У День сина — 22 листопада — Інтернет замайорів привітаннями зі святом від матерів, які пишаються своїми синами.

А є мами, в яких тепер немає такого дня, бо через війну не стало їхніх синів. Важко підібрати правильні слова в такому випадку, але дуже хочеться підтримати цих жінок. Їм доводиться бути надто сильними зараз, і лише один Бог знає, як плачуть їхні душі.

Ці жінки мають тепер особливе право — гордо носити ім’я Матерів, адже їхні Сини тепер — янголи, котрі віддали свої життя за Батьківщину. Одна з таких жінок — звягельчанка Леся Литвинчук, мама 24-річного Героя Богдана Литвинчука , випускника гімназії №9, за яким минуло цього тижня 40 днів світлої пам’яті…

Розуміємо, що дуже болить ця рана, тому не наважилися зараз турбувати рідних запитаннями. Але писати про загиблих воїнів — це завжди відповідально і почесно, тому маємо згадати історію Богдана Литвинчука.

Багато таких статтей, уже надрукованих у «Звягелі», подарували нашій редакції друзів у сім’ях загиблих. І ми цим пишаємося, що маємо змогу розповісти громаді про цих хлопців більше, поділитися їхнім жертовним прикладом і дати іншим зрозуміти, що нам є ким пишатися.

У кожного — своя історія втрати. Дехто із близьких загиблих захисників приходить у нашу редакцію, щоби поділитися болем, дехто уникає цієї важкої теми, інші — діляться переживаннями в мережі. Дописи Лесі Литвинчук та коханої дівчини її сина багатьох торкають за душі, ми співпереживаємо разом із ними і хочемо, щоб вони знали — люди не байдужі. Хоча не завжди люди знають, як проявити свою підтримку, щоб не завдати зайвого болю.

З нагоди Дня сина хочемо присвятити Богдану теплі спогади про нього його рідних і близьких людей, якими вони діляться в мережі. Нехай залишиться світла згадка про цього чудового хлопця на сторінках нашої газети. Бо мрія мами Лесі — щоб люди пам’ятали, якою величезною ціною трапляються непоправні втрати у житті сімей захисників.

***

 

«Мій синочку, минув місяць, як для мене не світить сонце. Не радує ніхто і ніщо, бо не тільки у тебе, а й у мене відібрали життя.

Ти — мій Всесвіт, ти все, що тримало мене на цьому світі, моя єдина дитино.

Богданчику, ти так любив життя! Був оптимістом, душею компанії, гарним вірним другом, захисником родини, розрадою та підтримкою для тих, кого любив. Завжди був професіоналом своєї справи, і на тебе рівнялися.

Часто говорив мені: «А як би ти вчинила на моєму місці, мамо?» І я розуміла, що ти все робив так, як підказує твоя совість. Чесний, справедливий, мій хлопчику.

Командир взводу, потім — командир роти розвідки. У свої 24 роки ти зробив більше, ніж інші за все своє життя».

День сина прийшов,
Листопад... Двадцять друге.
І мами до рідних кровинок ідуть.
До тих, хто уже не обійме ніколи,
Але ж вони в маминому серці живуть.
Вони, як завжди, із синами говорять,
І пам’ять про них бережуть.
Синочок — єдиний у матері спомин,
І хай не посміє ніхто їй сказати
Слова ті трикляті:
«Пора вже забуть».
Для матері Син — був, є і буде,
Хай свічка горить,
наче світло в раю.
Тебе, мій Синок,
не забуду ніколи.
Сумую, люблю і тобою живу.

 

Інна Ковальова

 

«А знаєте, що болить у матерів, які втрачають свою єдину дитину? Скільки ще потрібно забрати таких золотих дітей?! В еліти дітей не забирають на війну! Це нормально? Вони їх ховають, відкуповують. То це — не їхня війна? Це — війна для бідних?

То це — неправда! Родини загиблих — не бідні, вони — мають совість, правильно виховали своїх дітей», — каже мама Леся.

Не воюють діти «царів»,
Не вмирають за рідну державу.
Не летять у небесну синь,
Не кричать їм: «Героям Слава!»
Не болять їм чужі жалі,
Не печуть їм криваві рани,
Не ховаються у бліндажі,
Не лякають московські плани.
Не воюють діти вельмож,
Бо інакше би мир був на світі.
В Україні триває війна!
Гинуть наші, не «царські» діти!

Оксана Кузів

***

Щодня мати пише листи своєму синові:

«Богдане, випав перший сніг. Зима без тебе — думати боюся. Уже сорок днів не чуємо твій сміх. І таке щире: «Усе добре, матусю».

Душа моя без тебе нежива. Ні почуттів нема, ні відчуттів, ні сили. 40 днів, як вирок, ті слова: «Тримайтеся. Богдана вбили».

Нема й не буде сонця у вікні. Біля світлини — свічечка воскова. Господь лиш знає, як жити мені: ні вісточки від тебе і ні слова.

Чекаю на гостину в мої сни. Ти відпросися в Бога на годину. Не дочекалася живим тебе з війни — хоч Ангелом лети додому, сину».

***

Добрий, розумний, турботливий, мужній, чесний, справедливий — таким захисника пам’ятають усі. Мама виховувала його сама і виховала справжнім чоловіком, у свої 24 він був не за роками мудрим. На війні ще й став відданим воєнній справі, відповідальним перед побратимами.

«Бодя увійшов в нашу родину легко, ми його дуже полюбили, ніби він з нами вже багато років, — згадують рідні його дівчини. — Ніби ось учора ви будували плани на майбутне: де стоятиме дитяче ліжечко, який дім у них буде, яка машина… Але прийшла проклята війна і довелося пожертвувати усім, своїм молодим життям заради нас усіх, заради нашого майбутнього. Час зупинився, ти став Героєм… Бодічко, сонечко, ми ніколи тебе не забудемо».

«Мій котику, ріднесенький, 40 днів без тебе… Досі не вірю, що ти тепер — мій янгол, який дивиться на мене з небес. Ти — моя любов, моя душа, моє серце. Дуже сильно тебе люблю»

***

Кулею пронзає душу звістка,
що побратима, друга вже нема.
Війна у смерті — хворая невістка,
Збирає воїнів у місце, де не прийде зима.
Там спочиває в тих садах квітучих
моєму серцю дорогий варяг,
який у помислах своїх рішучих
знайшов до мрій військових шлях.
Спочинь у мирі, мій веселий, вірний друже.
Я збережу у серці наш веселий час.
Про все, що було,  усе, що не байдуже,
що було про дитинство, і про нас…

Ігор Руденко,
друг дитинства, однокласник

***

«Ми дуже сумуємо і пишаємося тобою, випускник нашої гімназії №9! Ти дав нам урок мужності, жертовності, любові і відданості. Ми засвоїмо його так, як і ти увібрав у себе все те цінне і вічне, що давала тобі школа.

Пам’ятатимемо твою щиру душу, невичерпний оптимізм, чарівну посмішку і твою дзвінкоголосу пісню.

Низький уклін матері Лесі Володимирівні за виховання сина-патріота, воїна-звитяжця, гідний приклад для наслідування, еталон гордості за наш нескорений народ. Допоки матері народжуватимуть таких Богданчиків, Україні — жити!»

Юлія КЛИМЧУК