«Навчаю дітей любити математику і життя»

Довелося оперувати пухлину мозку

— Я у своєму житті перенесла багато чого  — мені ще не виповнилося 30 років, коли в мене виявили пухлину в головному мозку, яку довелося оперувати. До того я шість років працювала в школі №4. За фахом — вчитель фізики і математики.

Через стан здоров’я уже багато років Надія не може викладати у школі, їй не рекомендоване навантаження. Після операції у неї виявили цукровий діабет, і як вона сама каже: «Настало веселе життя». 15 років перебувала на другій групі інвалідності, а торік її зняли. «Мабуть, стала здоровіша, якщо дали третю групу. На ці гроші я й живу, зараз це 3 тисячі 700 гривень, які здебільшого йдуть на ліки», — розповідає вона.

Так сталося, що проживає Надія сама. Спочатку віддавала себе навчанню і не до хлопців  було, хотіла мати самостійність і не обтяжувати батьків. Коли отримала фах і пішла на роботу, згодом її спіткала хвороба. 

— А кому потрібна хвора жінка? — каже вона. — Не зустрілася мені моя доля. У гуртожитку каменедробильного заводу отримала квартиру, з 2011 року тут живу. Брала кредит, щоб воду провести, обставила меблями і живу потихеньку...

Репетиторство, як місія

— Виживаю за допомогою репетиторства для учнів 5-11 класів, — каже Надія. — Війна є війною, час нелегкий, сьогодні всім важко. Тому я не скаржуся, а живу і працюю. Заняття в мене недорогі, кому потрібно — звертайтеся (0971051440).

Заняття з учнями вдома для жінки стали не лише можливістю підзаробити на життя, а й важливою місією.

— Працювати з дітками — це моя віддушина, — розповіла Надія. — Хоча Бог мені власних дітей не дав, я знаходжу розраду у спілкуванні з ними. У нашій сім’ї нас було троє доньок, я найбільш викоханою була батьками. Із професією визначилася з дитинства (сміється — авт.). Зі школи приносила крейду і обписувала нею меблі, уявляючи себе вчителькою. Пригадую, зіпсувала тією крейдою шафу. Мама дуже сварилася, змусила мити, але шафа була вся біла і мити її було марно. Потім я перейшла на руберойд — батько зробив погріб і обклав ним дах, то я дерлася нагору й усі ноги подерла, щоб зверху почати писати (сміється — авт.).

Багато дітей потребують допомоги з математики

— Зараз фізика не дуже популярна, більше дітей потребують підготовки з математики, тому з 2013 року я працюю репетитором. У школі №4 моїм наставником була нині покійна Олена Дмитрівна Романюк. Вчилася я також у інших вчителів, запозичувала в них методи роботи. Спілкування з дітьми, їхніми батьками надихнуло мене настільки, що я почала писати вірші. Ця творчість починалася в мені ще під час навчання в університеті, а продовжилася під час роботи у школі. Швидко збагачувала свої знання та уміння, було багато прикладів у роботі, з яких можна було вчитися. Але хвороба внесла корективи, довелося змінити спосіб життя. У школі давно оновився колектив, але я слідкую за подіями, змінами, новинами на сайті. А про моє ставлення до місії вчителя найкраще свідчить мій вірш:

1. Тебе завжди усі вітають з святом,
2. Із першим дзвоником ти йдеш у рідний дім.
3. Там сотні оченят чека завзято,
4. Коли ти посміхнешся їм усім.
5. Чекають вони мудрості, любові, радісних моментів,
6. Школярам не забувай подарувати доволі того,
7. Щоби хотів отримать сам.
8. Адже у них, учителю, живеш ти щохвилини,
9. Вони тебе наслідують в роках.
10. Відкрий їм світ у кожній днині
11. Й вони тебе прославлять у віках.

Математика з позитивом — як це?

В оголошенні про репетиторство вчительки Надії йдеться про те, що викладає вона «доступно, з позитивом і гарними подальшими результатами». Не кожен математик, погодьтеся, так рекламує свою діяльність. А в Надії уже з перших слів спілкування відчувається любов до предмету.

— На уроках завжди тримаю позитивний настрій, — розповіла вона. — Не роблю різких зауважень, не сварюся, навпаки, намагаюся мотивувати своїх учнів, зарядити позитивом, надихнути. Якщо дитина не виконала домашнє завдання, то обережно з’ясовую, а чому так сталося? Можливо, не зрозумів хтось добре, тоді додатково поясню. 

Кожна дитина — унікальна і від природи має свої здібності: хтось легко розуміє, а комусь потрібно більше часу. Якщо бодай маленькі зрушення помічаю у знаннях, то завжди це відзначу, похвалю, щоб дитина полюбила математику: «Ой, який ти молодець! У тебе обов’язково все вийде! Просто потрібно трішки докласти сил і постаратися». Іноді пошуткую, з добром і теплом ставлюся до кожної дитини. 

Дітям потрібне щире спілкування

— Зі свого досвіду можу сказати, що дітям сьогодні часто бракує не лише заохочення добрим словом, а звичайного позитивного спілкування, — каже Надія. — Бачу, як мотивує це моїх учнів. Якщо дитина отримає в школі гарну оцінку — завжди скажу, що старання мають винагороду. 

Загалом із батьками я на короткій відстані — часто з ними спілкуємосяся, при найменших успіхах телефоную і розповідаю. І, знаєте, батькам приємно це почути, бо в школі, якщо діти не мають успішності, їх критикують, а тут в дитини з’являється  бажання вивчати предмет. Підбираю завдання, пов’язані з практичним життям, тому учням цікаво. Наприклад, прямокутний трикутник у нашому житті зустрічається на кожному кроці.

Тим паче, я вчитель фізики, фізика — наука про середовище, в якому живе людина, а математика — мова фізики, тож я ці дві науки пов’язую у своєму викладанні, так легше сприймаються сухі математичні терміни і таким чином я досягаю кращих результатів. 

Безбар’єрність — не лише про фізичні обмеження

У звичній уяві людей інвалідність — це здебільшого про обмеження фізичні, але є багато різновидів інвалідності. І коли люди з непомітними для інших обмеженнями не закриваються в чотирьох стінах, намагаються бути корисними — це дуже важливо не лише для них, для суспільства також. В цьому і є безбар’єрність — коли йдеться не лише про пандуси, а про повагу до гідності кожного.

— Виходить так у моєму житті, що Господь через небайдужих допомагає мені вижити. Інакше я не уявляю, як на мізерну пенсію виживала б... Це просто нереально. Доводиться позичати, потім віддавати, і так по колу. Втомилася, чесно кажучи. Але мені пощастило мати безцінних людей у моєму житті — друзів: це мої однокласники, одногрупники, колеги. Вони підтримують.

Попри обмежені фінансові можливості, коли Надія бачить збори волонтерів, особливо ті, які повільно просуваються, по можливості, вона намагається брати участь у цьому. 

— Хто, як не ми? Розумію, що мій внесок — це крапля в морі потрібної суми, але, як кажуть, з миру по нитці, знаєте... По-іншому я не можу, сумління не дозволяє бути байдужою до тих хлопців, які у морозі та багнюці ризикують власним життям заради мирного неба над моєю головою, зокрема. Якби могла, то огорнула б кожного захисника теплом, турботою і добрим словом. Наші воїни світла — справжні титани, і це не пафосні слова, які на кожному кроці тепер використовують, я дійсно так вважаю. А якщо б ми звертали увагу на тих, хто може допомогти і не допомагає, то не вистояла б Україна проти ворога.

Ось так і живемо! За все дякую Богу. Бо є люди, які сьогодні в набагато складніших обставинах, аніж я. Скільки українців залишилися без даху над головою, втративши усе нажите... Звикла оцінювати життя реалістично, без рожевих окулярів, тож кожна проблема, в порівнянні з чиєюсь, може здатися не такою значною. Вистоїмо! — оптимізм і віра в краще, яких у Надії не забрати, сьогодні, погодьтеся, є особливо цінними рисами. 

Юлія КЛИМЧУК