають, що не знають, що їхні солдати займаються мародерством.

Кричали нам, що українців стріляти треба. За що?! Ми ні на кого не нападали, жили собі й не просили «русский мир». Як у Донецьку, наприклад.

У Воронежі жили в притулку, грошей із собою дуже мало було. Усі хотіли додому, але куди?

Вдалося виїхати в Чехію

Коли прийняли рішення їхати за кордон, то довелося проїхати через всю рф, Естонію, Латвію, Литву, Польщу. 22 квітня потрапили в Чехію.

— У Чехії потроху обживаєтеся?

— Ми втікали від обстрілів взимку, речей із собою не дали взяти. Не було ані ковдри, ані подушки, ані каструлі, нічого… Роботи досі не знайшли, із цим зараз у Чехії дуже важко.

Зняли нам порожню квартиру, платять допомогу як безробітним, на наші гроші — 6,5 тисяч гривень. Ходжу за гуманітаркою, щоб одягнути своїх. От сьогодні ходила, то сказали прийти через два дні. Ніколи не думала, що до такого рівня життя дійду…

Ми купили матрац (спимо на підлозі), каструлю, мило, відро, швабру. Ніби й нічого, а грошей немає.

Найкраща дорога — додому

— До переселенців яке ставлення в чехів?

— У доньки проблеми зі школою. Вона 11 клас закінчує, а ніхто не хоче тут із цим заморочуватися. Ми — біженці з окупованої території, добиралися в Чехію через країну агресора, тому ставлення до нас упереджене.

— Як морально вдається пережити втрату житла і мирного неба в своїй країні?

— Коли скажу, що вдається, то це буде неправдою. Як можна пережити вимушену втечу з власного дому під обстрілами? Зруйноване село, покалічене життя, розлука з близькими, блукання на чужині, безгрошів’я — усе це порушує психіку.

Живі — так, але увімкнули режим якогось очікування… Маємо повне нерозуміння того, що відбувається, навіщо? Хто за це відповість?

Ми поїхали і не чуємо зараз вибухів, але все навколо — чуже, не наше. Весна квітує, а серце сумує, тому мрія в нас одна: нехай закінчиться війна. У світі багато доріг, але найкраща — додому.

— Це — спільна мрія всіх українців, яких війна розкидала по різних куточках світу. Нехай здійсниться якнайшвидше. Віримо!

Юлія КЛИМЧУК