Перстень

Олексія Іващука обікрали.
Злодії «працювали» професійно: «пальчиків» у квартирі не залишили.
Взяли ноутбук, телевізор-плазму, мобільний телефон і кілька тисяч гривень, що лежали на виду.
Хоча «професійно працювали» — буде дещо перебільшенням. Ніде не рилися, нічого не перекинули...
Поліцейські поміж себе припустилися думки, ніби крадії надто поспішали. Навіть золоті прикраси в тумбочці не зачепили. Дилетанти.
А рукавички? Детективів надивилися по телевізору, то й натягли, щоби «пальчиків» не лишити.
Слідство поки триває. Злодіїв шукають.
Своє горе Олексій Іващук вирішив притупити чимось міцненьким у барі, що розташовувався навпроти будинку, в якому він мешкав.
Бармен знав Іващука, як постійного відвідувача.
— Коньячку, Олексію Вікторовичу? — щиро заусміхався молодий бармен.
— Соточку налий, Микольцю.
— А чого такі сумні?
— А...
— Не хочете — не кажіть.
— Обікрали мене, Микольцю.
— А я думаю: чого це поліція тут крутилася. А що вкрали-то?
— Техніку таку-сяку. І трохи грошви.
— Вдома?
— А де ж? — вперше за два дні посміхнувся Іващук. — Звичайно, що вдома! Я ж телевізор-плазму в кишені не ношу!
Захихикав і бармен:
— А ви жартун, Вікторовичу! Що дати до коньячку?
— А, я так. — Іващук перехилив чарку. «Занюхав» манжетом сорочки. А відтак кивнув на пляшку. — Налий ще одненьку. І якогось салатику там... Трохи посиджу.

* * *

Була і третя чарка, і четверта.
Однак Іващук у цій справі був загартований. Навіть не хилитався. По-молодецьки піднявся на четвертий поверх. До своєї квартири.
Між четвертим і п’ятим поверхами, на майданчику, курили Віталій і Борис, сусіди.
Попіл акуратно струшували в бляшанку з-під консервів.
Іващук правицею заходився відкривати дверний замок, а лівою махнув хлопцям:
— Привіт, баламути!
— А чого зразу «баламути»? — відпарирував Віталій.
— Бо задиміли весь під’їзд.
— Та вивітриться.
— Ага, «вивітриться»…
— Вікторовичу!
— Ну?
— А чого поліцейські при- їжджали?
— Вас шукали!
— Ви що, серйозно?
— А ви вже й перелякалися?
— Чого… Ми…
— Коротше, я відпочивати…
Цієї миті рипнули двері навпроти. Визирнула розпатлана голова молодика. Поговорювали, що він переселенець. Із Луганщини. А тут живе у родичів.
Іващук підозріливо глипнув на хлопака.
І той одразу захлопнув двері.

* * *

Олексія Іващука обікрали. Вдруге.
Цього разу злодії вже «попрацювали» краще. Знайшли золоті прикраси.
Мешканці будинку почали думати чи не сам Іващук «себе грабує»?
Така ж думка закралася і до поліцейських.
Знову ніяких слідів у квартирі. Знову нічого не розкидано. Тільки з тумбочки зникли дорогоцінності.
Взявши свідчення в Іващука й опитавши сусідів, слідчо- оперативна група, дещо збита з пантелику, поїхала.
— Вікторовичу, що тут діється?
То Віталій і Борис. Смалять цигарки на майданчику.
А Іващук цього разу зверху вниз йшов.
Іронічно перепитав:
— А що «діється»?
— Поліція. По всьому будинку шастала.
— Така в неї робота! — пробурмотів Іващук і налаштувався ступити на сходи. Та враз передумав. Піднявся до молодиків.
— Хлопці, — притишено спитав. — А що скажете про того переселенця? Нормальний він?
— А фіг його знає. — Звів плечі Борис. — Якийсь відлюдкуватий.
— Точно! — втрутився Віталій. Часто кудись ходить.
— «Кудись ходить»? — замислено спитав Іващук.
— Умгу.
— Ну-ну...

* * *

— Микольцю, налий соточку. Так хреново...
— Чого так? Ага. Зранку поліція тут була. Часом не до вас?
— До нас... — важко зітхнув Іващук.
— Невже знову обікрали?
— Знову...
— Дурдом!
— Гірше. Наливай.
Бармен налив чарку.
— Салатику?
— Ні.
Та чарка так і заклякла в руках Іващука. Зір його був спрямований на барменові пальці.
Той здивовано спитав:
— А чого ви, Вікторовичу, так здивовано дивитеся на...
— А де ти взяв цей перстень?
— А яка різниця?
— Велика. То де взяв?
— Де, де! Купив!
— У кого?
— А це вже не ваш клопіт!

* * *

— То де ви купили цей перстень? — десь через годину після інциденту з Іващуком запитав поліцейський у бармена.
І той мусив сказати де.
І вже досить швидко правоохоронці вийшли на... Віталія і Бориса.
Іващуку пощастило. Злодії ще не встигли розпродати всі речі, вкрадені у сусіда.

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК